Пентаграма - Несбьо Ю - Страница 11

• Предыдущая
• 11/82
• Следующая

І якщо заголовків «Психоделічне вбивство» або «Сусід відчув смак крові» виявиться недостатньо, про запас були деякі подробиці, які ще на кілька днів забезпечать жваву цікавість читачів. У Камілли Луен відрізано вказівний палець на лівій руці, а під повікою знайдено червонястий діамант-зірочку.

Рогер Єндем почав статтю з історичного вступу — для більшого драматизму, але потім вирішив, що матеріал цього не вимагає, і знищив написане. Деякий час він сидів, обхопивши голову руками, потім двічі клацнув по значку «Кошик», навів мишку на пункт «Очистити» і завмер у нерішучості. Ця фотографія — остання згадка про Деві. З квартири він прибрав усе, що могло про неї нагадати, навіть виправ светр, який вона у нього іноді брала, він любив надівати його через запах її парфумів.

— Прощавай, — пошепки сказав Рогер і натиснув на кнопку. Потім повернувся до статті. Вирішив замінити «Уллеволсвейєн» на «Кладовище Христа Спасителя» — краще звучало. І почав писати. Цього разу все вийшло відмінно.

Під сьому вечора народ потягнувся з пляжів додому дуже неохоче. У безхмарному небі, як і раніше, жарко палало сонце. Ще о дев’ятій люди в сонячних окулярах пили пиво у вуличних кафешках, залишаючи нудьгувати без діла офіціантів задушливих ресторанів. О пів на десяту сонце сховалося за червоніючим Уллерном, але довгождана прохолода так і не настала. Люди поверталися додому. Ще одна тропічна ніч обіцяла безсоння й наскрізь пропітнілі простирадла.

Робочий день на Акерсгата закінчувався, в редакції вирішили востаннє обговорити першу сторінку. Від поліції новин не було. Навряд чи вони щось приховували, скоріше за все, їм просто нічого було сказати. Але, з іншого боку, мовчання відкривало простір для домислів. Саме час виявити творчий підхід.

Приблизно в цей же час в Уппсалі в жовтому дерев’я­ному будинку з яблуневим садом пролунав дзвінок, Беата Льонн простягла руку до телефону і подумала, чи не прокинулася поверхом нижче мама. Напевно прокинулася від дзвінка.

— Спала? — запитав хрипкий голос.

— Ні, — відповіла Беата. — А що таке?

— Я щойно прокинувся.

Беата сіла на ліжку:

— І як справи?

— Ну що я тобі можу сказати? Погано — ось що я скажу. — Пауза. Голос Харрі здавався глухим і далеким, і Беата розуміла, що причина не в телефонному зв’язку. — Що нового по доказах?

— Тільки те, що в газетах, — сказала вона.

— А що в них?

Вона зітхнула:

— Та ти і так знаєш. Ми зібрали в квартирі відбитки пальців і ДНК, але ще не знайшли нічого, що могло б допомогти у пошуках убивці...

— Злочинця, — поправив Харрі.

— Злочинця, — позіхнувши, погодилася Беата.

— З’ясували, звідки діамант?

— Працюємо. Ми проконсультувалися в ювелірів: червоні діаманти — не рідкість, але у нас у країні їх не так багато. Вони сумніваються, що це робота норвезького майстра. А якщо камінь закордонний, то і злочинець, можливо, не наш співвітчизник.

— Гмм...

— Що таке, Харрі?

Він відкашлявся, перш ніж відповісти:

— Намагаюся бути в курсі подій.

— Минулого разу ти заявив, що цією справою не займаєшся.

— Ну, не зовсім так.

— Скажи відверто, що тобі потрібно?

— Ну, я прокинувся через те, що побачив кошмар...

— Мені приїхати і поколисати тебе?

— Ні. — Знову пауза. — Мені снилася Камілла Луен. І ваш діамант.

— І що?

— Я, здається, дещо зрозумів.

— Ну ж бо!

— Я, щоправда, не впевнений... Але, знаєш, у давні часи небіжчикам перед похованням клали на очі монети.

— Не чула.

— Щоб заплатити човняру, який перевозить душі через Стікс, річку мертвих. Якщо душа не могла переправитися на інший берег, вона не набувала спокою. Розміркуй над цим.

— Дякую за пораду, Харрі, але я в замогильне життя і привидів не вірю.

Харрі не відповів.

— Ще щось? — поцікавилася Беата.

— Одне питаннячко. Чула, що начкрим цього тижня пішов у відпустку?

— Звичайно.

— Може, ти знаєш, і коли він повернеться?

— Через три тижні. А ти?

