Пентаграма - Несбьо Ю - Страница 21

• Предыдущая
• 21/82
• Следующая

Мьоллер помахав пропуском. Втім, цього й не вимагалося: його впізнали.

— Де сидить Холе? — крикнув він.

— Той дурило? — прохрипів Грот, дивлячись, як Чарлз Бронсон у жадобі помсти піднімає пістолет.

— Думаю, в камері номер п’ять, — сказав молодий співробітник. — Вас проведуть наглядачі. Якщо знайдете кого-небудь.

— Спасибі. — Мьоллер попрямував до камер.

В ізоляторі було близько сотні камер, але більшість були порожні. Зараз напевно був період спаду. Не заходячи до наглядачів, Мьоллер попрямував по галереї повз залізні двері. Кроки розсипалися лунко. Ні, ізолятора він не переносив. Нестерпним був, по-перше, сам абсурд, що тут замикають людей. По-друге — атмосфера бруду і зруйнованих життів. А по-третє — те, що тут твориться. Мьоллер, приміром, пам’ятав, як один чоловік, що відбував попереднє ув’язнення, поскаржився, що Грот спрямував на нього струмінь із пожежного шланга. ОСО скаргу відхилили: розмотавши шланг, вони побачили, що того не вистачає і на половину шляху до камери, де припускалася подія. В усьому Головному управлінні, мабуть, тільки ОСО не знали, що Грот, побоюючись галасу, просто відрізав шматок шланга.

Як і в інших камерах, у п’ятій замість звичного замка був нехитрий пристрій, що дозволяє відчиняти двері тільки ззовні.

Посеред камери, обхопивши голову руками, сидів Харрі. Перше, що кинулося Мьоллеру в вічі, був наскрізь просочений кров’ю бинт на правій руці. Харрі повільно підвів голову й подивився на начальника. На лобі красувався пластир, очі були запаленими. Начебто він плакав. Тхнуло блювотинням.

— А чому ти не на ліжку? — запитав Мьоллер.

— Не хочу спати, — не своїм голосом прошепотів Харрі. — Не хочу снів.

Мьоллер скривився, намагаючись приховати потрясіння, побачивши пораненого Холе. Йому й раніше доводилося бачити Харрі не в кращі дні. Але зараз було щось особливе.

Він кашлянув:

— Ходімо.

Коли вони йшли на вихід, Плакса-Грот і його молодий колега не удостоїли їх ні єдиним поглядом, але Мьоллер помітив, що Грот виразно похитав головою.

На стоянці Харрі виблював. Стояв зігнувшись і вивергав жовч упереміш із лайкою. Мьоллер прикурив сигарету і простягнув йому:

— Тебе не записали. Усе неофіційно.

Харрі засміявся, закашлявся й мовив:

— Спасибі, шеф. Приємно усвідомлювати, що, коли мене звільнять, мій послужний список буде трішки чистішим.

— Не в цьому річ. А в тому, що інакше довелося б умить усунути тебе з посади.

— Ну і що?

— Найближчими днями мені буде потрібний такий слідчий, як ти. Тобто такий, як ти, коли тверезий. Питання в тому, чи можеш ти не пити.

Харрі випростався і з силою видихнув дим.

— Ви знаєте, що я можу. Ось чи захочу? — запитав він скоріше себе, ніж начальника.

— Не знаю, Харрі. Захочеш?

— Для цього потрібна вагома причина, шефе.

— Так. Вважаю, що потрібна.

Мьоллер задумливо подивився на свого інспектора.

Уявив картину збоку: літня ніч, вони стоять самі на автостоянці посеред Осло у блідому світлі місяця та ліхтаря, повного дохлих комах. Згадалось усе, через що вони пройшли разом. Усі проблеми, які вони розв’язали. І не розв’язали. Але однаково. Невже після багатьох років роботи пліч-о-пліч їх шляхи ось так банально розійдуться?

— Наскільки я тебе знаю, — мовив нарешті Мьоллер, — на ноги тебе може поставити тільки одне — робота.

Харрі не відповів.

— І робота для тебе є. Якщо захочеш.

— Що за робота?

— Ось це я отримав сьогодні в конверті й відразу кинувся шукати тебе.

Мьоллер розтиснув кулак, місяць і ліхтар освітили долоню і пластиковий пакет із служби криміналістичної експертизи. Начальник чекав, що скаже Харрі.

— Гм... — відреагував той. — А де решта тіла?

У пакеті лежав довгий тонкий палець із червоним лаком на нігті. На пальці був перстень із коштовним каменем у вигляді п’ятикутної зірки.

