Спаситель - Несбьо Ю - Страница 50

• Предыдущая
• 50/94
• Следующая

Кадр на екрані завмер.

— Алло! Земля викликає Марс!

Харрі упізнав Магнуса Скарре за голосом. Хтось гигикнув. Беата зашарілася.

— Перепрошую, — пробурмотів Магнус Скарре, весело роззираючись. — Чи це той самий Станкич? Наукова фантастика спочиває, хлопчина напружує певні м’язи, інші розслаблює й через те стає невпізнанним, — про мене, то вже просто містика.

Харрі хотів був встряти, але передумав. Пильно глянув на Беату. Десять років тому такі слова геть вибили б Беату з колії і йому довелося б зараджувати ситуації.

— Наразі тебе не питають, — випалила Беата, щоки її досі палали. — Але якщо маєш таке враження, наведу приклад, який ти напевне зрозумієш.

— Йой-йой, — вигукнув Скарре, сумирно звівши руки догори. — Я зовсім не мав на увазі особисто тебе, Льонн.

— Коли люди помирають, настає, як усі знають, rigor mor­tis, — вела далі Беата ніби незворушно, проте Харрі зауважив, що ніздрі у неї надимнуті. — М’язи тіла, включно із м’язами обличчя, дубіють. Результат такий самий, як і тоді, коли їх напружено. Тож яка типова реакція родичів, коли їх просять упізнати труп?

У тиші, що запала, тільки й чутно було, що вентилятор з проектора. Харрі почав усміхатися.

— Вони його не впізнають, — мовив чіткий гучний голос. Харрі не зауважив, як увійшов Гуннар Хаген. — Часто трапляється під час війни, коли треба упізнати солдат. Вони всі в однакових мундирах, й іноді навіть їхні побратими з власного підрозділу мусять перевіряти особисті жетони, щоб ціл­ком упевнитися.

— Дякую, — мовила Беата. — То як, Скарре, так зрозумі­ліше?

Скарре знизав плечима, Харрі почув голосний смішок, Беата вимкнула проектор.

— Пластичність, чи то пак рухомість, обличчя — річ дуже індивідуальна. Дещо можна тренувати, але певні речі, ймовірно, зумовлені генетично. Дехто неспроможний диференціювати праву та ліву половини обличчя, дехто за допомогою тренувань спроможний досягти того, щоб усі м’язи рухалися незалежно один від одного. Як піаніст-віртуоз під час виступу. Це зветься гіперрухомістю, чи то пак visage du panto­mime. Зареєстровані випадки свідчать, що ця здатність є виключно спадковою, що людина натренувала це уміння у ранній юності чи дитиною й що люди з крайнім ступенем гіперрухомості часто страждають на порушення особистості чи зазнали важкої урази у підлітковому віці.

— Ви гадаєте, що ми маємо справу з божевільним? — спитав Гуннар Хаген.

— Мій фах — обличчя, а не психологія, — відповіла Беата. — Утім, хай там як, а це не виключено. Харрі?

— Дякую, Беато. — Харрі підвівся. — Тепер ви набагато більше свідомі того, з ким маєте справу, панове. Питання? Слухаю, Лі?

— Як спіймати таке створіння?

Харрі та Беата перезирнулися. Харрі кахикнув:

— Гадки не маю. Напевне знаю лише те, що все скінчиться не раніше, ніж він виконає своє завдання. Чи ми — своє.

У кабінеті на Харрі чекало повідомлення: телефонувала Ракель. Він враз перетелефонував їй, щоб не поринати у міркування.

— Як ідуть справи? — спитала Ракель.

— Просто у Верховний суд. — Так полюбляв казати батько Ракелі. Популярний післявоєнний жарт серед фронтовиків. Ракель розсміялася. Ласкавий, дзвінкий сміх, задля якого він колись віддав би все, аби лишень чути його щодня. І цей сміх досі не втратив свого впливу.

— Ти сам? — спитала вона.

— Ні, Халворсен, як завжди, зі мною, сидить, нашорошивши вуха.

Халворсен відвів очі від протоколів показань свідків з Егерторг і скорчив гримасу.

— Олегу потрібно з ким-небуть поговорити, — мовила Ракель.

— То й що?

— Ой, я неточно висловилась. Не з ким-небудь. Йому треба з тобою поговорити.

— Треба?

— Виправляюся: він сказав, що хоче поговорити з тобою.

— Й попросив тебе зателефонувати?

— Ні. Не просив. У жодному разі.

— Ов-ва, — Харрі посміхнувся.

— Може, навідаєшся до нас якось увечері, га?

— Звісно.

— От і добре. Повечеряємо разом.

— Разом?

— З Олегом та зі мною.

Харрі гмикнув.

