Сніговик - Несбьо Ю - Страница 13

• Предыдущая
• 13/93
• Следующая

— Можете на це дивитися, як... — почав Скарре й затнувся, добираючи слова, — як на курс підвищення кваліфікації.

Вона посміхнулася.

Скарре стало жарко, у нього почастішав пульс. Ще трохи — і він обійме її, торкнеться затягнутого у панчоху коліна, почує тепло від її тіла, по якому його долоня рухатиметься вище...

— Чого ти, Скарре, хочеш? Помацати нову дамочку, яка з’явилася у відділі? — Вона посміхнулася ще ширше, і вогонь в очах став іще яскравішим. — Хочеш устигнути трахнути її, так? Ти наче хлопчисько на дні народження: кидаєшся на найбільший шматок торта, щоб іншим менше перепало!

У Магнуса Скарре відвисла щелепа.

— Послухай-но кілька добрих порад, Скарре. Тримайся подалі від жінок, з якими працюєш. Не витрачай часу на те, щоб вештатися їдальнею та пити каву, якщо — як ти ствер­джу­єш — ти щойно натрапив на слід. І навіть не намагайся переконати мене в тому, що це ти телефонував оператив­никам. Бо їм телефонував старший інспектор Холе. І це він роз­почав пошуки. Кажуть, що він зв’язувався з рятівниками, але вони нікого не прислали, вирішили, що для рятувальної операції час уже вийшов.

Катрина зім’яла пакет для бутербродів і кинула у смітник за спиною Скарре. Не озираючись, він зрозумів, що вона не промахнулася. Вона закрила теку і встала, але на той час Скарре вже встиг зорієнтуватися.

— Не знаю, що ви там собі нафантазували, Братт. Ви заміжня жінка, може, ви щось там і недоотримуєте вдома, якщо вирішили, що такий чоловік, як я, стане... — Він не міг до­брати слова. Чорт забирай, він не міг добрати слова! — Та я тільки хотів дещо пояснити!

З обличчям Катрини щось відбулося: ніби розчинилися дверцята топки і на нього жахнуло розбурханим полум’ям. Скарре був упевнений: ось зараз вона його вдарить. Але ні... не вдарила. До речі, це дійшло до нього, тільки коли вона знову заговорила, причому голос у неї був зовсім спокійний.

— Я прошу вибачити, якщо неправильно вас зрозуміла, — промовила вона з виразом, який анітрохи не свідчив про щирість каяття. — До речі, Мартін Купер телефонував тоді не «дружині», а своєму конкурентові, Джоелу Енджелу з «Лабораторії Белла». Як ви вважаєте, Скарре, навіщо він це зробив? Аби щось йому пояснити? Чи просто похизуватися?

Скарре дивився їй услід. Коли Катрина звертала до виходу з їдальні, костюмчик так обтягнув її сідниці, що Скарре закортіло встати і піти слідом. Дідько, от чортиця!.. Але ні, тягтися за нею поки що не слід. До того ж все одно доведеться посидіти тут іще трохи: вона його таки добряче завела...

Харрі відчував, що легені ось-ось уткнуться в ребра. Але дихання поступово заспокоювалося. А от серце ні, воно все ще загнаним зайцем гупало в грудях. Він стояв на узліссі біля ресторанчика «Екеберг». Тренувальний костюм обважнів від поту. Цей ресторанчик, що зберігся з повоєнних часів, колись був гордістю столиці, над якою він вивищувався на крутому східному схилі. Але шлях з центру сюди, до лісу, був неблизький, і людям поступово це набридло. Ресторанчик став нерентабельним, занепав, сюди забрідали тепер тільки підстаркуваті любителі танців, п’яниці середнього віку та неприкаяні самітники у пошуках спорідненої душі. Врешті-решт, ресторанчик закрили. Харрі подобалося приїжджати на Екеберг, підніматися над містом, окутаним жовтими клубками вихлопних газів, а потім однією з численних стежок добігати до рівної площадки, відчуваючи, як у м’язах згорає молочна кислота. Йому подобалося зупинятися біля напіврозваленого ресторанчика, що іще зберіг особливу красу уламків корабельної аварії. Він сідав на вологій від дощу проіржавілій терасі і дивився на місто, яке колись було йому рідне, але тепер збанкрутіло й розвалилося. Дивився з почуттям, як ото дивляться на колишню кохану, з якою несподівано зустрілися...

Місто лежало в чаші гір, їхні круті краї високо здіймалися майже колом, і тільки з боку фіорду залишалися якісь — досить слабкі — позиції для відступального маневру. Геологи стверджують, що Осло збудоване в кратері згаслого вулкана. І такими вечорами, як сьогодні, Харрі уявляв собі, що вогні міста — це дірки у земній корі, крізь які просвічує бурхлива лава. Дивлячись на район Хольменколлен, що світився білим розсипом на дальньому схилі напроти міста, він намагався вгадати, де знаходиться будинок Ракелі.

