Сніговик - Несбьо Ю - Страница 18

• Предыдущая
• 18/93
• Следующая

— А тобі теж сподобалося, еге ж, Харрі?

Харрі кивнув. Йому забракло сміливості сказати, що концерт йому був не на користь: щойно він змішався з натовпом, що наводнив «Спектрум», як у Харрі почалася параноя, яка регулярно навідується до людей, що люблять випити. А його вона останніми роками не забувала й у тверезому стані. Отож, замість покращення настрою він озирався, вдивляючись у суцільну масу облич, чітко відчуваючи, що за ним стежать.

— Ну, «Slipknot» видали! — захлинався Олег. — А маски узагалі — шалені! Особливо той, з довгим тонким носом. Схожий на... на цього...

Харрі слухав краєм вуха, сподіваючись, що Ракель ось-ось з’явиться. Повітря у забігайлівці було густе та липке, воно накладалося на обличчя тонкою плівкою жиру. Харрі спробував відкинути підступну думку, але вона була вже тут як тут: а добре б оце хильнути...

— Це індіанська маска смерті, — пролунав жіночий голос позаду них. — І взагалі, «Slayer» був кращий за «Slipknot».

Харрі здивовано обернувся.

— Хлопці зі «Slipknot» вже надто пишаються, хіба ні? — продовжила вона. — Ідеї в них вторинні, а самі вони — шелихвости.

На ній було чорне, воблип блискуче пальто до п’ят, застебнуте до самого горла. З-під пальта було видно лише чорні черевики. Бліде обличчя, підведені очі.

— Ніколи б не повірив, — пробурмотів вражений Харрі, — що ти любиш таку музику!

Катрина Братт посміхнулася:

— Однак я дивлюся у корінь суперечностей.

У подальші пояснення вона вдаватися не стала, а тільки жестом замовила мінералку.

— «Slayer» — відстій, — спантеличено пробурмотів Олег.

Катрина обернулася до нього:

— А ти, мабуть, Олег.

— Так, — тихо відповів хлопець, підтягуючи свої камуфляжні штани. Увага з боку дорослої жінки йому й подобалася, і не подобалася. — А звідки вам знаїти?

— «Знаїти»? — продовжуючи посміхатися, перепитала Катрина. — Ти ж з Хольменколлена, ти маєш вимовляти «зна­ти». Це Харрі навчив тебе говорити, як на східному узбе­режжі?

І в Олега кров прилинула до щік.

Катрина голосно засміялася й легко доторкнулася до його плеча:

— Вибач, просто я допитлива.

Хлопчик так густо почервонів, що білки очей заблищали на обличчі, як у негра.

— Я теж, — сказав Харрі, простягаючи Олегу кебаб. — І от мені цікаво, невже ти вже відшукала спільний малюнок, як я тебе просив, Катрино? Якщо вже в тебе вистачило часу сходити на концерт. Га?

Харрі подивився на неї так, що вона відразу зрозуміла: не слід було зачіпати хлопця.

— Щось таки й знайшла, — сказала Катрина, відкриваючи пляшку «Фаррису», — але ти зараз зайнятий, тому давай перенесемо розмову на завтра.

— Я не настільки зайнятий, — насупився Харрі й одразу забув про плівку жиру та задуху.

— Узагалі це конфіденційна інформація, а тут надто людно, — озирнулася Катрина. — Але напевне я можу прошепотіти тобі на вухо кілька ключових слів.

Вона нахилилася ближче, і крізь запах киплячої олії він вловив аромат парфумів, майже чоловічих, і її палке дихання:

— Просто біля входу стоїть чорний «фольксваген-пасат». За кермом жінка, яка давно намагається привернути твою увагу. Я так розумію, це мати Олега...

Харрі різко випростався й подивився у вікно. Ракель вивернула кермо і підвела на нього очі.

— Не замацай тут нічого, — буркнула Ракель, коли Олег з кебабом у руці скочив на заднє сидіння.

Харрі стояв біля опущеного скла. На ній були прості світ­ло-блакитні джинси. Він їх добре знав. Знав, як вони пахнуть і як по них ковзає долоня або щока.

— Як концерт? — звернулася вона до Харрі.

— Запитай в Олега.

— А що за група? — Ракель подивилася на Олега в дзеркало заднього виду. — Мені видалося, що люд трохи дивно одягнений.

— Гарні пісні про кохання і все таке, — відповів Олег і швидко підморгнув Харрі, щойно мати відвернулася від дзеркала.

— Дякую, Харрі, — кивнула Ракель.

— Нема за що. Їдь акуратніше.

— А хто ця жінка?

— Колега. Новенька у нас.