— Знаю, що ви з Матіасом зустрічалися...

— Так, — швидко відповів Харрі. — Добрий чоловік, як на мене.

— Мабуть.

Харрі не знав, як зрозуміти її тон.

— Чи ти слухаєш мене?

— Так, — відповів він. — Знаєш, у нас тут скоєно вбивство й трохи гаряче через це. Можна я поміркую трішки, а потім перетелефоную й скажу, коли виберу слушний день?

Тиша.

— Ракель?

— Так, певна річ. А загалом як ся маєш?

Питання видалось таким недоречним, що Харрі здалося, що вона іронізує.

— Потихеньку-помаленьку...

— Останнім часом не трапилось нічого нового?

Харрі зітхнув.

— Мені вже час іти, Ракель. Щойно улучу годину, враз зателефоную. Мої вітання Олегові. Гаразд?

— Гаразд.

Він поклав слухавку.

— Отже, «слушний день», га? — озвався Халворсен.

— Всього-на-всього вечеря. Провідаю Олега. Навіщо Роберт літав у Загреб?

Халворсен збирався був відповісти, але раптом у двері ти­хо постукали. Вони озирнулися. На порозі стояв Скарре.

— Щойно телефонували з поліції Загреба, — мовив він. — Кредитна картка Станкича видана на підроблений паспорт.

Харрі гмикнув і, заклавши руки за голову, обіперся об спинку свого стільця.

— Навіщо Роберт їздив у Загреб, Скарре?

— Ви ж знаєте, якої я думки.

— Наркотики, — відповів Халворсен.

— Ти згадував дівчину, яка питала про Роберта у «Фретексі» на Кіркевейєн, Скарре? У крамниці казали, що вона наче з Югославії?

— Так. Управителька тамтешня каже, що...

— Телефонуй у «Фретекс», Халворсене.

У кімнаті панувала тиша. Погортавши «золоті сторінки», Халворсен набрав номер. Харрі тихо вистукував пальцями по столу, міркуючи, як висловити Скарре задоволення його роботою. Кахикнув, але у цю мить Халворсен подав йому слухавку.

Капрал Руе слухала, говорила й діяла. Ділова жінка, ви­знав Харрі, поклавши слухавку за дві хвилини по тому, і, знов кахикнувши, промовив:

— Один з її працівників, серб, запам’ятав дівчину. Здається, звати її Софією, але він не впевнений. Утім точно пригадує, що вона з Вуковара.

Харрі застав Юна у Робертовій квартирі на ліжку, з розгорнутою Біблією на животі. Він мав невиспаний та зляканий вигляд. Закуривши, Харрі сів на хисткий стілець з кухні й спитав, навіщо Роберт, на його здогад, літав у Загреб.

— Гадки не маю, він нічого не розповідав. Може, стосовно того серйозного задуму, на який позичав у мене гроші.

— Гаразд. А чи знаєте, що у нього була подруга, молоденька хорватка на ім’я Софія?

— Софія Михолеч? Та ви жартуєте!

— Аж ніяк. Отже, ви знаєте її?

— Софія мешкає в одному з наших помешкань на Якоб-Оллс-гате. Родина її з хорватських біженців, котрих відправили до нас. Але Софія... має лише п’ятнадцять років.

— Може, вона лише була закохана у Роберта? Молоденька дівчинка. Видний дорослий парубок. Яка у цьому дивина?

Юн хотів відповісти, але змовчав.

— Ви самі ж бо казали, що Робертові до смаку були молоденькі дівчатка, — мовив Харрі.

Юн дивився додолу.

— Я можу дати вам адресу родини, от і спитаєте особисто.

— Гаразд. — Харрі глянув на годинник. — Маєте якісь прохання?

Юн роззирнувся.

— Мені треба з’їздити у власне помешкання. Прихопити дещо з одягу та туалетні приладдя.

— Без проблем. Я відвезу вас. Одягніть шапку та куртку, надворі стало ще холодніше.

Подорож тривала двадцять хвилин. Дорогою проминули старий занедбаний стадіон «Бішлет», котрий незабаром знесуть, й ресторан «Шрьодер», біля дверей якого стояв чоловік у теплім вовнянім пальті. Харрі упізнав його. Порушивши правила, він зупинився просто біля під’їзду на Гетеборггата, 4, вони увійшли й попрямували до ліфта. Зиркнувши на червоний дисплей над дверима, Харрі зауважив, що ліфт стоїть на четвертому поверсі, саме там, де розташована Юнова квартира. Не встигли вони викликати ліфт, як він почав опускатися вниз. Харрі обтер долоні об джинси.

— Ви не любите ліфтів, — зауважив Юн.

• Предыдущая
• 50/94
• Следующая