Спаситель - Несбьо Ю - Страница 28

• Предыдущая
• 28/94
• Следующая

— Хто ви?

— Юн Карлсен, — відповів він, зауваживши, що жіночий погляд став ще менш прихильним. — Робертів брат.

— Наші співчуття, — рівним тоном мовила білявка, закрокувала у кімнату, простягла руку. — Туріль Лі. — Поліція, відділ убивств. — Руку вона мала кістляву, грубу, але теплу. — А це поліцейський Ула Лі.

Хлопчина кивнув, Юн кивнув у відповідь.

— Прикро, що таке трапилось, — вела далі жінка-поліцейський. — Та оскільки скоєно вбивство, ми маємо опечатати приміщення.

Юн кивнув. Знов глянув на світлину на стіні.

— Отже, маємо просити вас...

— А-а-а, звісно, — мовив Юн. — Даруйте, я трохи спантеличений.

— Цілком зрозуміла річ, — посміхнулася Туріль Лі. Усміхалася вона не широко й сердечно, а ледве помітно, люб’язно, доречно обставинам.

Юнові спало на думку, що вони, певно, не раз стикалися з такими речами, адже працюють над убивствами, і не тільки. Просто як священики. І як батько.

— Чи ви щось чіпали? — спитала Туріль Лі.

— Чіпав? Ні, навіщо? Лише сидів у кріслі.

Він підвівся й не знати чому висмикнув кишенькового ножа зі стільниці, склав його й поклав до кишені.

— Прошу. — Сказавши так, тихо вийшов з кімнати, причинивши двері. Вже біля сходів він раптом збагнув, що утнув дурницю: забрав складаного ножа. Він розвернувся, вирішивши повернути його. Але завмер біля зачинених дверей, почувши жіночий голос, що сміявся:

— Але ж я й злякалася! Він схожий на брата, як дві краплі води, я навіть спершу гадала, що перестріла примару.

— Та геть вони не схожі.

— Бачив би ти фото!

Страшна думка вразила Юна.

Рейс SK-655 на Загреб вилетів з аеропорту Осло рівно о 10:40, повернувши ліворуч над озером Хурдал, взяв курс на південь, на навігаційний маяк в Ольборзі. Оскільки днина була надзвичайно морозна, то холодний атмосферний прошарок, що зветься тропопаузою, опустився так низько, що MD-81 поринув у нього ще над центром Осло. А позаяк саме у цьому прошаркові літак лишає інверсійний слід, він, якби дивився вгору, тремтячи від холоду біля таксофонів на Ернбанеторг, побачив би літак, квиток на який саме лежав у його кишені.

Дорожню сумку він залишив у камері зберігання на Центральному вокзалі. Йому потрібен номер у готелі. Й треба виконати завдання. Отже, він потребує зброї. Але де розжитися зброєю у місті, де не маєш знайомих?

Він слухав жінку з телефонної довідкової служби, котра співочою скандинавською англійською розповідала, що в Осло зареєстровано сімнадцять Юнів Карлсенів й, на жаль, вона не має змоги надати йому всі адреси. Але телефон Армії спасіння, певна річ, надасть.

Панянка зі штаб-квартири Армії спасіння сказала, що у них є лише один Юн Карлсен, але сьогодні він вихідний. Він пояснив, що хоче послати різдвяний подарунок, й спитав, чи не надасть вона йому домашню адресу.

— Зараз гляну. Гетеборггата, чотири, поштовий індекс нуль-п’ять-шість-шість. Як втішливо, що хтось зараз непокоїться про нього, сіромаху.

— Сіромаху?

— Еге ж, учора застрелили його брата.

— Брата?

— Так. На Егерторг. Сьогодні всі газети про це пишуть.

Він подякував за допомогу й поклав слухавку.

Хтось поплескав його по плечу, він рвучко озирнувся.

Картонний стаканчик у руках хлопчини був добрим поясненням. Досить брудна джинсова куртка, зате пострижений по-модному, нещодавно поголений, зодягнений пристойно, погляд жвавий, щирий. Хлопчина щось промовив, а коли той знизав плечима, мовляв, не розуміє норвезької, повів чудовою англійською:

— I’m Kristoffer. I need money for a room tonight. Or else I’ll freeze to death[15].

Пролунало це ніби завчений маркетинговий слоган, вичерп­не повідомлення, якому надано емоційної визначеності згадуванням власного імені. Потім хлопчина широко посміхнувся.

