Сніговик - Несбьо Ю - Страница 28

• Предыдущая
• 28/93
• Следующая

— Гм.

— Але це не означає, що у мене зовсім відсутні принципи. Вони є. І лікарська таємниця — один з них.

Харрі мовчки чекав на продовження.

— Я розмовляв з Боргхільд, — пояснив Ветлесен. — Я знаю, що ви шукаєте, інспекторе. І розумію, що це серйозна справа. Але допомогти вам нічим не можу. Бо пов’язаний лікарською таємницею.

— Уже ні. — Харрі дістав із внутрішньої кишені складений аркуш паперу й поклав на стіл. — Це заява, підписана батьком близнючок, яких ви ведете.

Ідар похитав головою:

— Це не допоможе.

Харрі здивовано наморщив лоба:

— Чому?

— Я не можу вам відкрити, хто приходить до мене в клініку та з якого приводу. Люди, які привели до мене в клініку своїх дітей, теж захищені лікарською таємницею і мають право приховувати мету своїх візитів від подружжя, якщо того забажають.

— Чому Сильвія Оттерсен не казала чоловікові, що вона була з дітьми у вас?

— Наші принципи можуть видатися вам простою впертістю. Але це не так: згадайте, скільки серед наших пацієнтів відомих людей, яким постійно перемивають кісточки та роз­пускають про них небажані плітки. Сходіть до Будинку ми­с­тецтв та подивіться на присутніх. Ви не повірите, скільки з цих людей підправляли деталі своєї зовнішності в моїй клі­ніці. І вони мало не втрачають свідомість лише від самої думки, що про їхній візит до мене стане комусь відомо. Наша репутація базується на вмінні зберігати таємницю. Якщо дізнаються, що в нас стався витік інформації про пацієнтів, наслідки для клініки будуть катастрофічні. І я впевнений, що ви це розумієте.

— У нас два вбивства, — нагадав Харрі. — І поки що єди­ний зв’язок між ними, який ми виявили, — обидві жертви побували у вашій клініці.

— Я не можу і не хочу підтверджувати ці дані. Але давайте просто уявимо собі, що це, — змахнув рукою Ветлесен, — збіг. А що? Норвегія — маленька країна, народу тут проживає мало, а лікарів — іще менше. Знаєте, скільки рукостискань між будь-якими двома жителями країни?.. Імовірність того, що двоє людей побували в одного й того самого лікаря, не менша, ніж імовірність опинитися в один і той самий час в одному трамваї. Адже ви зустрічаєте друзів у трамваї?

Харрі не зміг пригадати жодного випадку — він і трамваєм майже не їздив.

— Отже, я проробив довгу путь, щоб приїхати до вас і почути, що ви не хочете нам допомогти, — засмутився Харрі.

— Вибачте. Я запросив вас сюди, бо розумів: інакше ми б зустрілися в поліції, де саме зараз преса днює й ночує, уважно стежачи за усіма, хто там з’являється. Ото вже ні, дякую, людці мені знайомі!..

— Я можу отримати ордер або постанову, що припише вам порушити лікарську таємницю.

— Чудово! — зрадів Ветлесен. — Ордер прикриє репутацію клініки. Але до тих пір... — І він зробив жест, наче застебнув рот на блискавку.

Харрі посовався в кріслі. Ідар напевне розуміє: для отримання ордера — навіть у справі про вбивство — необхідно надати чіткі докази того, що медичний висновок та інша ін­формація матимуть важливе значення для розслідування. А в них що? Вбиті відвідали одну й ту саму клініку. Ветлесен має рацію: і в трамваї можна зустрітися... Харрі відчув, що йому конче необхідно щось зробити. Випити. Або покачати залізо. Важкого й багато. Він зітхнув:

— Незважаючи ні на що, я маю поставити вам запитання: де ви були ввечері третього та п’ятого листопада?

— Я був готовий до цього, — посміхнувся Ветлесен, — і встиг пригадати. Я був удвох з... А ось, власне, й вона.

До кімнати мишачими кроками увійшла жінка похилого віку з волоссям мишачого кольору, яке пасмами звисало на­в­коло її обличчя. У руках вона тримала тацю з кавовими чашками, що погрозливо бряжчали. Обличчя в неї було таке, ніби вона несе церковний вінець або хрест. Жінка скоса погля­нула на сина, який відразу підвівся та взяв у неї тацю:

— Дякую, мамо.

— Зав’яжи шнурки. — Вона перевела погляд на Харрі. — Мені здається, я маю право знати, що за люди завітали до мого будинку?