— Більше нічого немає, — відповів Мьоллер. — Тільки середній палець лівої руки.

— Експерти визначили, чий?

Б’ярне Мьоллер кивнув.

— Так швидко?

Мьоллер іще раз кивнув і схопився рукою за живіт.

— Гм... — Отже, Лісбет Барлі, — сказав Харрі.

«Ти на телеекранах, люба моя. Ціла стіна тебе. Дванадцять зображень, які рухаються однаково, відрізняючись лише щонайменшими відтінками та яскравістю. Ти йдеш по паризькому подіуму, зупиняєшся, поводиш стегнами, дивишся на мене завченим холодним, невидющим поглядом, а потім обертаєшся спиною. Ефектно. Відвертатися завжди ефектно, і ти це знаєш, люба моя.

Сюжет закінчено, і ось ти дивишся на мене дванадцятьма суворими поглядами, і по твоїх губах я читаю дванадцять однакових новин. Ти повідомляєш їх беззвучно, і я люблю тебе за цю беззвучність.

Потім повінь десь у Європі. Дивися, люба моя, це ми бредемо у воді по вулицях.

І я малюю пальцем твою зірку на вимкненому телевізорі, на мертвому й запорошеному екрані. Але між ним і кінчиком мого пальця прослизає напруга. Електрика. Крупинка життя. Вона народжується від мого дотику.

Вершина зірки торкається тротуару перед червоним цегляним будинком на іншому боці перехрестя. Звідси, з магазину, я добре бачу його в проміжках між телевізорами. Одне з найжвавіших міських перехресть, люба моя, і зазвичай тут величезні пробки, але сьогодні машини стоять лише на двох із п’яти променів, які розходяться від чорної асфальтованої серцевини. П’ять променів, люба моя! Сьогодні ти весь день лежиш у ліжку й чекаєш мене. У мене залишилася тільки одна справа, і я прийду. Якщо хочеш, я можу покласти в тайник лист і прошепотіти тобі завчені напам’ять слова: «Люба моя, я постійно думаю про тебе. Досі відчуваю поцілунки твоїх губ, дотик твого тіла...»

Відчиняю двері й виходжу з магазину. Світ заливає сонце. Сонце. Заливає. Чекай мене».

День для Мьоллера почався погано.

Вночі визволяв Харрі з ізолятора, а вранці прокинувся від болів. Живіт роздуло, як повітряну кулю.

Але найгірше попереду.

Втім, о дев’ятій він у цьому засумнівався, коли тверезий Харрі з’явився на вранішню нараду. За столом на той час вже сиділи Том Волер, Беата Льонн, четверо оперативників і двоє співробітників кримінального відділу, яких учора ввечері викликали з відпустки.

— Усім доброго ранку, — почав Мьоллер. — Сподіваюся, всі вже в курсі, над чим ми зараз працюємо. Дві справи, ймовірно два вбивства, здійснені, за всіма ознаками, одним злочинцем. Коротше, все занадто вже схоже на кошмар. — Він зарядив у проектор перший слайд. — Ліворуч ми бачимо ліву руку Камілли Луен із відрізаним указівним пальцем. Праворуч середній палець Лісбет Барлі, присланий мені в конверті. Трупа її в нас, звичайно, немає, але Беата порівняла відбитки пальців, зняті у квартирі Барлі. Беато, молодець! Чудова інтуїція, відмінна робота.

Почервоніла Беата, стараючись здаватися байдужою, сиділа й тихо постукувала олівцем по блокноту.

Мьоллер змінив зображення і вів далі:

— Під повікою Камілли Луен було знайдено цей коштовний камінь, червонястий діамант п’ятикутної форми. А праворуч перстень із пальця Лісбет Барлі. Як бачите, червоний відтінок трохи світліший, але форма іден­тична.

— Ми намагалися визначити походження першого діаманта, — сказав Волер. — Безуспішно. Направили зображення в Антверпен у дві найбільші майстерні з ограновування, але звідти прийшла відповідь, що це не їхня робота, і якщо її було виконано в Європі, то, можливо, в Росії або на півдні Німеччини.

— Ми зв’язалися з «Де Бірс» — найбільшим у світі покупцем алмазів, — додала Беата. — Їхній фахівець говорить, що за допомогою спектрометричного аналізу можна точно визначити, звідки цей діамант. Для надання допомоги слід­ству цей фахівець сьогодні ввечері прилетить із Лондона.

Руку підвів Магнус Скарре — молодий слідчий, у відділі відносно новенький.

• Предыдущая
• 21/82
• Следующая