Він захитав головою й хотів був піти, але жебрак заступив дорогу:

— Пане! Чи вам колись доводилось ночувати просто неба й проплакати всю ніч від холоду?

— Yes, actually I have[16]. — На якусь мить його опанувало несамовите бажання розповісти, як одного разу він четверо діб про­лежав у лисячій норі, чекаючи на сербський танк.

— Тоді ви розумієте, пане, що я маю на увазі.

У відповідь він повільно кивнув. Встромивши руку у ки­шеню, добув не дивлячись банкноту й простягнув Крісто­феру.

— Ви ж все одно ночуватимете просто неба, адже так?

Крістофер поспіхом засунув гроші у кишеню й, кивнувши, винувато посміхнувся:

— Я мушу обирати ліки, пане.

— А де ви зазвичай ночуєте?

— Отам, — показав наркоман довгим тонким пальцем із доглянутим нігтем. — На контейнерному складі. Улітку там почнуть зводити оперний театр. — Крістофер знову широко посміхнувся. — Я люблю оперу.

— Але ж зараз там холодненько, га?

— Мабуть, сьогоднішньої ночі завітаю до Армії спасіння. Там завжди є вільне ліжко.

— Он як? — Він глянув на хлопчину. На око цілком небідний, рівні зуби виблискували білим, коли він посміхався. Попри те, від нього тхнуло занепадництвом. Прислухаючись, він немовби чув, як плямкають тисячі щелеп, що пожирають його плоть зсередини.

Халворсен сидів за кермом, терп­ляче чекаючи, поки автівка з бергенівськими номерами, що відчайдушно піддавала газу, припинить буксувати на кризі. Харрі розмовляв по мобільному з Беатою.

— Ти до чого ведеш? — голосно спитав Харрі, намагаючись перекричати гуркіт бергенця.

— Не схоже, щоб на обох світлинах була одна й та сама людина, — повторила Беата.

— Вони зодягнені в однакові шапки, однакові штормівки, мають однакові хустки на шиї. Мабуть, все-таки одна особа?

Вона не відповіла.

— Беато?

— Обличчя нечіткі. Дивно, не второпаю, у чому річ. Мабуть, так світло падає.

— Гм. Гадаєш, ми пішли хибним слідом?

— Не знаю. Він стоїть просто перед Карлсеном, загалом це збігається з технічними доказами. Що то у вас за галас?

— Корова на кризі забуксувала. Гаразд, бувай.

— Чекай!

Харрі зачекав.

— Ще ось що, — мовила Беата. — Я переглянула поза­вчорашні знімки.

— Отже?

— Не бачу там жодного обличчя, тотожного обличчям на майдані у момент убивства. Але є одна особливість. Чоловік у бежевому пальті, ймовірно, з верблюжої вовни. На ньому шарф...

— Гм. Маєш на увазі нашийну хустку?

— Ні, на око звичайний вовняний шарф. Але зав’язано його так само, як у хлопця чи хлопців з червоною хусткою на шиї. Правий край стирчить із верхнього вузла. Зауважив?

— Ні.

— Я ніколи раніше не бачила, щоб так шарф зав’язува­ли, — мовила Беата.

— Перешли на електронну скриньку, я теж гляну.

Увійшовши в кабінет, Харрі найперше роздрукував знімки, які прислала Беата.

А коли зайшов забрати їх у канцелярію, перестрів там Гуннара Хагена.

Харрі привітався, кивнувши, певний час обидва стояли мовчки, спостерігаючи, як сірий пристрій випльовує сторінку за сторінкою.

— Чи є новини? — врешті спитав Хаген.

— І є, й нема.

— Преса взяла мене в облогу. Треба б кинути їм хоч дрібну кісточку.

— Саме так, босе, мало не забувся. Я натякнув їм, що ми шукаємо ось цю людину. — Харрі добув з купи роздруківок аркуш і показав на хлопця з червоною хусткою.

— Що ви зробили? — перепитав Хаген.

— Дав підказку пресі. Радше репортеру з «Дагбладет».

— Переступивши через мене?

— Звична річ, босе. У нас це зветься конструктивними витоками. Кажемо, що дані від анонімного джерела у поліції, тож редакція може вдати, що за цим стоїть журналістське розслідування. Вони таке полюбляють, й заголовки більші, ніж у фотографій, які вони друкують за нашим проханням. Може, народ допоможе нам упізнати цього чоловіка. Усім на втіху.

— Тільки не мені, Холе.

— Тоді мені прикро, босе, — мовив Харрі із щиро засмученим виглядом.

• Предыдущая
• 28/94
• Следующая