Сніговик - Несбьо Ю - Страница 51

• Предыдущая
• 51/93
• Следующая

Беккер знову закліпав очима.

— Це для вашої власної безпеки, — додав Харрі.

Завчена фраза, яку вони запам’ятали ще в Поліцейській академії; головне — передовсім заспокоїти заарештованого. Але коли Харрі почув, як вимовляє її, він зрозумів, чому став між Катриною та Беккером: справа була не в привидах, він дійсно непокоївся через його безпеку.

Беккер витягнув руки, як для молитви, і сталеві браслети з клацанням обхопили його тонкі волохаті зап’ястки.

— Сидіть, — сказав Харрі. — Вона вами займеться.

Він підвівся й підійшов до дверної пройми. Катрина опус­тила револьвер і усміхалася йому, очі її сяяли дивовижним світлом, наче десь у глибині горіли вуглинки.

— З тобою все гаразд? — запитав Харрі. — Катрино?

— Авжеж, — усе ще усміхаючись, відповіла вона.

Харрі спинився, потім став підійматися сходами. Він па­м’ятав, де знаходиться кімната хлопчика, але спочатку відчинив інші двері. У спальні Беккера світло не горіло, але він розрізнив у темряві двоспальне ліжко. Ковдра була відкинута тільки з одного боку, наче Беккер знав, що Бірта ніколи не повернеться. І от Харрі біля дверей до кімнати Юнаса. Перед тим як увійти, він прогнав усі думки та образи з голови. З темряви долинало мелодійне подзенькування. Харрі здогадався: у прочинені двері повіяло легким протягом, і зарухалася «музика вітру» з тонких металевих трубочок. У Олега в кімнаті теж була прикріплена до стелі така штука. Харрі вийшов і побачив, що на ліжку під ковдрою хтось лежить. Він прислухався, намагаючись вловити звук дихання, але чув тільки легке подзенькування, яке ніяк не хотіло стихати. Він простягнув руку до ковдри, і несподівано його скував ірраціональний страх, рука застигла в повітрі.

І Харрі таки змусив себе трохи підняти ковдру та поглянути на тіло, яке лежало під нею. Це був Юнас. Здавалося, він справді спить. Якби не очі — широко розплющені, які дивилися в стелю. На плечі в дитини Харрі помітив пластир. Він нахилився над хлопчиком і помацав його лоб. І здригнувся, коли зрозумів, що лоб теплий. Тут до його вуха долетів сонний голосок: «Мамо?»

Харрі був зовсім не готовий до власної реакції. Може, так сталося, бо він згадав про Олега. А може, тому, що згадав себе самого, як колись у дитинстві, ще в Уппсалі, він прокинувся серед ночі й вирішив, що мама все ще жива. Влетів до батьківської спальні й побачив широке ліжко — ковдра була відкинута тільки з одного боку.

Як би там не було, але Харрі не вдалося стриматися: сльо­зи раптом набігли на очі, розмиваючи обличчя Юнаса, і покотилися по щоках, залишаючи гарячі сліди, а потім потрапили до рота, і Харрі відчув їх солоний смак.

О сьомій ранку Харрі увійшов до камери попереднього ув’язнення № 23, і за ним зачинили двері. На нарах сидів Беккер і без будь-якого виразу дивився на нього. Харрі всівся на стілець, який прихопив з кімнати охорони й поставив у центрі п’ятиметрової камери Поліцейського управління.

Всупереч усім правилам він запропонував Беккеру цигарку з доволі пом’ятої пачки «Кемела».

— Тут навряд чи дозволено палити, — сказав Беккер.

— Якби я тут стирчав із перспективою на довічне ув’яз­нення, — відповів Харрі, — то ризикнув би.

Беккер мовчки дивився на нього.

— Беріть-беріть. Кращого місця, щоб подиміти, тут не знайдете.

Професор криво посміхнувся і взяв запропоновану ци­гарку.

— З Юнасом усе гаразд, — повідомив Харрі, виймаючи запальничку. — Я поговорив з Бендиксенами, і вони погодилися взяти його до себе на кілька днів. Мені, звісно, довелося добряче посваритися з Охороною дитинства, але в результаті я їх переконав. До того ж пресі про ваш арешт ми поки що не повідомляли.

— Чому? — запитав Беккер й обережно нахилився над полум’ям запальнички.

— Я до цього ще повернуся. Ви маєте зрозуміти, що коли не станете співпрацювати, я не зможу надалі приховувати цю інформацію від журналістів.

