Сніговик - Несбьо Ю - Страница 37

• Предыдущая
• 37/93
• Следующая

— Ти зустрічаєшся з Кнутом Мюллером-Нільсеном, начальником відділу вбивств, — сказала Катрина.

— А ти підеш до нього?

— Тоді мені доведеться вітатися та теревенити з усіма, кого зустріну, — і весь день котові під хвіст. До речі, буде добре, якщо ти про мене взагалі не згадуватимеш, бо вони образяться, що я не зайшла привітатися. А я поїду на вулицю Ойюрдсвейєн, переговорю зі свідком, який останнім бачив Рафто.

— Гм. А де це було? — запитав Харрі.

— Біля верфі. Свідок бачив, як той припаркував машину й увійшов до Нурнесу. Машину він так і не забрав. Округу прочесали, але нікого не знайшли.

— Так, а потім що ми робимо?

Харрі потер підборіддя. Якщо на них чекають офіційні зустрічі, то треба поголитися.

— Ти пробіжишся по поліцейських рапортах разом з лю­диною, яка тоді брала участь у розслідуванні і, між іншим, досі працює в управлінні. Вона освіжить справу в пам’яті. А ти зробиш спробу поглянути на історію під новим кутом.

— Ні, так не годиться, — заперечив Харрі.

Катрина відвела погляд від щоденника.

— Той слідчий, — продовжив Харрі, — дасть мені тільки ту інформацію, яка підтверджує його старі висновки. А з рапортами я пропоную ознайомитися тихо-спокійно у себе в Осло. Нині я хочу витратити час на те, щоб ближче по­знайомитися з Гертом Рафто. Скажи, чи збереглися десь його особисті речі?

Катрина похитала головою:

— Рідні передали його майно до Армії порятунку. До слова, речей було зовсім небагато: якісь меблі та одежа.

— А його квартира?

— Після розлучення він жив у квартирі в районі Саннвікен, але вона давно вже продана.

— І що, в родини не залишилося ніякої дачі, літнього будиночка, родового гнізда?

Катрина трохи помовчала і відповіла:

— У поліцейських рапортах значиться літній будиночок десь на острові Фінньой у Федьє. У таких випадках дачі переходять у спадок. Можливо, будиночок залишився. Я зателефоную дружині Рафто та з’ясую.

— Вважаю, вона не захоче розмовляти з представником поліції.

Катрина у відповідь тільки хитро підморгнула.

Біля стійки портьє Харрі взяв парасольку, але не встиг він дійти до Рибного ринку, як та вивернулася під поривами вітру, а коли Харрі, зігнувшись, добіг до будівлі Управління поліції Бергена, парасолька перетворилася на живописне ганчір’я.

Поки Харрі стояв унизу біля охоронців та чекав на комісара Кнута Мюллера-Нільсена, йому зателефонувала Катрина і сказала, що родина Рафто ще й досі володіє літнім будинком на острові Фінньой.

— Але дружина відтоді там жодного разу не була. Дочка, як вона вважає, теж.

— Поїдемо туди, — сказав Харрі. — Я звільнюся близько першої.

— О’кей, я дістану катер. Давай зустрінемося на Сакаріасбрюгген.

Кнут Мюллер-Нільсен виявився добродушним тюхтієм з широкою посмішкою та кулаками завбільшки з тенісну ракетку. Стоси паперів на столі були такі величезні, що, здавалося, його замело снігом. Він сидів, заклавши свої кулачиська за голову.

— Отже, Рафто, — сказав Мюллер-Нільсен, попередньо повідавши, що в Бергені дощ буває не так часто, як би хотілося мешканцям столиці.

— Схоже, поліцейські в Бергені мають звичку час від часу безслідно зникати. — Харрі ткнув пальцем у фотографію Рафто, яка була в нього серед решти документів.

— Чому це ви так вважаєте? — запитав Мюллер-Нільсен у Харрі, а той тим часом знайшов собі у незайнятому паперами кутку кабінету простий жорсткий стілець.

— Ще Б’ярне Мьоллер, — нагадав Харрі.

— Точно, — погодився Мюллер-Нільсен, але нерішучість у голосі його видала.

— Той, що зник на горі Фльойєн.

— Ну звісно! — Мюллер-Нільсен стукнув себе по чолу. — Трагічна історія. Він тут пробув так недовго, що я просто не встиг... Вважається, що він звів рахунки з життям, хіба не так?