— Що я?

Беата почула в трубці клацання запальнички і зітхнула:

— Коли ти повернешся?

Вона почула, як Харрі на тому кінці затягнувся, затримав дихання і повільно видихнув. Потім відповів:

— А я гадав, ти у привидів не віриш.

Приблизно в той же час, як Беата поклала слухавку, в своїй квартирі від кольок прокинувся Б’ярне Мьоллер. До шостої години він лежав і корчився в ліжку, потім підвівся, повільно поснідав без кави — й одразу відчув себе краще. А коли він на початку дев’ятої прийшов на роботу, болі — на його подив — зникли зовсім. Добравшись на ліфті до кабінету, він із блаженством закинув ноги на стіл, випив кави і почав вивчати свіжі газети.

На першій сторінці «Дагбладет» під заголовком «Таємний коханець?» красувалася фотографія усміхненої Камілли Луен. Тією ж фотографією зустрічав читачів і «Верденс Ганг», але назва статті була: «Жертва ревнощів». Із усіх газет по-справжньому цікавилася правдою тільки «Афтенпостен» в оглядовій статті про злочин.

Мьоллер похитав головою, подивився на годинник і набрав номер Тома Волера, який тільки-тільки мав закінчити вранішню планерку зі слідчою групою.

— Ні, зрушень досі ніяких, — відгукнувся Волер. — Розпитали сусідів і всіх продавців у довколишніх магазинах. Перевірили таксі, які в указаний час були поблизу. Поговорили з інформаторами та перевірили алібі давніх знайомих із сумнівним минулим. Але, так би мовити, відвертих підозрюваних у нас немає. Чесно кажучи, мені не здається, що це хтось із давніх знайомих. Ознак сексуального насильства немає, гроші та цінності на місці, і почерк незнайомий. Узяти хоч би палець і діамант...

У Мьоллера в животі забурчало. Він сподівався, що це з голоду.

— А хороші новини у тебе є?

— Поліцейський відділок у Майорстуа виділив нам трьох співробітників, так що в нашій групі тепер десятеро. Співробітники Кріпос погодилися допомогти Беаті розібратися з предметами, знайденими у квартирі. Ми зібрали хорошу команду, враховуючи, скільки людей у відпустках. Ну, як новина?

— Спасибі, Волере, сподіватимемось, усе налагодиться.

Мьоллер поклав трубку і через плече кинув погляд у вікно, маючи намір повернутися до газет. Але так і залишився сидіти, незручно вивернувши шию і дивлячись на газон перед будівлею, тому що побачив, як із боку Грьонландслейрет з’явилася знайома фігура і повільно, але цілеспрямовано рушила у бік Головного управління поліції.

Мьоллер підвівся, вийшов у коридор і крикнув Єнні, щоб та принесла йому ще одну чашку кави. Потім повернувся в кабінет і спішно дістав із ящика стосик старих паперів.

Через три хвилини в двері постукали.

— Увійдіть! — крикнув Мьоллер, діловито розглядаючи дванадцятисторінкову заяву від громадянина, який звинувачував ветеринарну клініку на Скіппергата в неправильному лікуванні, що спричинило смерть двох його чау-чау.

Двері відчинились, і Мьоллер рукою зобразив жест «ну проходьте, проходьте», продовжуючи вивчати сторінку, де детально описувався екстер’єр собак, їхні дивовижні таланти й перераховувалися нагороди з виставок.

— А, це ти! — підвів-таки погляд Мьоллер. — Я гадав, ми тебе звільнили.

— Гм... Моя відставка лежить непідписаною на столі у начальника кримінальної поліції, і поки вона там, нам доведеться іноді зустрічатися. Чи ви проти, шеф? — Харрі налив собі кави і з чашкою, обігнувши стіл Мьоллера, підійшов до вікна. — Але це не означає, що я займатимуся справою Камілли Луен.

Б’ярне Мьоллер обернувся і подивився на Харрі. Він і раніше не раз бачив, як Холе, який іще вчора лежав на смертному одрі, наступного дня заявлявся на роботу червонооким Лазарем. Але однаково — досі дивувався.

— Харрі, якщо ти гадаєш, що про відставку я пожартував, то помиляєшся. Цього разу я не попереджаю, а повідомляю: це остаточне рішення. Усі минулі рази, коли ти порушував інструкції та правила, я за тебе заступався, але зараз брати на себе відповідальність я вже не можу. — Б’ярне Мьоллер пошукав у очах Харрі хоч тінь благання і не знайшов. На щастя. — Ось так, Харрі. Все, кінець.

• Предыдущая
• 11/82
• Следующая