Сніговик - Несбьо Ю - Страница 32

• Предыдущая
• 32/93
• Следующая

— Невже?

— Я звернулася до Інституту метеорології, попросила, щоб вони дали мені точні відомості по датах. І знаєш що?

Харрі знав. І знав, що він мав давно про це здогадатися.

— Він викрадає їх того самого дня, коли випадає перший сніг.

— Точно.

Харрі вдарив долонями по керму:

— Дідько, у нас же все було перед очима! Про скільки випадків ідеться?

— Про одинадцять. По одному на рік.

— І два цього року. Він змінює малюнок.

— У дев’яносто другому в день, коли в Бергені випав пер­ший сніг, сталося два вбивства. Гадаю, від цього нам і треба відштовхуватися.

— Чому?

— Тому що одна з жертв — жінка, в якої була дитина. А друга — її подруга. Й до всього іншого в нас два трупи, місце злочину та поліцейські звіти. А ще — підозрюваний, який зник, і відтоді його так і не знайшли.

— І хто він?

— Поліцейський. Герт Рафто.

— Ага, пам’ятаю. Це він тягав докази з місця злочину?

— Ходили такі чутки... Свідки бачили, як Рафто входив до квартири однієї з жінок, Онні Хетланн, за кілька годин до того, як вона була знайдена там убитою. А коли його стали шукати, він безслідно зник.

Харрі не відриваючись дивився на дорогу, на дерева, що рябіли в очах на узбіччі Хук-авеню. Вулиця вела до моря й до пам’ятників, на думку норвежців, найбільшим подвигам: до Музею очеретяного човна, який перетнув Тихий оке­ан, і другого музею, який прославляв невдалу спробу відкрити Північний полюс.

— Тобто ти хочеш сказати, що він зник не так уже й безслідно? — запитав він. — Що він з’являється кожного року, як тільки випаде перший сніг?

Катрина знизала плечима:

— Я хочу сказати, що треба докласти усіх зусиль та з’ясу­вати, що там дійсно сталося.

— Гм... Треба запитати Берген про сприяння.

— Я б не стала цього робити, — швидко відгукнулася вона.

— Он як...

— Справа Рафто — й досі болюче місце для всього Бергенського управління поліції. Працюючи над справою, вони намагалися більше закопати, ніж розкопати. Вони до смерті боялися того, що могли знайти. А щойно хлопець зник... — Вона намалювала пальцем у повітрі великий хрест.

— Зрозуміло. І що ти пропонуєш?

— Пропоную нам із тобою поїхати до Бергена та трохи рознюхати, що й до чого, своїми силами. Адже тепер це ча­с­тина справи про вбивство, яка розслідується в Осло.

Харрі припаркував машину поблизу чотириповерхового будинку, що стояв біля води, оточений містками. Він вимкнув двигун, але залишився в машині, не зводячи очей із затоки Фрогнерхілен.

— А як справа Рафто потрапила до твого списку? — Він обернувся й подивився на Катрину. — По-перше, вона належала до більш раннього періоду, ніж я просив тебе подивитися. А по-друге, там убивство, а не зниклі безвісти.

Вона незмигно зустріла його погляд:

— Справа Рафто в Бергені відома усім. І до того ж у справі була одна світлина.

— Світлина?

— Так. Її показували усім практикантам, які потрапляли до Бергенського управління. Щось на кшталт бойового хрещення. Фотографія була зроблена на місці вбивства — на вершині гори Ульрікен. Гадаю, майже всіх вражали деталі переднього плану, отож на другий ніхто не звертав уваги. Або просто вони ніколи не бували на вершині гори. А мені вдалося розгледіти на другому плані щось цікаве: якесь вивищення позаду площадки, де було скоєно вбивство. При збільшенні цієї частини світлини стає чітко видно, що воно таке.

— Ну то й що це?

— Сніговик.

Харрі повільно кивнув.

— До речі, про світлини. — Катрина дістала з сумки великий коричневий конверт і простягла його Харрі.

Клініка розташовувалася на третьому поверсі, приймальня була шикарна, із дорогущими меблями. Всюди стояли скляні скульптури Франса Відерберга, а на стіні висів оригінал Роя Ліхтенштейна — рука з пістолетом.

Замість звичайної для будь-якої клініки реєстратури зі скляною перегородкою посеред кімнати вивищувався красивий старовинний письмовий стіл. За ним сиділа жінка у розстебнутому білому халаті поверх блакитного костюма й привітно посміхалася. Посмішка її не згасла, коли Харрі відрекомендувався і пояснив мету свого візиту, а також повідомив, що знає її ім’я — Боргхільд.