— А, ви — добрий слідчий. А лихий — той, що допитував мене учора, так?

— Вірно, Беккере, я — добрий слідчий. І я б хотів поставити вам кілька запитань без протоколу. Все, що ви розповіс­те, не буде, та й не може бути використане проти вас. Ви згодні відповідати?

Беккер знизав плечима.

— Еспен Лепсвік, котрий допитував вас учора, вважає, що ви брешете. — Харрі випустив дим убік від датчика пожежної сигналізації на стелі.

— Про що?

— Про те, що в гаражі в Камілли Лоссіус ви тільки поговорили з нею і відразу пішли.

— Але це правда.

— А він вважає, що ви викрали її, вбили і розчленували тіло.

— Та це якесь божевілля! — перервав його Беккер. — Ми просто поговорили з нею, присягаюся!

— А чому ви відмовляєтеся сказати нам, про що була розмова?

— Я вже сказав: це приватна справа.

— І ви заявляєте, що телефонували Ідару Ветлесену в день його вбивства теж через якусь приватну справу, так?

Беккер пошукав очима попільничку.

— Слухайте. Я не скоїв нічого протизаконного, але я від­мовляюся відповідати на запитання, поки не прийде мій адвокат. Він буде тут уже сьогодні.

— Вчора ввечері ми пропонували вам адвоката, який міг би приїхати негайно.

— Мені потрібен нормальний адвокат, а не якийсь там... громадський. Вам не здається, що час пояснити причину, чому ви вважаєте, що я щось таке вчинив з Лоссіусовою бабою?

Харрі здивувався на таке формулювання, точніше, на саме слівце «баба».

— Якщо вона зникла, — продовжив Беккер, — ви мали арештувати самого Лоссіуса. Адже у таких історіях завжди винен чоловік, хіба ні?

— Так, — погодився Харрі. — Але у нього є алібі: коли вона зникла, він був на роботі. А ви тут з тієї простої причини, що ми вважаємо: ви і є Сніговик.

Беккер розтулив рота і закліпав очима, точнісінько як позавчора ввечері у своїй вітальні на Хоффсвейєн. Харрі ткнув пальцем у цигарку, яка безвільно повисла в руці Беккера:

— Ви хоч трохи затягніться, а то сигналізація спрацює.

— Сніговик? — нарешті заговорив Беккер. — Це ж Ветлесен.

— Ні, — відповів Харрі. — Ми знаємо, що це не так.

Беккер ще кілька разів кліпнув очима, а потім почувся гіркий та сухий сміх, більше схожий на кашель. Він сказав:

— Так от чому ви нічого не повідомили журналістам! Вони не мусять знати, що поліція так... облажалася. Тепер зрозуміло, чому ви так завзято взялися за пошуки справжнього Сніговика чи того, хто підійшов би на його роль.

— Точно, — погодився Харрі й затягнувся сигаретою, — і зараз на його роль підходите ви.

— Зараз? Мені здавалося, ваша роль — стверджувати, що ви абсолютно впевнені в моїй провині, щоб я міг вам заперечувати.

— Але я не впевнений, — відповів Харрі.

Беккер заплющив очі:

— Це що, такий викрут, еге ж?

Харрі знизав плечима:

— Та ні. Просто відчуття. Мені треба, щоб ви довели свою невинність. Бо перший короткий допит залишив чітке враження: ви багато приховуєте.

— Та мені не було чого приховувати! Тобто я хочу сказати, мені нема чого приховувати. Я просто не бачу причин розповідати вам про мої особисті справи. Оскільки нічого такого я не скоював.

— А тепер слухайте, Беккере. Я вважаю, що ви не Сніговик і не вбивали Каміллу Лоссіус, і впевнений, що ви розважлива людина, яка розуміє: краще розповісти про ваші особисті справи мені тут і зараз, ніж завтра прочитати в газетах про те, що професор Беккер арештований через підозру у скоєнні низки вбивств на території Норвегії. Бо коли навіть завтра вранці вас випустять та знімуть з вас усі підозри, газетні статейки назавжди зіпсують вашу репутацію. І зашкодять вашому синові.

Харрі бачив, як борлак Філіпа Беккера заходив туди-сюди на неголеній шиї. Він обмірковував слова старшого інспектора і нарешті зважився. Харрі почув придушений, можливо, від сигаретного диму, голос:

— Бірта, моя дружина, була шльондрою.

— Он як? — Харрі спробував приховати подив.

• Предыдущая
• 51/93
• Следующая