Пентаграма - Несбьо Ю - Страница 25

• Предыдущая
• 25/82
• Следующая

Дорогу Харрі перейшов на червоний. Повільно. До великих швидкостей організм готовий не був. Шлунок і голова боліли, пітна сорочка липнула до тіла. Було за п’ять хвилин шоста, і він уже давно не приймав своїх ліків, але обіцянок собі ніяких не давав.

Вивіска повідомляла, що контора «Халле, Тюне і Веттерлід» розташована на п’ятому поверсі. Харрі зітхнув і подивився на ліфт: блискучі металеві двері, автоматика, ніяких ґрат.

Ліфт був марки «Коне». Двері зачинились, і Харрі відчув себе закупореним у консервній банці. Коли ліфт поїхав угору, він постарався не слухати скрегіт механізму й заплющив очі. Тут же розплющив їх знову — на зворотному боці повік немов віддрукувалися картини з Сестреням.

Двері в приймальню відчинив патрульний у формі.

— Вона там, махнув він рукою уздовж коридору, за стійку адміністратора.

— Криміналісти?

— Їдуть.

— Вони дуже зрадіють, якщо ми заблокуємо ліфт і перекриємо вихід унизу.

— Добре.

— А чергова частина кого прислала?

— Лі й Хансена. Вони зібрали тих, хто був на поверсі, коли знайшли тіло. Зараз беруть свідчення в одному із залів для переговорів.

Харрі пішов по коридору. Брудні килими, вицвілі репродукції картин у стилі національного романтизму — напевно, були у цієї фірми часи і трохи кращі. А може, їх якраз і не було.

Двері в жіночий туалет були прочинені. Килим приглушував звук кроків, і Харрі підійшов нечутно. Він зупинився перед дверима, коли почув голос Тома Волера. Той, схоже, говорив по телефону:

— Якщо це від нього, то він більше через нас не проходить. Так, але я беру це на себе.

Харрі відчинив двері й побачив Волера, що сидів навпочіпки.

— Привіт, Харрі. Секунду, зараз звільнюся.

Харрі стояв на порозі, переварюючи цю картину та слухаючи поклацування голосу в телефоні Волера.

Приміщення було на подив великим — приблизно двадцять квадратних метрів, на яких розміщувалися дві кабінки та три раковини під довгим дзеркалом. Від потужних ламп денного світла, білих стін і такої ж плитки боліли очі. Можливо, саме через сліпучо-біле тло жіночий труп на підлозі був схожий на виставковий експонат. Струнка, молода на вигляд жінка сиділа на колінах, упустивши на підлогу лоб, як при намазі, хіба що руки були під тілом. Сукня задерлася, відкриваючи вузькі трусики-танга. У швах між плитками від голови жінки до зливного отвору в підлозі тягнулися темно-червоні прожилки крові — неначе їх намалювали для повноти ефекту.

Вага тіла була збалансована і трималася на п’яти точках: зап’ястки, коліна та лоб. Її одяг, дивна поза і виблискуюча шкіра сідниць навіяли Харрі думки про секретарку, яка прийшла задовольнити хтивого шефа. Знову стереотипи. Хто знає — може, шефом була саме вона?

— Звичайно, але цим ми зараз займатися не можемо, — сказав Волер. — Передзвони ввечері.

Він поклав телефон у внутрішню кишеню, але продовжував сидіти навпочіпки. Харрі помітив, що рука інспектора лежить на білій шкірі жінки, трохи нижче трусиків. Ймовірно, для опори.

— Цікава картина, чи не так? — запитав Волер, немов прочитавши думки Харрі.

— Хто це?

— Барбара Свендсен, двадцять вісім років, із Бестума. Працювала тут черговим адміністратором.

Харрі сів поряд із Волером.

— Як бачиш, стріляли в потилицю, — продовжував той. — Імовірно, з того самого пістолета, який лежить там, під раковиною. Від нього ще пахне кордитом.

Харрі подивився в куток, де лежав чорний пістолет із великою шишкою, нагвинченою на ствол.

— «Ческа збройовка», — прокоментував Волер. — Че­ський пістолет зі спеціальним глушником.

Харрі кивнув. Йому захотілося запитати, чи не був цей пістолет одним із контрабандних товарів Волера, і чи не про це щойно йшла розмова по телефону.

— Цікава поза, — зауважив він.

— Так, вважаю, вона сиділа навпочіпки або стояла навколішки, а потім впала головою вперед.

— Хто її знайшов?

— Одна з жінок-адвокатів. Кол-центр отримав дзвінок о сімнадцятій одинадцять.

