Спаситель - Несбьо Ю - Страница 41

• Предыдущая
• 41/94
• Следующая

Хлопчина глянув на годинник на стіні, що показував за чверть дванадцяту, й попросив його взяти ключі з собою. Він, мовляв, незабаром позамикає все й ляже спати, а ключ універсальний, відкриє вхідні двері. Шпаркий мороз обпік його, ледве він ступив за поріг. Схиливши голову, він стрімко й рішуче пішов геть. Задум у нього був ризикований. Без­сумнівно, ризикований. Але він мусив.

Ула Хенму, голова відділу експлуатації компанії «Хафслунн енергі», сидів у операційній залі у Монтебелло в Осло, дивлячись на один із сорока моніторів, що поставили у залі, й міркуючи про те, що незле було б зараз випалити цигарочку. Вдень тут працювало дванадцять чоловік, а зараз, вночі, лише троє. Зазвичай кожен сидів на своєму місці, але сього­дні увечері, ніби позамерзавши, згуртувалися навколо центрального пульта.

Гейр та Еббе, як завжди, сперечалися про перегони. Так тривало вже вісім років, й нікому навіть на думку не спадало, що можна робити ставки кожному за себе.

А власне Ула набагато більше переймався трансформаторною підстанцією на Кіркевейєн, що між Уллеволсвейєн та Согнсвейєн.

— Т-один перевантажена на тридцять шість відсотків. Решта, від другої до четвертої — на двадцять дев’ять, — мовив він.

— Боже, оце люди затопили, — мовив Гейр. — Чи позамерзати бояться? Адже ж ніч за вікном, чом би не позгортатися калачиком під пуховими ковдрами? Солодка помста у кубі? У тебе що, клепки повилітали?

— Люди не збавлятимуть опалення уночі. Не у цій кра­їні, — мовив Еббе. — У нашій країні у людей грошей — хоч греблю гати.

— Все це погано скінчиться, — зітхнув Ула.

— Припини. Додамо нафти, й все гаразд, — мовив Еббе.

— Я про Т-один. — Ула клацнув по моніторові. — Стрілка показує на 680 ампер. А номінальне навантаження — 500.

Еббе тільки й встиг промовити: «Розслабся», як завив сигнал тривоги.

— Трясця! — вилаявся Ула. — Саме так, накрився. Подивися за списком. Викликай чергового монтера.

— Дивись, — мовив Гейр. — Т-два теж гаплик. Й Т-три вже на межі.

— Овва! — закричав Еббе. — Закладаймося, що Т-чотири...

— Пізно, йому теж гаплик, — мовив Гейр.

Ула поглянув на оглядову мапу.

— Гаразд, знеструмлені нижній Согн, Фагерборг та Бішлет.

— Закладімося щодо того, що накрилося? — мовив Еб­бе. — Ставлю тисячу, що то кабельна муфта.

Гейр примружив око.

— Вимірювальний трансформатор. Стане й п’яти сотень.

— Припніть язики! — прогримів Ула. — Еббе, телефонуй пожежникам, закладімося, що там горить!

— Згода, — мовив Еббе, — на двісті?

Коли у палаті згасло світло, стало так темно, що Юнові здалося, наче він осліп. Мабуть, зоровий нерв пошкодило ударом, а наслідки виявилися лише зараз. Однак у коридорі відразу почулися крики, у темряві проступили обриси вікна, й він збагнув, що просто згасло світло.

Скрипнув стілець, двері відчинилися.

— Агов, ти тут? — спитав хтось.

— Так, — озвався Юн несподівано високим голосом.

— Я піду подивлюся, що сталось, нікуди не йди, добре?

— Гаразд, тільки...

— Слухаю.

— Хіба вони не мають аварійного генератора?

— Гадаю, мають. В операційних та в інтенсивній терапії.

— Зрозуміло...

Слухаючи, як віддаляються кроки поліцейського, Юн дивився на зелений сигнал «Вихід» над дверима. Це знов нагадало йому про Рагнхільд. Тоді все теж почалось у темряві. Повечерявши, вони вийшли у нічний Фрогнерпарк, зупинилися на безлюдному майданчику перед Монолітом і звернули погляди на схід, у бік центру. Й він розповів їй добре відому історію про те, як Густав Вігеланн, чудний скульптор з Мандала, згодився прикрасити парк своїми скульптурами за умови, що парк розширять, а Моноліт стоятиме симетрично до церков навколо, а головна брама виходитиме просто на Уранієнборгську церкву. Коли представник муніципалітету заперечив, мовляв, парк пересунути неможливо, Вігеланн вимагав пересунути церкви.

Увесь цей час вона пильно спостерігала за ним, а він міркував про те, яка ця жінка сильна й розумна, аж страшно.