— Так, — відповів Харрі, дивлячись у вікно та думаючи про шлях, який пройшов Б’ярне від ідеалізму до корупції. І все через добрі наміри. І через трагічні помилки, про які ніхто ніколи не дізнається. — Що ви можете сказати про Герта Рафто?

«Ну просто мій кармічний двійник», — думав Харрі, слухаючи, як Мюллер-Нільсен описує Рафто: таємна пристрасть до алкоголю, важкий характер, самотність, відсутність політкоректності, моральна нестійкість та добряче заплямована репутація.

— Але в нього, — додав Мюллер-Нільсен, — були помічені аналітичні здібності та інтуїція. І сильна воля. Наче ним рухало щось... Не знаю, яке слово підібрати... Залізний Рафто був прихильником рішучих заходів. Та і все, що з ним сталося, каже само за себе.

— А що сталося? — поцікавився Харрі, скосивши погляд на попільничку, що заховалася серед паперів.

— Рафто був схильний до насильства. І ми знаємо, що він був у квартирі Онні Хетланн у той проміжок часу, коли вона була вбита. А Хетланн, можливо, знала, хто вбив її подругу, Лайлу Осен. На довершення до всього він зник. Швидше за все, втопився. У будь-якому разі ми не бачимо приводу для додаткового розслідування.

— А він міг утекти за кордон?

Мюллер-Нільсен заперечно хитнув головою.

— Чому ні?

— Навіть якщо в нього і була така можливість, він не з тих людей, хто так чинить. Ось така проста відповідь.

— І ніхто з родичів або друзів так і не заявив, що він живий?

Мюллер-Нільсен знову похитав головою:

— Батьків його вже немає в живих. А щодо друзів, так у Рафто їх не було. З колишньою дружиною в нього склалися такі напружені стосунки, що вона взагалі не хотіла з ним знатися.

— А дочка?

— От із нею Рафто продовжував спілкуватися. Славна, хороша дівчина, особливо як подумаєш, через що їй довелося пройти...

Харрі відзначив подумки цю обмовку «особливо як подумаєш...». Таке часто можна почути у місцевих поліцейських відділах, де всі все одне про одного знають.

— У Рафто, здається, була дача на острові Фінньой?

— Так, і там пречудово можна було сховатися. — Мюллер-Нільсен витяг з-за голови свої кулачиська та склав їх на сто­лі. — Ми шукали там, обнишпорили з собаками усі навколишні острови. Нічого.

— Ви не проти, якщо я поїду та подивлюся?

— Та нема на що там дивитися. У нас дача саме напроти будиночка Залізного Рафто. Так от, його будиночок зовсім розвалився. Нерозумно, що його дружина не хоче продати будинок, вона ж ніколи там не буває.

Мюллер-Нільсен поглянув на годинник:

— Мені час на зустріч, але один із наших співробітників, який тоді брав участь у розслідуванні, готовий показати вам усі рапорти та звіти.

— Не треба, — відмовився Харрі й подивився на фотографію Рафто, яку досі тримав у руці.

Раптом обличчя зі знімка здалося йому непевно знайомим, наче вони нещодавно зустрічалися. Може, бачив його з машини? Може, він обернувся на простого хлопця, мимо якого пройдеш і не помітиш? Охоронець на стоянці? Або продавець у винному магазині?.. Харрі замотав головою, здаючись.

— А чому не Герт?

— Тобто? — перепитав Мюллер-Нільсен.

— Ви весь час називаєте його Залізним Рафто. Його ніколи не називали на ім’я?

Мюллер-Нільсен якось дивно поглянув на Харрі, зробив спробу розсміятися, але обмежився кривою посмішкою:

— Оце вже навряд... Гадаю, ніхто й не робив спроби.

— Що ж, дякую за допомогу.

Виходячи з відділу, Харрі почув, як Мюллер-Нільсен гук­нув щось до нього. Комісар стояв у дверях свого кабінету, і слова, вириваючись з його рота, луною відбивалися від стін коридору:

— Гадаю, що самому Рафто це теж не дуже б сподоба­лося.

Опинившись на вулиці, Харрі зупинився і довго видивлявся на перехожих, які, зігнувшись під вітром та дощем, швидко крокували тротуаром. Те дивне відчуття його так і не полишило. Відчуття, що хтось — або щось — весь час знаходиться поруч, слідкує за ним, і варто йому подивитися навколо під правильним кутом та при правильному освітленні, як він одразу побачить спостерігача.

Катрина зустріла Харрі в означеному місці.

— Ось, позичила у приятеля, — сказала вона, поки вони вирулювали на катері від переповненої пристані.

• Предыдущая
• 37/93
• Следующая