Спаситель - Несбьо Ю - Страница 18

• Предыдущая
• 18/94
• Следующая

— Знаю, — швидко промовив Рікард. — Вечерятимете з міністром соціального захисту. Сподіваємося, що збереться чимало журналістів. Я розмовляв з шефом прес-служби.

Давид Екхоф стримано посміхнувся:

— Втішно, що ти у курсі справ. Але річ у тім, що моє авто стоїть тут, у гаражі, й добре було б поставити пошиповану ґуму ще до того, як я повернуся. Збагнув?

— Де вона? У багажнику?

— Так. Але лише якщо не маєш нагальніших справ. Я саме телефонував Юнові, він казав, що має таку змогу...

— Ні, ні, — захитав головою Рікард. — Я все зроблю. Не сумнівайтеся... теє, Давиде.

— Певний?

Рікард розгублено глянув на командувача.

— Тобто?

— Справді не маєш нагальніших справ?

— Справді. Я радо. Полюбляю порпатися у машинах та...

— Змінювати ґуму?

У відповідь на широку усмішку командувача Рікард лише мовчки кивнув.

Скло піднялося, автівка рушила, й Мартіна сказала батькові, що, як на неї, недобре так використовувати службове завзяття Рікарда.

— Ти, певно, маєш на увазі покірність, — одказав батько. — Не хвилюйся, любонько, це всього лише перевірка.

— Перевірка? Самовідданості? Чи страху перед авторитетом?

— Останнє. — Командувач пирхнув. — Я балакав з Теа, Рікардовою сестрою, й вона мимохідь збовкнула, що Рікардові до завтра дуже кортить закінчити з бюджетом. Якщо так, він мав би залишити ґуму на Юна.

— То й що? Рікард просто слухняний.

— Так, слухняний і тямущий. Працелюбний та серйозний. Я лише переконуюсь, чи вдосталь у ньому непохитності та мужності, потрібних на важливій керівній посаді.

— Всі кажуть, що посаду отримає Юн.

Давид Екхоф ледве помітно посміхнувся, дивлячись на власні руки.

— Он як. До речі, я ціную, що ти заступаєшся за Рікарда.

Мартіна дивилася на дорогу, але відчувала на собі батьків погляд, коли він вів далі:

— Ти ж знаєш, що наші родини пов’язані багаторічною дружбою. Вони добрі люди. З глибоким корінням в Армії.

Мартіна голосно зітхнула, придушуючи роздратування.

Для такого завдання потрібна лише одна куля.

Попри те, він зарядив обойму повністю. По-перше, коли обойма повна, зброю чудово збалансовано. А по-друге, осічка найменш імовірна. Шість куль в обоймі, одна в набійнику.

Він надягнув наплічну кобуру, шкіра була м’яка, пахла сіллю, гірким потом та зброярським мастилом. Пістолет лежав так, як годиться. Ставши перед дзеркалом, він одягнув піджак. Не помітно. Пістолети з великим калібром прицільніші, але ж він не снайпер. Штормівка. На неї — пальто. Шап­ку він поклав у кишеню, перевіривши, чи не забув покласти у внутрішню кишеню червону шийну хустку.

Глянув на годинник.

— Непохитність, — мовив Гуннар Хаген. — І мужність. — Ось дві найголовніші якості моїх інспекторів.

Харрі змовчав. Гадав, що це не питання. Обійшов поглядом кабінет, у якому часто сидів, достоту як-от зараз. Окрім фрази про те, що комісар розповідає інспекторові, як усе є насправді, все тут тепер інакше. Зникли купи паперів Мьоллера, альбоми з Каченятком Дональдом та К°, встромлені на полицю поміж кодексів та поліцейських інструкцій, велика родинна світлина й ще більше фото золотавого ретривера, котрого колись подарували дітям і про якого вони давно забули, бо дев’ять років тому він помер, але Б’ярне Мьоллер досі за ним тужив.

Чистий стіл з монітором та клавіатурою, маленька срібна підставка з уламком білої кісточки й лікті Гуннара Хагена, на які він саме спирався, спрямувавши на Харрі погляд з-під стріхоподібних брів.

— Утім, є ще й третя якість, як на мене, ще важливіша, Холе. Вгадайте, яка.

— Не знаю, — байдуже одказав Харрі.

— Дисципліна. Дис-цип-лі-на.

Комісар викарбував це слово по складах, й Харрі мало не чекав почути лекцію про походження слова. Але Хаген підвівся й поважно, заклавши руки за спину, пройшовся кабінетом, наче мітячи територію. Харрі це видалось кумедним.

