Спаситель - Несбьо Ю - Страница 24

• Предыдущая
• 24/94
• Следующая

— Я зв’яжуся з ними, — мовив Юн, порожнім поглядом упнувшись у простір. — Чи ви цілком певні?

— У чому?

— Що це Роберт?

— На жаль, боюся, упевнений.

— Але ж це все, у чому ви упевнені, — раптом встряла Теа. — Ви більше нічого не знаєте.

Поліцейський, зупинившись перед дверима, замислився над її словами.

— Так, ви зробили цілком слушний підсумок.

О другій годині ночі сніг припинився. Хмарини, що важкою темною запоною нависали над містом, розійшлися, випустивши великий жовтий місяць. Під ясним небом температура знов почала падати, стіни будинків потріскували й стогнали від морозу.

Сьомий день перед Святвечором дихав холодом, котрий ніби залізною рукавицею хапав людей, що швидко й мовчки поспішали вулицями Осло туди, де можна сховатися від морозу.

Харрі сидів у червоній зоні в управлінні, слухаючи не­втішне звітування Беати Льонн, силкуючись не звертати ува­ги на газети на столі. На кожній шпальті — пишуть про вбивство, на кожній шпальті — зерниста світлина по-зи­мовому темного майдана Егерторг. І посилання до такої чи такої сторінки всередині. «Верденс ганг» та «Дагбладет» скле­пали статтю, яку через силу можна назвати портретом Робер­та Карлсена на основі побіжних бесід з друзями та знайоми­ми. «Добрий хлопець», «Завжди готовий зарадити», «Трагедія». Харрі все уважно прочитав, але не знайшов нічого хоч трохи вартісного. З батьками ніхто зв’язатися не мав змоги, й лише у «Афтенпостен» цитували Юна: «Незбагненно». Це коротке слово надруковано під фото спантеличеного хлопця зі скуйовдженим волоссям, біля будинку Армії на Гетеборггата. Підписана стаття старим знайомим, Рогером Єндемом.

Харрі почухав ногу крізь дірку у джинсах, міркуючи, що варто було б одягти підштаники. Він прийшов на роботу о пів на восьму й найперше завітав до Хагена й спитав, хто очолить розслідування. Хаген, глянувши на нього, відповів, що вони з начальником поліції, порадившись, вирішили наразі доручити справу йому. Харрі не став випитувати, що означає «наразі», кивнувши, пішов геть.

З десятої ранку дванадцятеро працівників кримінального відділу, а також Беата Льонн та Гуннар Хаген (він вирішив лише «бути присутнім») сиділи на нараді.

Й підсумок, якого вчора увечері дійшла Теа Нільсен, лишився чинним.

По-перше, немає свідків. Жодна людина на Егерторг не бачила нічого надзвичайного. Плівки з камер спостереження неподалік ще опрацьовували, але скидалося на те, що пуття з них ніякого. Опитування персоналу крамниць та ресторанів, що розташовуються на Карл-Юханс-гате, теж не принесли результату, більше ніхто свідчити не визвався. Беата, котрій напередодні переслали світлини з «Дагбладет», на яких знято присутніх, звітувала, що на світлинах або доволі великі плани усміхнених дівчаток, або ж це взагалі оглядові плани, надто крупнозернисті, щоб можна було щось розгледіти. Вона збільшила світлини людей, що стояли поряд з Робертом Карлсеном, але не зауважила ані зброї, ані будь-чого іншого, що дало б змогу виявити шуканого убивцю.

По-друге, окрім гільзи, жодних вартісних доказів немає, й балістик з криміналістичного відділу дійшов висновку, що порожня гільза, яку знайшли на майдані, відповідає кулі, що прошила голову Робертові Карлсену.

По-третє, вони зовсім не мають мотиву.

Беата Льонн відзвітувала. Харрі дав слово Магнусу Скарре.

— Зранку я розмовляв з управителькою крамниці «Фретекс», що на Кіркевейєн, де працював Роберт Карлсен, — повів Скарре, котрого доля, схиляючи до гіркого гумору, наділила скрипучим голосом. — Вона була приголомшена, казала, що Роберта всі любили, чарівливий хлопець, завжди перебував у доброму гуморі. Щоправда, часом нерозважливий. Ураз візьме й не прийде. Але їй не спадало на гадку, щоб він мав хоч яких ворогів.

— Ті, з ким я мав розмову, описали його достоту так са­мо, — додав Халворсен.

Протягом наради Гуннар Хаген сидів, заклавши руки за голову, спостерігаючи за Харрі з вичікувальною усмішкою, ніби за ілюзіоністом, який ось-ось добуде кролика із капелюха. На жаль, ніякої чудасії. Лише версії.