— Свідки?

— Ніхто з тих, із ким ми говорили, не бачив яких-небудь підозрілих осіб, що прийшли або пішли за останню годину, і не помітив нічого дивного. Єдиний відвідувач, який при­йшов на зустріч із кимось з адвокатів, говорить, що Барбара пішла із-за стійки о шістнадцятій п’ятдесят п’ять принести йому води, але не повернулася.

— Гм... Отже, вона пішла сюди?

— Імовірно. До кухні звідти йти куди далі.

— Невже по дорозі від стійки сюди її ніхто не бачив?

— Між туалетом і приймальнею два кабінети, але співробітники на той час уже розійшлися по домівках, дехто ще працював за зачиненими дверима або в залах для переговорів.

— А що відвідувач? Як він повівся, не дочекавшись її?

— О п’ятій у нього була зустріч, він не захотів чекати адміністратора й вийшов у коридор шукати кабінет адвоката, з яким збирався зустрітися.

— Тобто він тут непогано орієнтується?

— Ні, каже, що тут уперше.

— Гм... Значить, він останній, хто бачив її перед смертю?

— Угу.

Харрі зауважив, що рука Волера залишилася там, де й була.

— Виходить, убивство сталося в проміжку від четвертої п’ятдесят п’ять до п’ятої одинадцять.

— На дотик саме так, — сказав Волер.

Харрі увіткнувся в блокнот.

— Це обов’язково? — тихо запитав він.

— Що саме?

— Мацати її.

— А тобі не подобається?

Харрі не відповів. Волер нахилився ближче:

— Тобто, Харрі, ти стверджуєш, що ніколи їх не мацав?

Харрі спробував зробити запис у блокноті, але ручка не писала.

Волер усміхнувся:

— Не відповідай, по тобі й так видно. Харрі, цікавість не вада, а одна з причин, із якої ми пішли в поліцію. Хіба ні? Цікавість і потяг до гострих відчуттів. Наприклад, цікаво дізнатись, який на дотик свіжий труп, іще не холодний, але вже й не теплий.

— Я...

Том Волер схопив його за руку, і Харрі впустив авторучку.

— Торкнися! — Волер притиснув його долоню до стегна вбитої.

Харрі важко засопів. Спочатку йому захотілося відсмикнути руку, але він цього не зробив. Долоня Волера на зап’ястку була гарячою та сухою. Шкіра вбитої здавалась якоюсь гумовою й трохи теплою.

— Відчуваєш? Ось вони, гострі відчуття, Харрі. Де ти їх шукатимеш, коли закінчиться служба? Як інші бідолахи — на відео або на дні пляшки? Чи все ж у справжньому житті? Справжнє життя — ось що я тобі пропоную. Відчуваєш, Харрі? Ну, так чи ні?

Харрі відкашлявся:

— Я тільки хотів сказати, що до приїзду криміналістів краще нічого не чіпати.

Волер пильно подивився на нього і, весело підморгнувши, відпустив руку зі словами:

— Твоя правда. Я помилився. — І, вставши, він вийшов.

Харрі продовжувало нудити, він старався дихати глибоко та спокійно. Беата не пробачить, якщо він зблює просто на місці злочину.

Він притулився щокою до холодної плитки і, відхиливши край піджака Барбари, заглянув під нього. Між колінами та дугою тулуба лежав білий пластиковий стаканчик, але увагу привернув не він, а її рука.

— Чорт забирай, — прошепотів Харрі. — Чорт...

О шостій двадцять на поверсі адвокатської контори з’явилася Беата. Біля жіночого туалету вона знайшла Харрі. Той сидів на килимі, притулившись до стіни, і пив із білого пластикового стаканчика.

Зупинившись перед ним, Беата поставила на підлогу залізні валізи і провела тильною стороною долоні по розчервонілому пітному лобу.

—Вибачте, — сказала вона. — Засмагала на пляжі. Спочатку заскочила додому переодягнутися, потім на Кйольберггате за обладнанням. А тут іще якийсь ідіот заблокував ліфт — довелося по сходах тягнути.

— Гм... І правильно зробив: треба підійти до цієї справи з усією обережністю. Журналісти вже що-небудь пронюхали?

— Там на сонечку гріється зграйка. Невелика. Всі ж у відпустках.

— Боюся, відпустка закінчилася.

Беата скривилася:

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ходімо. — Харрі провів її в туалет і сів навпочіпки. — Заглянь під тіло і побачиш. Безіменний палець відрізаний.

• Предыдущая
• 25/82
• Следующая