Пентаграма - Несбьо Ю - Страница 15

• Предыдущая
• 15/82
• Следующая

Харрі вже збирався покласти різець назад, коли рука раптом завмерла.

У ящику лежала частина людського тіла. Вони і раніше попадалися йому на місці злочину — відрізані частини тіла. Але через секунду він зміркував, що бачить дуже реалістичний фалоімітатор тілесного кольору.

Він знову ліг, так і не випустивши з рук шпателя. До горла підкотився клубок.

Після стількох років роботи, коли щодня доводилося порпатись у чужих речах, фалоімітатор не був таким уже потрясінням. І клубок до горла підкотив з іншої при­чини.

Це ліжко.

Ні, потрібно випити.

Тут усе дуже добре чутно.

Ракель.

Він намагався не думати, але пізно.

Її тіло.

Ракель.

Харрі відчув збудження. Він заплющив очі, і йому здалося, ніби її рука сонним, випадковим рухом лягла йому на живіт. І лежала там, не збираючись зникати. Харрі відчув вухом її губи, тепле дихання... Її стегна, які рухалися при найлегшому його дотику. Маленькі м’які груди з чутливими сосками, які ставали твердими від його дихання. Її тіло, яке збуджує його і відкривається йому. Клубок у горлі ріс — наче хотілося плакати.

До квартири увійшли. Харрі здригнувся, сів на ліжку, розпрямив покривало, встав і, відійшовши до дзеркала, потер обличчя долонями.

Віллі наполіг на тому, щоб супроводжувати кінолога: подивитися, чи не візьме Іван слід.

Вони вийшли на Саннергате. Беззвучно від’їхав із зупинки червоний автобус. Із заднього вікна на Харрі дивилася маленька дівчинка, її кругле личко ставало все меншим і меншим, поки нарешті не зникло разом із автобусом у напрямі Рудельокка.

Вони пройшли до магазину «Ківі» і назад, але собака ні на що не реагував.

— Це не означає, що вашої дружини тут не було, — звернувся до Віллі Іван. — На міській вулиці, де повно транспорту й пішоходів, запах людини міг і загубитися.

Харрі подивився навкруги. Йому здавалося, що за ним спостерігають, але на вулиці нікого не було, а вікна будинків відбивали тільки чорне небо та сонце. П’яне марення.

— Гаразд, — сказав Харрі. — Більшого ми поки що зробити не можемо.

Віллі дивився на нього з тим самим відчаєм.

— Усе добре, — запевнив його Харрі.

Віллі відповів без усякої інтонації, неначе диктував метеозведення:

— Ні. Все погано.

— Фу! Іване, до мене! — крикнув кінолог, натягуючи повідець.

Собака сунув ніс під переднє крило припаркованого на тротуарі «гольфа».

Харрі поплескав Віллі по плечу, прагнучи не зустрічатися з ним поглядом, і мовив завчені фрази:

— Усі чергові машини повідомили. Якщо до півночі вона не з’явиться, ми відправимо пошукову групу. Добре?

Віллі не відповів.

Іван гавкав і рвався з повідця.

— Секунду, — сказав кінолог. Він став рачки і заглянув під машину. — Господи! — охнув він і засунув туди руку.

— Знайшов що-небудь? — запитав Харрі.

Кінолог обернувся до нього, в руці він тримав дамську туфлю на шпильці. Харрі почув у себе за спиною важке дихання Віллі Барлі.

— Це її туфля, Віллі?

— Усе погано, — повторював той. — Усе погано.

В четвер увечері перед поштою в Рудельокка зупинилася червона поштова машина. Вміст ящиків зсипали в мішок і відправили на Біскоп-Гуннерус-гате, будинок 14 — більш відомий як головпоштамт Осло. Того ж вечора в сортувальному терміналі листи розфасовували за розміром, і пузатий коричневий пакет виявився поряд із іншим листом такого ж формату. Конверт пройшов через декілька пар рук, але, зрозуміло, нікого не зацікавив. На географічному сортуванні йому теж не приділили особливої уваги, і конверт спочатку опинився в блоці для Східної Норвегії, а потім у партії з індексом 0032.

І ось він знову лежав у мішку в червоній поштовій машині, готовий до завтрашньої відправки. Була ніч, більша частина Осло спала.

— Усе добре. — Хлопчик поторсав кругловиду дівчинку по голові. Довге тонке волосся приставало до пальців. Електростатична електрика.

Йому було одинадцять. Їй сім. Брат і сестра. Приходили відвідувати маму в лікарні.