— Це старший інспектор Холе, мамо. Він цікавиться, що я робив учора ввечері та третього дня.

Харрі підвівся й простягнув їй руку.

— Чудово пам’ятаю, що ми робили, — сказала фру Ветлесен, винагородивши Харрі здивованим поглядом та кістлявим рукостисканням. Руку густо вкривали старечі плями. — Учора ми дивилися ток-шоу, де виступав твій кучерявий друг. І мені не сподобалося, що він сказав про королівський палац. Як його звати?

— Арве Стьоп, — зітхнув Ідар.

Стара нахилилася до Харрі:

— Він сказав, ми маємо знести королівський палац. Уявляєте? Сказати таку мерзоту! Та що би з нами було, якби під час війни з нами не було королівської сім’ї!

— Абсолютно те саме, що й зараз, — відрубав Ідар. — Рідко якому голові держави вдавалося під час війни або до неї зробити так мало для свого народу... а ще Арве сказав, що широка підтримка монархії означає, що норвежці у своїй більшості продовжують вірити у тролів та ельфів.

— Хіба це не жахливо?

— Без сумніву, мамо, — посміхнувся Ідар, поклавши руку їй на плече, і при цьому кинув погляд на масивний швейцарський годинник фірми «Брайтлінг», заважкий для його тонкого за­п’яст­ка. — О Господи! Мені час бігти, Холе. Насолоджуйтеся кавою.

Але Харрі похитав головою та усміхнувся фру Ветлесен:

— Вона напевне смачна, але я на неї не заслужив.

Жінка важко зітхнула, щось нечутно пробурмотіла, взяла тацю й пошкандибала геть.

Коли вони вийшли до передпокою, Харрі несподівано звер­нувся до Ідара:

— А що ви мали на увазі під словом «везучий»?

— Вибачте?

— Ви сказали, що Матіас Лунн-Хельгесен не тільки «смердючий», але й «везучий, гад».

— Он ви про що! Та його жіночку, з якою він живе. Сам Матіас доволі незграбний щодо цього, але їй, мабуть, увесь час траплялися не ті мужики. Так що їй такий телепень і був потрібен. Тільки, будь ласка, не видавайте мене Матіасу.

— До речі, ви знаєте, що таке анти-есцеел-сімдесят?

— Це такі антитіла в крові. Вказують на склеродермію. А що, у когось із ваших знайомих вони є?

Харрі не знав, що таке склеродермія, та й на язиці в нього зараз крутилося зовсім інше питання, яке він нізащо не мусив озвучувати. Але він не втримався і все ж запитав:

— Так це Матіас сказав, що їй не щастило з чоловіками?

— Ні, це моя інтерпретація. Святий Матіас жодного поганого слова про людину не скаже, в його очах люди можуть змінюватися тільки на краще. — І сміх Ідара Ветлесена луною прокотився темними кімнатами.

Одягнувшись та взувши черевики, Харрі вийшов на сходи. Обернувся і через прочинені двері побачив, як Ідар, нагнувшись, зав’язує шнурки.

Дорогою назад Харрі зателефонував Скарре, попросив надрукувати фотографію Ветлесена з сайту клініки та показати у відділі боротьби з наркотиками — дізнатися, чи не був той помічений при купівлі амфетамінів.

— На вулиці? — запитав Скарре. — У лікарів же повно цього лайна, хіба ні?

— Вірно, але в наші дні діє така скрупульозна система звітності щодо наркотичних препаратів, що лікарі самі краще підуть за амфетаміном на вулицю Скіппергата.

На цьому розмова скінчилася, і Харрі зателефонував Кат­рині на роботу.

— Поки що нічого, — відповіла вона. — Я вже йду. Ти теж додому?

— Так. — Харрі зволікав. — Як вважаєш, удасться роздобути ордер, який знімає з Ветлесена зобов’язання зберігати лікарську таємницю?

— А що в нас є? Я, звісно, можу надягнути зовсім коротку спідницю, податися до суду і знайти там суддю підходящого віку. Але чесно попереджаю: як на мене, нічого не вийде.

— Згоден.

Харрі подивився на вогні бару «Бішлет». Згадав свою роз­христану квартиру, поглянув на годинник, передумав і повернув униз по проспекту Пілестредет до будівлі Поліцей­ського управління.

О другій годині ночі він набрав номер і знову почув у слухавці голос Катрини — цього разу сонний:

— Що сталося?

— Я в управлінні, щойно подивився твої матеріали. Ти казала, що всі зниклі жінки були заміжні та мали дітей. Гадаю, треба копнути у цьому напрямку.

• Предыдущая
• 28/93
• Следующая