Він подумав про лист. І про телефонну розмову зі Скарре, який повідомив про сигнал мобільного Бірти Беккер. Серце стукотіло вже повільніше, нагнітало кров та надсилало до мозку заспокійливі сигнали: життя триває. Точнісінько як ото мобільний телефон надсилає сигнали станції. Мозок, подумав Харрі, сигнал, лист. Дурна думка. Якого дідька він тримає це все в голові? Якого дідька він тут сидить і гадає, скільки часу в нього забере, щоб добігти до машини, а потім дістатися до Хаффа та перевірити, хто з них насправді дурень?

Ракель стояла на кухні біля вікна й дивилася на дерева, що заступали сусідські вікна. Вона якось виступила у місцевій раді з пропозицією зрубати два-три дерева, щоб стало трохи більше світла, але, наштовхнувшись на мовчазну незгоду, більше ніколи про це не заводила мову. Ялинове гілля приховувало все і всіх, і саме це цінувалося жителями району Хольменколлен. Сніг усе падав та падав на місто, на пагорб, що ним обережно прокрадалися одне за одним «вольво» та «БМВ», повертаючись додому, до гаражних воріт з електроприводом, до гарячої вечері, приготованої доглянутими дружинами (тренажерний зал, річ­на академвідпустка, нечасті консультації практикантів).

Навіть крізь солідні поверхові перекриття вілли, успадко­ваної нею від батька, Ракель чула музику, що звучала в Олега в кімнаті. «Led Zeppelin», «The Who». От коли їй самій було дванадцять, серед її однолітків вважалося неприпустимим слухати таку стару музику: цю музику любили ще їхні батьки. Але Олег отримав платівки від Харрі і став відданим при­хильником рок-ідолів сімдесятих.

Ракель згадала, як же схуднув Харрі. Просто висох. Зо­всім як пам’ять про нього. Щось майже страхітливе ввижалося їй у тому, як пам’ять про людину, з якою вона була така близька, блякне та щезає. А може, це тому, що коли роман закінчується, усі його перипетії починають здаватися сном. А сон... Сон — не більше ніж породження нашої фантазії, його майже миттєво забуваєш. Ось, напевне, чому зустріч з Харрі так вразила Ракель. Обійняти, вдихнути його запах, почути його голос не з слухавки, а з його губ, таких м’яких при усій твердості його обличчя, на якому проступили нові зморшки... Зазирнути в його блакитні очі, які то блищать, то згасають, коли він говорить... Усе, як раніше.

Але водночас вона була рада, що вже перегорнула цю сторінку. Що не з цим чоловіком їй судилося розділити своє майбутнє, що він уже ніколи не зможе вторгнутися своїм божевільним життям до їхнього з Олегом існування.

Тепер у неї все добре. Набагато краще, ніж раніше. Вона поглянула на годинник. На відміну від Харрі, цей не запізнювався.

Матіас якось виник улітку, зовсім несподівано. На зборах керівництва місцевого самоврядування. Він навіть не жив у їхньому районі — його запросив приятель. Вони з Ракеллю сиділи поруч і мило протеревенили цілий вечір. Здебільшого про неї, якщо чесно. Він слухав уважно, з якимось лікарським інтересом. А за кілька днів зателефонував і запитав, чи не хоче вона піти з ним на виставку до центру Хені-Унстада, в Хьовікоддені. Сказав: і Олег, мовляв, теж нехай приходить, адже там є програма і для дітей. Погода була кепська, живопис так собі, а Олег — просто нестерпний. Але Матіасу вдалося підняти усім настрій жартами та в’їдливими зауваженнями про художників та їхні здібності. А потім він відвіз їх додому, вибачився за невдалу ідею та з посмішкою пообіцяв, що ніколи й нікуди їх з собою не тягатиме. Якщо, звісно, вони самі про це не попросять. Після чого Матіас на два тижні полетів до Ботсвани. І зателефонував їй, щойно повернувшись, того ж вечора. Попросив про зустріч знову.

Ракель почула звук машини, що газувала, аби заїхати на крутий підйом, який вів до будинку. У нього була старенька «хонда-акорд». Їй невідь-чому це подобалося. Він завжди паркувався біля гаража і ніколи всередині. І це їй теж подобалося. Подобалося, що в нього завжди з собою була зміна білизни та несесер — вони лежали в рюкзаку, який він обов’язково приносив з собою вранці; те, що він питав, коли вони знову зможуть побачитися, і все сприймав, як так і треба. Усе це тепер, звісно, може змінитися, але Ракель була до цього готова.

• Предыдущая
• 13/93
• Следующая