— Я змерзла, — мовила вона, закутуючись у пальто.

— Може, повернемо... — повів він, але вона, поклавши долоні йому на потилицю, підвела голову до нього. Він ніколи не бачив таких дивовижних очей, як у неї. Блакитні, майже бірюзові, з такими ясними, чистими білками, що бліда шкіра видавалася смаглявою. Й він учинив так, як завжди, зігнув спину, нахилився. І враз її язик прослизнув у його рот: вологий, гарячий, настирний, містична анаконда, що звивається навколо його язика, намацуючи піднебіння. Він відчув гарячий дотик просто крізь товсту вовну фретексов­ських штанів, коли її рука дивовижно правильно лягла саме на те місце.

— Ну ж бо, — прошепотіла вона йому у вухо, поставивши ногу на паркан, він опустив очі й, перш ніж звільнився, зауважив пролиск білої шкіри вище краю панчохи.

— Не можу, — пробурмотів він.

— Чому? — простогнала вона.

— Я дав обітницю. Господові.

Вона глянула на нього, спочатку спантеличено. Потім очі пойнялися вологою, й вона тихо розплакалась, уп’явшись головою йому у груди, повторюючи, що ніколи не сподівалася віднайти його знову. Він не збагнув, до чого вона те ка­же, але погладив її волосся — так усе і розпочалося. Зу­стрічалися вони завжди на його квартирі й завжди з її іні­ціативи. Попервах вона намагалася винудити його порушити обітницю цнотливості, утім, була не надто наполегливою, але потім їй наче припало до серця лежати поряд з ним у ліжку й просто пестити одне одного. Час од часу вона впадала у відчай і повторювала, що він має покинути її. Розмовляли вони небагато, але його не полишало відчуття, що утримання прив’язувало її до нього ще дужче. Їхні побачення раптово припинилися, коли він познайомився з Теа. Не стільки через те, що він не хотів побачень з Рагнхільд, як через те, що Теа прагнула, щоб вони обмінялися запасними ключами від квартир. Мовляв, їй ідеться про довіру, а йому нічим було заперечити на те.

Юн покрутився у ліжку, заплющився. Краще б поспати. Заснути й забути. Якщо вийде. Його вже огортала дрімота, коли він ніби відчув подув. Інстинктивно розплющився, озирнувся. Проти тьмяного зеленого світла від напису «Вихід» побачив, що двері зачинено. Пильно вдивляючись у тіні, затамував подих і прислухався.

Мартіна стояла у темряві біля вікна своєї оселі на Соргенфрігата, де теж було знеструмлено. Й все-таки вона розгледіла внизу машину. Мабуть, Рікардова.

Рікард не намагався поцілувати її, коли вона вийшла з авто. Лише дивився псячим поглядом й розповів, що стане новим головним управителем. Усі ознаки очевидні. Позитивні ознаки. Його оберуть. І погляд був дивовижно непохит­ним. Чи вона теж так гадає?

Вона сказала, що він, безперечно, буде добрим управителем, узявшись за руків’я на дверцятах, чекаючи на дотик. Але нічого не трапилось, й за мить вона вже стояла на тротуарі.

Мартіна зітхнула, добула мобільний і набрала номер, який він дав їй.

— Слухаю. — Голос Харрі у слухавці лунав геть інакше. А може, він просто вдома й розмовляє по-домашньому.

— Це Мартіна.

— Привіт.

Не збагнути, зрадів чи ні.

— Ви просили поміркувати, — мовила вона. — Чи не пи­тав хто про розклад чергувань. Про Юнове чергування.

— Слухаю.

— Я поміркувала.

— І що?

— Ніхто не питав.

Тривале мовчання.

— І ви зателефонували, щоб сказати про це? — Голос був теплий, хриплуватий, наче після сну.

— Так, а не треба було?

— Треба, звісно, треба. Дякую за допомогу.

— Нема за що.

Вона заплющилась. Зачекала й знов почула його голос.

— Чи ви... добре доїхали?

— Так. Світла немає.

— Тут теж. Скоро засвітять, мабуть.

— А якщо ні?

— Тобто?

— Почнеться гармидер?

— Чи вам часто приходять такі думки?

— Трапляється. Мені видається, що інфраструктура циві­лізації набагато недосконаліша, ніж ми зазвичай вважаємо. Як на вашу думку?

Він довго мовчав, потім відповів:

— Гадаю, всі системи, на які ми сподіваємося, у будь-яку мить може замкнути, й тоді ми опинимося у мороці, де нам не стануть на захисті ані закони, ані правила, де верховодить мороз та хижі звірі, й кожен мусить піклуватися про свою шкуру самотужки.

• Предыдущая
• 41/94
• Следующая