— Я кажу про це у кожнім підрозділі, віч-на-віч, щоб усі усвідомили, чого я від них сподіваюся.

— У відділі.

— Перепрошую?

— Нас тут ніколи не називали підрозділом. Хоч колись посада називалася «начальник поліцейського підрозділу». Але це просто так, щоб ви знали.

— Дякую, інспекторе. Я врахую. То на чому я спинивсь?

— На дис-цип-лі-ні.

Хаген прошив Харрі поглядом. Той і бровою не повів, тож Хаген знову закрокував кімнатою.

— Останні десять років я читав лекції у Вищому військовому училищі. Зокрема, я фахівець з Бірманської операції. Гадаю, Харрі, ви здивувалися, як це стосується моєї теперішньої посади у поліції.

— Саме так. — Харрі почухав ногу. — Ви, ніби розгорнуту книгу, мене читаєте, босе.

Хаген пройшовся пальцем по підвіконню і невдоволено зморщився.

— У тисяча дев’ятсот сорок другому році безмаль сто тисяч японських солдатів завоювали Бірму. А Бірма за площею переважає Японію удвічі й на той час була окупована британцями, які набагато переважали японців за кількістю та технікою. — Хаген звів угору замазаний палець. — Але в одному японці переважали супротивника й завдяки цьому подолали англійців та індійських найманців. У дисципліні. Японці йшли на Рангун сорок п’ять хвилин, маршируючи, а п’ятнадцять хвилин — на сон. Лягали просто на дорозі, не знімаючи мішків, повернувшись ногами у бік, куди марширували. Щоб, коли прокинуться, не опинитися у канаві й не посунути в іншому напрямку. Напрям надзвичайно важливий, Холе. Розумієте?

Харрі збагнув:

— Гадаю, урешті вони дійшли до Рангуна, босе.

— Саме так. Усі. Тому що діяли, як наказано. Мені саме повідомили, що ви брали ключі від квартири Тома Волера. Так, Холе?

— Зазирнув на хвильку, бос. Виключно з терапевтичних міркувань.

— Сподіваюсь. Справу закрито. Порпатися у квартирі Во­лера — марнування часу, а поза тим, це суперечить наказові, котрий ви раніше отримали від начальника поліції, а тепер ще й від мене. Гадаю, мені не треба розповідати вам про наслідки непідкорення наказу, зазначу, що японські офіцери розстрілювали солдатів, які пили воду в неналежний час. Не через садизм, а через те, що дисципліна — це оперативне видалення ракової пухлини. Зрозуміло, Холе?

— Зрозуміло... тобто цілком зрозуміло, босе.

— Наразі у мене все, Холе. — Хаген сів у крісло, добувши з шухляди якийсь документ, почав уважно читати, ніби Хар­рі вже покинув кабінет, й, підвівши голову, здивовано зауважив, що чоловік досі стоїть перед ним. — Ще є питання, Холе?

— Гм, я лише гадав, хіба японці війну не програли?

Після того як Харрі пішов, Гуннар Хаген ще довго сидів, уп’явшись порожнім поглядом у свої папери.

Ресторан був наполовину заповнений. Так само, як і напередодні. У дверях його зустрів привабливий блакитноокий молодик-офіціант з білявими кучерями. Він був такий подібний на Джорджі, що чоловік на мить завмер, не зводячи з нього очей. Збагнув, що видав себе, коли на губах офіціанта засяяла широка посмішка. Вішаючи пальто та штормівку на гачок у гардеробній, він відчував на собі погляд офіціанта.

— Your name?[12] — спитав офіціант.

Він відповів нерозбірливо.

Довгим тонким пальцем офіціант пройшов сторінкою нотатника із замовленнями.

— I got my finger on you now[13], — промовив офіціант, блакитні очі прошивали його поглядом, поки він не зашарівся.

З виду ресторан має не надто вишуканий вигляд, але якщо він подумки обрахував правильно, то ціни у меню мають бути помірними. Він замовив пасту й склянку води. Зголоднів. Але серце билося рівно й спокійно. Решта відвідувачів розмовляли, сміялися, усміхалися, наче з ними нічого трапитись не може. Він завжди дивувався, що ніхто нічого не помічає, що навколо нього немає чорного сяйва, що від нього не відгонить ані холодом, ані смородом розкладу.

Радше, решта нічого не помічають.

Знадвору дзиґар на ратуші шість разів ударив свої три ноти.

• Предыдущая
• 18/94
• Следующая