— Припущення? — спитав Харрі. — Ну ж бо, повідайте, після наради буде вже запізно.

— Застрелено серед білої днини, та ще й на очах у всього зібрання, — сказав Скарре. — Так роблять лише одну справу. Це страта, яку виконали фахово, щоб інші боялися, на науку решті, хто заборгував за наркотики.

— Що ж, — мовив Харрі, — у відділі наркотиків ніхто й слова не чув про Роберта Карлсена й в очі його не бачив. Він чистий, несуджений, у наших базах даних не зазначений. Чи хтось із вас чув про негрошовитих наркоманів, які ні на чому не попадалися?

— Судмедексперти не знайшли у крові жодної протизаконної речовини, — мовила Беата. — Жодних слідів від ін’єкцій теж немає.

Хаген кахикнув, і всі озирнулися на нього.

— Солдат Армії спасіння, певна річ, не має стосунку до таких речей. Кажіть далі.

Харрі зауважив, що на чолі у Магнуса Скарре проступили червоні плями. Скарре — невисокий кремезний чолов’яга, колишній гімнаст, мав гладеньке каштанове волосся зі скісним проділом. Один з наймолодших у відділі, чваньковитий, собі на умі, честолюбний, багато чим скидався на Тома Волера замолоду. Окрім притаманної Волеру метикуватості та здібностей до поліцейської справи. Щоправда, цього року само­впевненості у Скарре поменшало, й Харрі вирішив, що, можливо, із часом з нього буде годящий поліцейський.

— З іншого боку, скидається на те, ніби Роберт Карлсен був експериментатором за вдачею, — мовив Харрі. — Ми знаємо, що у крамницях «Фретекс» працюють наркомани, що мають умовний термін. Цікавість та доступність — погане поєднання.

— Отож, — кивнув Скарре. — Коли я спитав управительку крамниці, чи мав Роберт подружку, вона відповіла: «Гадаю, не мав». Хоч кілька разів туди навідувалася дівчинка-іноземка, питала про нього, але вже надто вона юна. Звідкілясь з колишньої Югославії. Б’юсь об заклад, албанка з Косова.

— Чому це? — спитав Харрі.

— Албанці з Косова, зілля, хіба ні?

— Ну-ну, — пробубнів Хаген, гойдаючись на стільці. — Це все скидається на неабияку небезсторонність, хлопче.

— Саме так, — погодився Харрі. — Але наша упередженість розкриває справи. Позаяк ґрунтується не на нестачі знань, а на сухих фактах та власному досвіді. Й тому ми лишаємо за собою право дискримінувати всіх, незалежно від раси, віросповідання та статі. А виправдовує нас лише одне: ми дискри­мінуємо не виключно найвразливіших членів суспільства.

Халворсен гигикнув. Не вперше вже чув таке.

— Гомосексуалісти, релігійно ревні люди й жінки, статистично більш законослухняні, ніж гетеросексуальні чоловіки у віці від вісімнадцяти до шістдесяти років. Отож, припустімо, якщо ти жінка, лесбійка та ще й вірянка, косовська албанка, то ймовірність, що ти торгуєш наркотиками, вища, ніж якщо йдеться про молодицю, що говорить норвезькою й має пірсинг по всьому тілові й тату на лобі. Отже, якщо вже до когось схилятися, а у нашій справі інакше не можна, то першою ми допитаємо албанку. Несправедливо щодо законослухняних албанців з Косова? Звісно. Але ми опрацьовуємо ймовірності, маючи обмежені ресурси, а тому нам недозволено нехтувати будь-якою інформацією. Якщо, за досвідом, більшість з тих, кого ми взяли на митниці у «Гардермоені», — інваліди на візках, котрі провозять наркотики в отворах тіла, — то ми попіднімаємо їх з візків, начепимо гумові рукавички й обмацаємо кожного. Тільки пресі нічого про це не розповімо.

— Цікава філософія, Холе. — Хаген роззирнувся, спо­стерігаючи за тим, як реагує решта присутніх, але не спромігся нічого прочитати на потайливих обличчях. — Повернімося до справи.

— Добре, — мовив Харрі. — Продовжимо шукати знаряддя убивства, але збільшимо пошуковий радіус до шести кварталів. Продовжимо також опитувати свідків й обходити крамниці, котрі вчора були зачинені. Наразі ми не маємо на руках нічого певного, тому не марнуватимемо часу на перегляд записів із камер спостереження. Лі та Лі, ви отримали адресу й дозвіл на обшук квартири Роберта Карлсена. Гьорбіц-гате, чи не так?

• Предыдущая
• 24/94
• Следующая