Пентаграма - Несбьо Ю - Страница 48

• Предыдущая
• 48/82
• Следующая

— Та невже? Бач, який я дбайливий... Очам своїм не вірю, Харрі, у мене пасажир! Зідзвонимося.

— О’кей.

Харрі подивився, як у повільному вальсі кружляє сигаретний дим, і поглянув на годинник.

Він сказав Ейстейну не все. Здається, інші деталі скоро стануть зрозумілі. Незважаючи на ритуали, в цих убивствах не відчувалося ні ненависті, ні фанатизму, ні пристрасті. Ні любові, якщо вже на те пішло. Це-то і дивувало. Злочинець діяв ідеально, немов за підручником чи інструкцією. Або навіть механічно. В усякому разі, у Харрі було відчуття, ніби він грає в шахи з комп’ютером, а не із запаленою свідомістю психічнохворого. Час покаже.

Він подивився на годинник.

Серце билося в такт із секундною стрілкою.

Настрій у Отто Тангена ставав усе кращим і кращим.

Подрімавши кілька годин, він прокинувся від страшенного головного болю та скаженого стукання в двері. Коли він відчинив, у автобус ввалилися Волер, Фалькейд із загону швидкого реагування й тіло, що назвалося Харрі Холе й було зовсім не схоже на інспектора поліції. Насамперед вони стали скаржитися на сморід усередині автобуса. Незадоволення Отто випарувалося, коли його почастували кавою (вони принесли аж чотири термоси з цим цілющим напоєм), а вже коли вони проглянули записи, у нього з’явилося те солодке відчуття, що завжди передує швидкій появі об’єкта.

Фалькейд повідомив, що навколо гуртожитку з учорашнього вечора чергують співробітники в цивільному, а кінологи обійшли підвал і горище, аби впевнитися, що там ніхто не ховається. Входили й виходили тільки мешканці. Якщо не брати до уваги того типа, якого дівчина з триста третього на вході назвала вахтерові своїм хлопцем. Люди Фалькейда були на місцях в очікуванні наказів.

Волер кивнув.

Час від часу Фалькейд перевіряв зв’язок зі своїм загоном, але це Отто вже не стосувалася. Він заплющив очі й просто насолоджувався звуками. Ось клацнула кнопка прийому — секунда атмосферного шуму, потім бурмотіння якихось незрозумілих кодів, неначе великі дядьки грають у розбійників.

— Усім приготуватися, — беззвучно прошепотів Отто.

Він уявив собі осінній вечір: ось він сидить на яблуні та шпигує за дорослими у вікно. Шепоче: «Усім приготуватися!» — у бляшанку, від якої тягнеться дріт до іншої бляшанки, яку за огорожею тримає Нільс. Він аж підстрибує, почувши ці слова, якщо, звичайно, вже не пішов на вечерю. Втім, цей бляшаний телефон ніколи не працював так, як написано в «Похідній книзі бойскаута».

— Скоро початок, — сказав Волер. — Таймер готовий?

Отто кивнув.

— Шістнадцята година нуль-нуль хвилин, — констатував Волер. — Значить... зараз.

Отто натиснув на кнопку, і на екрані замигтіли секунди та їх десяті частки. Від хвилювання у нього засмоктало під грудьми. Так, це цікавіше, ніж яблуня. Цікавіше, ніж Еуд-Рітини булочки з кремом. Навіть цікавіше, ніж її охкання та зітхання в ліжку.

Вистава.

Олауг Сівертсен відчинила Беаті двері й усміхнулася так, немов чекала цього візиту вже давно.

— Це ви! Заходьте-заходьте! Можете не перевзуватися. Ну і спека, правда?

Вона повела Беату по коридору.

— Не варто хвилюватися, фрьокен Сівертсен. Здається, скоро ми спіймаємо злочинця, — заспокоїла вона Олауг, крокуючи слідом за нею.

— Не будемо про ваші справи, якщо вже прийшли до мене в гості, — розсміялась Олауг Сівертсен, але тут же перелякано затиснула рота рукою. — Ой, та що це я! Адже зараз, можливо, ця людина скоює злочин...

Коли вони ввійшли до вітальні, підлоговий годинник здригнувся від їхніх кроків.

— Чаю, мила?

— Із задоволенням.

— Мені можна піти на кухню самій?

— Звичайно, але якщо для вас необтяжлива моя компанія...

— Ну, ходімо, ходімо.

Здавалося, кухню не чіпали з часів війни, хіба що плита й холодильник були нові. Поки Олауг ставила чайник, Беата знайшла собі табурет.

— Приємно тут пахне, — сказала Беата.

— Думаєте?

— Еге ж. Мені подобається такий кухонний запах. Я взагалі кухні більше полюбляю, ніж вітальні.