— Будьте ласкаві зачекати, — сказала вона і показала на диван з вишуканістю стюардеси, яка демонструє, де знаходяться запасні виходи. Харрі подякував, відмовився від кави, чаю та води, і вони всілися.

Харрі помітив викладені на журнальному столику свіжі газети «Ліберал» та встиг проглянути редакційну статтю, де Арве Стьоп стверджував, що прагнення політиків утілити в життя програму підтримки місцевого самоврядування «Місто само за себе» можна вважати за остаточну перемогу народовладдя: народ на троні, політики в ролі придворних.

За кілька хвилин двері, на яких сяяла табличка «Лікар Ідар Ветлесен», відчинилися, звідти випурхнула жінка, швидко пройшла приймальнею, коротко кивнула Боргхільд і вийшла, жодного разу не поглянувши навкруги.

Катрина пильно подивилася їй услід:

— Це не дівиця з новин на другому каналі?

Але цієї миті Боргхільд оголосила, що Ветлесен готовий їх прийняти, підійшла до дверей і прочинила їх перед поліцейськими.

Кабінет Ідара Ветлесена був воістину директорських розмірів, а вікно виходило на Осло-фіорд. На стіні за письмовим столом були розвішані дипломи в рамочках.

— Секунду, — попросив Ветлесен і забарабанив по кла­віатурі комп’ютера, не відводячи очей від монітора. Відкинувшись на спинку крісла, театральним жестом поставив крапку і відразу повернувся до них, знімаючи одночасно окуляри. — Підтяжка обличчя, Холе? Подовження пеніса? Ліпосакція?

— Дякую за пропозицію, — відповів Харрі. — Це інспектор Братт. Ми прийшли ще раз попросити про сприяння в розслідуванні справи Оттерсен та Беккер.

Ідар Ветлесен зітхнув і взявся протирати окуляри носовою хусточкою:

— Як мені пояснити, щоб ви нарешті зрозуміли, Холе? Сам я, може, маю палке бажання допомогти поліції, наплювавши на принципи, але це мало що змінює. — Він підняв указівний палець. — За всі роки роботи лікарем я ніколи, ніколи... — почав він постукувати пальцем у такт словам, — не порушував лікарської таємниці, як і належить справж­ньо­му медику. Не збираюся робити цього й зараз.

Зависла довга пауза. Ветлесен дивився на відвідувачів, явно задоволений справленим ефектом.

Харрі кахикнув:

— Можливо, нам таки вдасться закріпити ваше палке бажання допомогти поліції, Ветлесене. Ми розслідуємо справу про дитячу проституцію, в тому числі — інциденти, які мали місце в готелі під назвою «Леон» тут, в Осло. Вчора двоє наших людей цілий вечір просиділи в машині неподалік готелю і фотографували усіх, хто входив та виходив. — Харрі відкрив коричневий конверт, який йому дала Катрина, нахилився над столом і виклав світлини перед лікарем. — Це ви, адже так?

Ветлесен виглядав так, наче в нього щось застрягло у стравоході: очі вирячені, вени на шиї спухли.

— Я... — вичавив із себе він. — Я не робив нічого поганого або незаконного.

— Звісно, ні, — закивав Харрі. — Ми хотіли викликати вас як свідка. Свідка, який би міг розповісти, що там коїться всередині. Усім відомо, що повії здавна водять до «Леона» клієнтів, але от дітей туди стали водити віднедавна. А на відміну від звичайної проституції, дитяча проституція, як ви воліли висловитися, — незаконна. Тепер уявіть собі, що буде, коли ми розповімо про це пресі.

Ветлесен уп’явся у знімок і нестямно потер обличчя.

— Ми, до речі, бачили, як від вас виходила дамочка з новин другого каналу, — добив його Харрі. — Як її звати?..

Ветлесен не відповів. Здавалося, його дивовижна моложавість линяє просто у них на очах: обличчя Ідара Ветлесена з кожною миттю старішало.

— Зателефонуйте нам, якщо ви таки знайдете маленьку шпаринку у ваших непорушних принципах стосовно лікар­ської таємниці.

Харрі з Катриною навіть не встигли дійти до дверей, як їх спинив голос Ветлесена:

— Дітей приводять до мене на обстеження. А зовсім не...

• Предыдущая
• 32/93
• Следующая