Сніговик - Несбьо Ю - Страница 18
- Предыдущая
- 18/93
- Следующая
— А тобі теж сподобалося, еге ж, Харрі?
Харрі кивнув. Йому забракло сміливості сказати, що концерт йому був не на користь: щойно він змішався з натовпом, що наводнив «Спектрум», як у Харрі почалася параноя, яка регулярно навідується до людей, що люблять випити. А його вона останніми роками не забувала й у тверезому стані. Отож, замість покращення настрою він озирався, вдивляючись у суцільну масу облич, чітко відчуваючи, що за ним стежать.
— Ну, «Slipknot» видали! — захлинався Олег. — А маски узагалі — шалені! Особливо той, з довгим тонким носом. Схожий на... на цього...
Харрі слухав краєм вуха, сподіваючись, що Ракель ось-ось з’явиться. Повітря у забігайлівці було густе та липке, воно накладалося на обличчя тонкою плівкою жиру. Харрі спробував відкинути підступну думку, але вона була вже тут як тут: а добре б оце хильнути...
— Це індіанська маска смерті, — пролунав жіночий голос позаду них. — І взагалі, «Slayer» був кращий за «Slipknot».
Харрі здивовано обернувся.
— Хлопці зі «Slipknot» вже надто пишаються, хіба ні? — продовжила вона. — Ідеї в них вторинні, а самі вони — шелихвости.
На ній було чорне, воблип блискуче пальто до п’ят, застебнуте до самого горла. З-під пальта було видно лише чорні черевики. Бліде обличчя, підведені очі.
— Ніколи б не повірив, — пробурмотів вражений Харрі, — що ти любиш таку музику!
Катрина Братт посміхнулася:
— Однак я дивлюся у корінь суперечностей.
У подальші пояснення вона вдаватися не стала, а тільки жестом замовила мінералку.
— «Slayer» — відстій, — спантеличено пробурмотів Олег.
Катрина обернулася до нього:
— А ти, мабуть, Олег.
— Так, — тихо відповів хлопець, підтягуючи свої камуфляжні штани. Увага з боку дорослої жінки йому й подобалася, і не подобалася. — А звідки вам знаїти?
— «Знаїти»? — продовжуючи посміхатися, перепитала Катрина. — Ти ж з Хольменколлена, ти маєш вимовляти «знати». Це Харрі навчив тебе говорити, як на східному узбережжі?
І в Олега кров прилинула до щік.
Катрина голосно засміялася й легко доторкнулася до його плеча:
— Вибач, просто я допитлива.
Хлопчик так густо почервонів, що білки очей заблищали на обличчі, як у негра.
— Я теж, — сказав Харрі, простягаючи Олегу кебаб. — І от мені цікаво, невже ти вже відшукала спільний малюнок, як я тебе просив, Катрино? Якщо вже в тебе вистачило часу сходити на концерт. Га?
Харрі подивився на неї так, що вона відразу зрозуміла: не слід було зачіпати хлопця.
— Щось таки й знайшла, — сказала Катрина, відкриваючи пляшку «Фаррису», — але ти зараз зайнятий, тому давай перенесемо розмову на завтра.
— Я не настільки зайнятий, — насупився Харрі й одразу забув про плівку жиру та задуху.
— Узагалі це конфіденційна інформація, а тут надто людно, — озирнулася Катрина. — Але напевне я можу прошепотіти тобі на вухо кілька ключових слів.
Вона нахилилася ближче, і крізь запах киплячої олії він вловив аромат парфумів, майже чоловічих, і її палке дихання:
— Просто біля входу стоїть чорний «фольксваген-пасат». За кермом жінка, яка давно намагається привернути твою увагу. Я так розумію, це мати Олега...
Харрі різко випростався й подивився у вікно. Ракель вивернула кермо і підвела на нього очі.
— Не замацай тут нічого, — буркнула Ракель, коли Олег з кебабом у руці скочив на заднє сидіння.
Харрі стояв біля опущеного скла. На ній були прості світло-блакитні джинси. Він їх добре знав. Знав, як вони пахнуть і як по них ковзає долоня або щока.
— Як концерт? — звернулася вона до Харрі.
— Запитай в Олега.
— А що за група? — Ракель подивилася на Олега в дзеркало заднього виду. — Мені видалося, що люд трохи дивно одягнений.
— Гарні пісні про кохання і все таке, — відповів Олег і швидко підморгнув Харрі, щойно мати відвернулася від дзеркала.
— Дякую, Харрі, — кивнула Ракель.
— Нема за що. Їдь акуратніше.
— А хто ця жінка?
— Колега. Новенька у нас.