— Справді? А враження таке, наче ви вже добре знайомі.

— Чому?

— Бо... — Вона осіклася. Потім повільно похитала головою і засміялася. Отой її низький грудний сміх йшов, здавалося, просто з серця. Упевнений та розгублений водночас. Сміх, через який Харрі колись і закохався. — Пробач, Харрі. На добраніч.

Скло поповзло вгору, чорний автомобіль зіслизнув з тротуару і поїхав.

Харрі неспішно рушив по Бругата. На кожному кроці тут були забігайлівки, кафе та бари, крізь відчинені двері лилася музика. Він хотів було випити кави в «Теддіс софтбарі», але потім вирішив, що думка невдала, і пройшов мимо.

— Кави? — здивовано перепитав хлопець за стійкою.

З музичного автомата лилася пісня Джонні Кеша, й Харрі підніс палець до губ.

— А що, є краща пропозиція? — почув Харрі власний голос, знайомий і незнайомий водночас.

— Атож! — відповів хлопець і відкинув масне волосся назад. — Свіжозвареної кави нема, тож як щодо свіженького пивка?

Джонні Кеш співав про Бога, хрещення та нові висоти.

— Чудова думка, — погодився Харрі.

Хлопець просяяв.

Тут Харрі відчув, що в кишені завібрував мобільний. Він схопив його так різко й жадібно, наче саме на цей дзвінок і чекав.

Це був Скарре.

— Ми щойно отримали заяву про зникнення людини. Наче підходить: жінка, заміжня, двоє дітей. Кілька годин тому чоловік та діти повернулися додому, а її вже не було. Живуть у лісах, у Солліхьогді. Ніхто з сусідів її не бачив, а на машині вона звідти виїхати не могла, бо машина була в чоловіка. Та й на дорозі жодних слідів не виявлено.

— І слідів пішохода?

— Ні. Там у горах досі лежить сніг.

На стіл перед Харрі з характерним звуком гепнувся келих.

— Харрі! Ти чуєш?

— Так-так. Я просто думаю.

— Про що?

— Там є сніговик?

— Що?

— Сніговик!

— Звідки мені знати?

— То поїдемо зараз і з’ясуємо. Сідай у машину, підбереш мене на Стургата.

— А завтра ми не можемо цим зайнятися, Харрі? Я тут на вечір знайшов собі одну молодичку і збираюся теє... А ту жінку тільки оголосили в розшук, отож поки не горить.

Харрі поглянув на краплю пивної піни, яка змією поповз­ла по келиху.

— Узагалі-то, — пробурмотів Харрі, — горить, та ще й пекельно.

Бармен здивовано подивився на неторкнуті півлітра пива, п’ятдесятикронову купюру, що лежала на стійці, і на широку спину, що вже зникала в дверях, звідки долинав голос Джонні Кеша.

— Сильвія нікуди не збиралася йти, — твердо сказав Ролф.

Ролф Оттерсен був худий аж до кістлявості. Фланелева сорочка, застебнута на всі ґудзики, а з комірця стирчала голова на тонкій шиї. Схожий на якогось болотяного птаха, вирішив Харрі. З рукавів сорочки висовувалися тонкі руки з довгими пальцями, що перебували у постійному русі. Нігті на правій руці були довгі та гострі, наче пазурі. Очі здавалися великими за товстими скельцями круглих окулярів у простій сталевій оправі — такі були популярні у радикально налаштованої молоді в шістдесяті роки. Плакат на стіні гірчичного кольору зображував індіанців, які несли анаконду.

Харрі впізнав обкладинку альбома Джоні Мітчела, який вийшов ще у кам’яний вік хіпі. Поруч із плакатом висіла ре­продукція відомого автопортрета Фріди Кало. Жінка-лідер, подумав Харрі. Картину напевне обирала дружина. Підлога була з нетесаних соснових дощок, а освітлювалася кімната цілим зібранням давніх парафінових свічок у світильниках з коричневої глини, зроблених, схоже, руками мешканців цього будинку. У кутку біля стіни стояла гітара з нейлоновими струнами. Ось, виявляється, чому в Ролфа Оттерсена такі нігті.

— Ви впевнені, що вона нікуди не збиралася йти? — спитав Харрі.

На журнальному столику перед ним лежала фотографія дружини Ролфа з дітьми — десятирічними близнючками Еммою та Ольгою. Сильвія Оттерсен дивилася на світ великими сонними очима, які бувають у людей, котрі все життя носили окуляри, а потім перейшли на лінзи або зробили лазерну корекцію зору. У дівчат очі були точнісінько як у матері.

• Предыдущая
• 18/93
• Следующая