Пентаграма - Несбьо Ю - Страница 30

• Предыдущая
• 30/82
• Следующая

— У Нью-Йорку і Токіо — так. Але тут Осло.

Кляузен знизав плечима:

— Я не звернув особливої уваги.

Відпустивши його, Харрі увійшов до кабінету до Тома Волера. Той сидів, приклавши до вуха слухавку, щось бурмотів.

— Думаю, у мене з’явилася версія, як убивця проник у квартиру Камілли Луен, — сказав Харрі.

Не закінчуючи розмови, Том Волер відклав слухавку.

— Там, де вона жила, до домофона ж підключена відео­камера?

— І?.. — Волер подався вперед.

— Хто може подзвонити в будь-яку квартиру, показати в камеру обличчя в масці, знаючи при цьому, що його обов’язково впустять?

— Ну хіба що різдвяний дід.

— Навряд. Зате ти впустиш того, хто, по-твоєму, привіз тобі термінову посилку або букет квітів. Кур’єра-велосипедиста.

Волер відключив телефон.

— З тієї миті, як увійшов Кляузен, — вів далі Холе, — до появи в приймальні кур’єра минуло більше чотирьох хвилин. Але кур’єри так не працюють. Прибіг-оддав-побіг, а не вештаються чотири хвилини чортзна-де.

Волер повільно кивнув.

— Кур’єр, — повторив він. — Усе геніально просто. Той, хто може під слушним приводом зайти до кого завгодно, прикриваючи обличчя маскою. Кого всі бачать, але ніхто не помічає.

— Троянський кінь, — зауважив Харрі. — Просто знахідка для маніяка.

— І нікому не здається підозрілим, що кур’єр в по­спіху тікає на транспортному засобі без номерних знаків, на якому в місті сховатися найпростіше. — Волер поклав руку на телефон. — Я розпоряджуся з’ясувати, хто бачив кур’єра-велосипедиста неподалік од місць злочинів у вказаний час.

— Тут іще про дещо треба потурбуватися, — сказав Харрі.

— Так-так, — погодився Волер. — Треба попередити людей, щоб остерігалися невідомих кур’єрів.

— Вірно. Займетеся цим із Мьоллером?

— Так. І ще...

Харрі зупинився на порозі.

— Прекрасна робота, Харрі, — похвалив Волер.

Харрі відповів йому коротким кивком і вийшов.

Уже через три хвилини по коридорах кримінального відділу поповзли чутки, що Харрі напав на слід.

Микола Луб обережно поклав пальці на клавіші. У порожній кімнаті зазвучали м’які, ніжні фортепіанні звуки. Петро Ілліч Чайковський, концерт номер один сі-бемоль для фортепіано з оркестром. Багато піаністів вважали цей твір складним і позбавленим витонченості, але для вуха Миколи не існувало на світі музики прекраснішої. Варто було взяти ті кілька тактів, які він пам’ятав, і в серці прокидалася но­стальгія. Й пальці мимоволі шукали ті самі, по­трібні клавіші на розстроєному піаніно у Староакерському парафіяльному домі.

Він виглянув у відчинене вікно. З боку кладовища доносився спів птахів. Згадалися літні дні в Ленінграді й батько, який брав його з собою туди, де колись вирувала війна, а тепер у забутих братських могилах лежали дід Миколи і брати батька й матері.

— Послухай, — казав батько, — як красиво співають птахи.

Хтось кашлянув. Микола обернувся.

На порозі стояв високий чоловік у футболці та джинсах. Одна долоня забинтована. Микола відразу ж прийняв його за бешкетника з тих, що іноді сюди навідуються.

— Можу я чим-небудь допомогти? — Через погану аку­стику голос прозвучав менш доброзичливо, ніж йому хотілося.

Незнайомець переступив поріг:

— Сподіваюся. Я прийшов виправляти скоєне.

— Відрадно чути, — сказав Микола. — Але я не сповідник. Там, біля входу, висить табличка, на ній години прийому. Приходьте, коли вказано.

Чоловік підійшов ближче. По чорних колах під очима Микола зрозумів, що той давно не спав.

— Я прийшов полагодити зірку, яку зламав.

Через кілька секунд до Миколи дійшов сенс його слів.

— Он воно що... — мовив повагом він. — Але це теж не до мене. Хоча, прямо скажу, мені й самому не подобається, що зірка виламана і висить догори ногами. — Він усміхнувся. — Для церкви, м’яко кажучи, неналежно.

— Так ви тут не працюєте?