— Справді? А враження таке, наче ви вже добре знайомі.
— Чому?
— Бо... — Вона осіклася. Потім повільно похитала головою і засміялася. Отой її низький грудний сміх йшов, здавалося, просто з серця. Упевнений та розгублений водночас. Сміх, через який Харрі колись і закохався. — Пробач, Харрі. На добраніч.
Скло поповзло вгору, чорний автомобіль зіслизнув з тротуару і поїхав.
Харрі неспішно рушив по Бругата. На кожному кроці тут були забігайлівки, кафе та бари, крізь відчинені двері лилася музика. Він хотів було випити кави в «Теддіс софтбарі», але потім вирішив, що думка невдала, і пройшов мимо.
— Кави? — здивовано перепитав хлопець за стійкою.
З музичного автомата лилася пісня Джонні Кеша, й Харрі підніс палець до губ.
— А що, є краща пропозиція? — почув Харрі власний голос, знайомий і незнайомий водночас.
— Атож! — відповів хлопець і відкинув масне волосся назад. — Свіжозвареної кави нема, тож як щодо свіженького пивка?
Джонні Кеш співав про Бога, хрещення та нові висоти.
— Чудова думка, — погодився Харрі.
Хлопець просяяв.
Тут Харрі відчув, що в кишені завібрував мобільний. Він схопив його так різко й жадібно, наче саме на цей дзвінок і чекав.
Це був Скарре.
— Ми щойно отримали заяву про зникнення людини. Наче підходить: жінка, заміжня, двоє дітей. Кілька годин тому чоловік та діти повернулися додому, а її вже не було. Живуть у лісах, у Солліхьогді. Ніхто з сусідів її не бачив, а на машині вона звідти виїхати не могла, бо машина була в чоловіка. Та й на дорозі жодних слідів не виявлено.
— І слідів пішохода?
— Ні. Там у горах досі лежить сніг.
На стіл перед Харрі з характерним звуком гепнувся келих.
— Харрі! Ти чуєш?
— Так-так. Я просто думаю.
— Про що?
— Там є сніговик?
— Що?
— Сніговик!
— Звідки мені знати?
— То поїдемо зараз і з’ясуємо. Сідай у машину, підбереш мене на Стургата.
— А завтра ми не можемо цим зайнятися, Харрі? Я тут на вечір знайшов собі одну молодичку і збираюся теє... А ту жінку тільки оголосили в розшук, отож поки не горить.
Харрі поглянув на краплю пивної піни, яка змією поповзла по келиху.
— Узагалі-то, — пробурмотів Харрі, — горить, та ще й пекельно.
Бармен здивовано подивився на неторкнуті півлітра пива, п’ятдесятикронову купюру, що лежала на стійці, і на широку спину, що вже зникала в дверях, звідки долинав голос Джонні Кеша.
— Сильвія нікуди не збиралася йти, — твердо сказав Ролф.
Ролф Оттерсен був худий аж до кістлявості. Фланелева сорочка, застебнута на всі ґудзики, а з комірця стирчала голова на тонкій шиї. Схожий на якогось болотяного птаха, вирішив Харрі. З рукавів сорочки висовувалися тонкі руки з довгими пальцями, що перебували у постійному русі. Нігті на правій руці були довгі та гострі, наче пазурі. Очі здавалися великими за товстими скельцями круглих окулярів у простій сталевій оправі — такі були популярні у радикально налаштованої молоді в шістдесяті роки. Плакат на стіні гірчичного кольору зображував індіанців, які несли анаконду.
Харрі впізнав обкладинку альбома Джоні Мітчела, який вийшов ще у кам’яний вік хіпі. Поруч із плакатом висіла репродукція відомого автопортрета Фріди Кало. Жінка-лідер, подумав Харрі. Картину напевне обирала дружина. Підлога була з нетесаних соснових дощок, а освітлювалася кімната цілим зібранням давніх парафінових свічок у світильниках з коричневої глини, зроблених, схоже, руками мешканців цього будинку. У кутку біля стіни стояла гітара з нейлоновими струнами. Ось, виявляється, чому в Ролфа Оттерсена такі нігті.
— Ви впевнені, що вона нікуди не збиралася йти? — спитав Харрі.
На журнальному столику перед ним лежала фотографія дружини Ролфа з дітьми — десятирічними близнючками Еммою та Ольгою. Сильвія Оттерсен дивилася на світ великими сонними очима, які бувають у людей, котрі все життя носили окуляри, а потім перейшли на лінзи або зробили лазерну корекцію зору. У дівчат очі були точнісінько як у матері.
- Предыдущая
- 18/93
- Следующая