— Правда? — Олауг Сівертсен схилила голову набік. — Значить, у цьому ми з тобою схожі: я теж «кухонна» лю­дина.

Беата всміхнулася:

— У вітальні людина старається мати вигляд такий, яким хоче собі здаватись, а на кухні розслабляєшся і немов розумієш, що треба бути самою собою. І на «ти» відразу хочеться перейти, вірно?

— Так, я теж це помічала.

Жінки розсміялися.

— Знаєш що? — сказала Олауг. — Я рада, що вони прислали саме тебе. Ти мені подобаєшся. І не треба червоніти, мила, я всього лише самотня бабуся. Рум’янець для кавалерів прибережи. Чи ти у нас заміжня? Ні? Ну та це горе виправне.

— А у тебе був чоловік? — запитала Беата.

— У мене? — Олауг розсміялась і поставила на стіл чашки. — Ні, я була така молоденька, коли народився Свен, що ніякої надії не було.

— Невже ніякої?

— Ну, якась була, напевно. Хоча в ті часи така жінка цінувалася не занадто високо, і пропозиції якщо й робили, то чоловіки, які більше нікому не потрібні. Важко було, як говорили, «підшукати собі пару».

— Усе тому, що ти мати-одиночка?

— Тому що батько у Свена німець, мила.

Чайник на плиті тихенько свиснув.

— Тоді розумію, — сказала Беата. — Йому, напевно, важко було в дитинстві?

Чайник засвистів голосніше, але Олауг дивилася прямо перед собою, немов не чула.

— Ти собі навіть не уявляєш, наскільки важко. Я досі плачу, коли згадую. Бідолашний хлопчик, — зітхнула вона.

— Чайник...

— Дивися. Ось, уже маразм.

Олауг зняла чайник і заварила чай.

— А зараз чим він займається? — Беата поглянула на годинник: за чверть п’ята.

— Імпортом різних товарів із колишніх країн соцтабору. — Олауг усміхнулася. — Не знаю, який прибуток це йому приносить, але слово мені аж надто подобається — «імпорт». Дурість, так? А мені подобається.

— Ну, значить, усе в нього склалося добре, незважаючи на важке дитинство.

— Це так, але не відразу. І у вас в архівах він є.

— У нас там багато хто є. З ким не буває!

— Але коли він переїхав у Берлін, немов сталося щось. Уже не знаю, що. Свен ніколи не любив розповідати, чим займається. Все тримав у такому секреті! Я думаю, він розшукував батька й розшукав. Це сильно вплинуло на його самооцінку. Ернст Швабе був неабиякою людиною. — Олауг зітхнула. — Але я можу й помилятися. Так або інакше, Свен змінився.

— Яким чином?

— Спокійнішим став. Раніше він цілими днями ніби полював.

— За чим?

— За всім: грошима, гострими відчуттями, жінками. Знаєш, він схожий на батька. Непоправний романтик і серцеїд. Йому — Свену — подобаються молоденькі жінки. І він їм теж. Підозрюю, що він, нарешті, знайшов собі одну, особливу. По телефону він говорив, що у нього для мене новини. Радісний такий був.

— Що за новини? Не сказав?

— Сказав, поки що не говоритиме, скоро приїде сам.

— На віллу Валле?

— Так, сьогодні ввечері. Йому спочатку треба на зустріч. Переночує в Осло, а потім назад поїде.

— У Берлін?

— Ні-ні. У Берліні він давно вже не живе. Він зараз у Чехії. У Богемії, як я люблю її називати. Це я рисуюся. Бувала там?

— Е-е-е... в Богемії?

— У Празі.

Маріус Веланн сидів у чотириста шостій кімнаті й з вікна дивився на дівчину, яка розстилала рушник на лужку перед гуртожитком. Вона була схожа на ту, з триста третьої, яку він зо зла почав називати Ширлі — вона нагадувала Ширлі Менсон, солістку групи «Гарбідж». Але ні, не вона. Сонце над Осло-фіордом приховали хмари. Нарешті в місті тепло, а на тижні обіцяли сильну спеку. Літо в Осло. Маріус Веланн так цього чекав. Куди краще, ніж рідний Бьо-фіорд, де його чекав полярний день і підробіток на автозаправці, мамині пиріжки та нескінченні питання тата про те, навіщо він вступив на журналістику в Осло, якщо він природжений інженер-будівельник і міг би вчитися в Трондхеймі, в Норвезькому університеті науки і техніки. А ще одноманітні суботи в місцевому клубі, де повно п’яних сусідів і однокласників, яким не вдалося вилізти зі своєї глушини і які тепер волають, що ті, хто поїхав, зрадники. На танцях музиканти, які називають себе блюз-бендом, а самі не в змозі відрізнити «Кріденс» від «Ленерд Скінерд».

• Предыдущая
• 48/82
• Следующая