Микола похитав головою:

— Ми просто іноді знімаємо цей зал. Я з храму Святої рівноапостольної княгині Ольги.

Чоловік звів брову.

— Російська православна церква, — пояснив Микола. — Я ієромонах і пресвітер. А вам треба знайти кого-небудь із керівництва тутешньої церкви.

— Гм. Спасибі. — Чоловік не йшов. — Чайковський? Перший концерт для фортепіано?

— Вірно. — Микола навіть здивувався: цей норвежець у футболці зовсім не скидався на освічену людину. Скоріше на волоцюгу.

— Мені його мама грала, — пояснив той. — Говорила, що це важкий твір.

— У вас хороша мама.

— Так, вона була дуже доброю. Майже святою. — Він криво посміхнувся.

Ця посмішка збентежила Миколу. Якась вона була суперечлива: доброзичлива і цинічна, начебто радісна, але в ній вгадувалась і душевна мука.

— Спасибі за допомогу, — сказав чоловік і попрямував до дверей.

— Нема за що.

Микола обернувся до фортепіано й зосередився. Обережно натиснув на клавішу, відчув, як м’яко й нечутно молоточок торкнувся струни... І раптом подумав, що не почув, як зачиняються двері. Обернувшись, він побачив, що незнайомець стоїть біля дверей і роздивляється зірку в розбитому віконці.

— Щось сталося? — запитав ієромонах.

Чоловік підвів погляд:

— Та ні. А чому вам здається неналежним, що зірка висить догори ногами?

Микола всміхнувся:

— Це ж перевернута пентаграма!

На обличчі у співрозмовника відбилося нерозуміння.

— Пентаграма, або пентакль, — стародавній священний символ не лише в християнстві. Бачите — п’ятикутна зірка, намальована без відриву руки. Схожа на зірку Давида. Зображення пентаграми знаходять на могильних каменях, яким по декілька тисяч років. Але перевернута пентаграма — коли три промені внизу, а два вгорі — один із основних символів у демонології.

— Демонології? — Голос прозвучав спокійно й упевнено, неначе співрозмовник Миколи звик отримувати відповіді.

— Вчення про сили зла. Воно виникло, коли люди ще вірили, що зло у світі виходить від демонів.

— А тепер що, демонів скасували?

Микола обернувся на табуреті. Невже він помилився? Занадто допитливий розум для бешкетника або воло­цюги.

— Я з поліції. — Чоловік немов прочитав його думки. — Ми там звикли запитувати.

— Ясно. А чому ви запитуєте саме про це?

Холе знизав плечима:

— Не знаю. Я цей символ бачив зовсім нещодавно. Зараз не згадаю, де саме і наскільки це важливо. А якому демонові він відповідає?

— Дьяволу, — сказав Микола по-російськи і натиснув одразу три клавіші — дисонанс. — Сатане.

Увечері Олауг Сівертсен відчинила двері на балкон, звідки було видно Бйорвік, сіла в крісло і провела поглядом потяг, що проходить. Кам’яний будинок, в якому вона жила, був звичайнісіньким. Незвичайним було його місце розташування. Вілла Валле, названа так на честь архітектора, що побудував її 1891 року, стояла в оточенні шпал і рейок Центрального вокзалу — посеред залізничної зони, по сусідству з робочими наметами та майстернями Норвезьких державних залізниць. Проектувалася вона для сім’ї станційного доглядача і його підручних. Тому і стіни були товщі за звичайні, щоб доглядач і його дружина не схоплювалися щоразу з ліжка при наближенні потяга. До того ж доглядач попросив муляра, знаменитого своїм особливим розчином, од якого кладка ставала міцнішою, завдяки цьому він і отримав це замовлення, — зміцнити стіни ще трохи. Якщо потяг ненароком зійде з рейок і вріжеться в будинок, нехай уже по­страждає машиніст, а не домашні, розсудив доглядач. Але й досі у величний будинок станційного доглядача не врізався жоден потяг, і він стояв, немов дивний замок, посеред клубка металевих змій.

Олауг заплющила очі й підставила обличчя сонячним променям.

У молодості вона не полюбляла сонця: шкіра червоніла, починалося подразнення. Ах, як тоді вона сумувала за вологим, прохолодним літом Північно-західної Норвегії. Тепер Олауг постаріла, їй було під вісімдесят, змінились і ставлення: вона полюбляла не холод, а тепло, не темряву, а світло, не самотність, а компанію, звуки, а не тишу.

• Предыдущая
• 30/82
• Следующая