Підійшов ліфт, відчинилися двері. Чоловік у білому халаті відсунув залізні ґрати, коротко всміхнувся їм і вийшов. А вони ввійшли.

— А ліфт чому такий старий? — запитала дівчинка.

— Тому що будинок старий, — сказав хлопчик, зачиняючи ґрати.

— Це лікарня?

— Не зовсім. — Він натиснув на кнопку «1». — Це будинок, де втомлені люди можуть трішки відпочити.

— А мама втомилася?

— Так, але все добре. Не притуляйся до дверей, Сестреня.

— Га?

Ліфт ривком рушив, і її довге світле волосся заворушилось. Електрика, подумав хлопчик, дивлячись, як воно повільно стає дибки. Вона схопилася за голову і закричала. Від її тонкого, пронизливого крику він завмер. Її волосся зачепилося за щось по той бік ґрат. Можливо, їх затиснуло дверима. Він спробував поворушитися, але немов закам’янів.

— Тату! — крикнула вона, стаючи навшпиньки.

Але тато пішов раніше, щоб підігнати машину.

— Мамо! — закричала вона, піднімаючись у повітря.

Але мама лежала в ліжку з усмішкою на блідому обличчі. Залишався тільки він.

Вона дриґала ногами в повітрі, вчепившись у волосся руками.

— Харрі!

Тільки він. Тільки він може її врятувати. Якби тільки він міг поворухнутися.

— Допоможі-і-іть!

Харрі ривком сів на ліжку. Серце в грудях скажено калатало.

— Чорт забирай!

Почувши свій хрипкий голос, він знову впав на подушку.

Між шторами сіріла ніч. Він поглянув на електронний годинник: червоні цифри повідомляли, що зараз четверта година дванадцять хвилин. Пекло літньої ночі. Непроглядне.

Харрі звісив ноги з ліжка і попрямував у туалет. Не дивлячись справив нужду. Більше він сьогодні не засне.

У холодильнику було порожньо, якщо не брати до уваги пляшки легкого пива, яка опинилася тоді в його кошику через недогляд. Він відчинив шафку над мийкою. З полиць дивився мовчазний ряд пляшок із-під пива та віскі. Всі як одна порожні. У нападі раптової люті він ударив у саму їх гущу й чув їх дзвякання навіть після того, як зачинив шафку. Він знову подивився на годинник. П’ятниця. В п’ятницю з дев’ятої до шостої. Отже, «Монополька» відчиниться нескоро.

Харрі сів біля телефону у вітальні й набрав номер Ей­стейна Ейкелана.

— «Таксі Осло».

— Як там на дорогах?

— Харрі, ти, чи що?

— Добрий вечір, Ейстейне.

— Добрий? Та я вже півгодини без діла сиджу.

— Сезон відпусток.

— Знаю. Власник таксі поїхав за місто, в Крагерьо, а мені залишив найповільнішу тачку найповільнішого мі­ста Скандинавії. Чорт забирай! Як після нейтронної бомби!

— Не думав, що ти любитель попітніти на роботі.

— Приятелю, я потію, як свиня! Цей скупердяй купує машини без кондиціонера. Та мені після зміни доводиться напиватися, щоб відновити рівень рідини в організмі. Але це і коштує будь здоров! Учора я витратив на випивку більше, ніж наварив за день.

— Мені тебе щиро шкода.

— Треба було йти ламати коди.

— Хакерничати? За що тебе саме вигнали з Норвезького банку й припаяли півроку умовно?

— Так, але в мене добре виходило. А тут... До речі, хазяїн подумував про те, щоб скоротити обсяг роботи, але я гну горба по дванадцять годин. Нам не вистачає шоферів. Харрі, не хочеш попрацювати таксистом?

— Спасибі, я над цим подумаю.

— Навіщо дзвониш?

— Мені потрібно що-небудь, аби заснути.

— Сходи до лікаря.

— Ходив. Він виписав мені імован. Знаєш, таке снодійне в пігулках? Не допомогло. Просив що-небудь сильніше, але він відмовив.

— Від тебе, либонь, тхнуло? Ще б він дав тобі рогіпнол, Харрі!

— Він сказав, що я ще молодий для важкого снодійного. А в тебе є?

— З глузду з’їхав? Це ж вірний шлях за ґрати. Але є флуніпам. Майже те ж саме. Одна пігулка, і валишся без задніх ніг.

— Добре. Я зараз злегка на мілині, але віддам гроші відразу, як отримаю зарплату. А сни теж — той?

• Предыдущая
• 15/82
• Следующая