Пентаграма - Несбьо Ю - Страница 8

• Предыдущая
• 8/82
• Следующая

Перша сварка між ним і Ракеллю сталася одного квітневого вечора.

Харрі в останню мить скасував виїзд на природу, і Ракель помітила, що він уже три рази поспіль порушує обіцянку. Обіцянку, дану Олегові, підкреслила вона. Харрі заявив, що прикриватись Олегом непорядно, і насправді їй просто не подобається, що її примхам приділяють менше уваги, ніж пошукам убивць Елен. Вона назвала Елен привидом, сказала, що Харрі зациклився на мертвій людині. Це ненормально і до добра не доведе, що це некрофілія, й узагалі — займається він розслідуванням не заради Елен, ним рухає жадоба помсти.

— Тобі завдали рани, — закінчила вона, — і тепер ти всіма силами стараєшся помститись.

Коли Харрі в огидному настрої виходив із кімнати, за сходовими перилами промайнула піжама й перелякані очі Олега.

Після цього Харрі взагалі перестав займатися чим-небудь, що не стосувалося пошуку вбивць. В темряві читав чужу електронну пошту, вдивлявся в чорні вікна будинків і вілл, підстерігаючи людей, які так і не з’являлись. Уривками спав у квартирі на Софієсгате.

Дні стали світлішими й довшими, а він так нічого і не знайшов.

І якось уночі повернувся дитячий кошмар. Сестреня. Її волосся, що піднімається вгору. Перекошене болем обличчя. Його власна безпорадність. Наступної ночі кошмар з’явився знову. І знову.

Друг дитинства, таксист Ейстейн Ейкелан, який, коли не був за кермом, пив «У Малика», говорив, що Харрі не пізнати, так змарнів, і навіть пропонував возити його на роботу й назад. Харрі відмовився і з останніх сил продовжував свою безумну гонку.

Залишалося тільки чекати, коли вона заведе його в

прірву.

Земля стала обсипатися з-під ніг через таку прозаїчну річ, як неоплачений рахунок. Стояв кінець травня, Харрі й Ракель уже декілька днів не розмовляли. Він прокинувся в кабінеті від її телефонного дзвінка. Ракель сказала, що турагентство нагадує про платню за садибу в Нормандії. У їх розпорядженні був тиждень, після чого турагентству доведеться перепродати право оренди іншим клієнтам.

— Крайній термін — п’ятниця. — Після цих слів вона поклала слухавку.

Харрі попхався в убиральню, побризкав обличчя холодною водою і зустрівся поглядом зі своїм віддзеркаленням. Мокрий світлий «їжачок», червоні від судин, що лопнули, очі, темні мішки під ними, запалі щоки. Спробував усміхнутись і побачив жовтозубий оскал. Він сам себе не впізнавав. Тут він зрозумів: Ракель має рацію. Це крайній термін. Для нього і Ракелі. Для нього і Елен. Для нього і Тома Волера.

Того ж дня він пішов до свого безпосереднього начальника, Б’ярне Мьоллера — єдиної людини в поліції, якій він повністю довіряв. Слухаючи розповідь Харрі, Мьоллер то кивав, то хитав головою й у результаті сказав, що ця справа, на щастя, не в його компетенції, й Харрі треба йти просто до начальника кримінальної поліції. Але перед тим десять разів подумати: а чи варто? Харрі, думаючи, вийшов із квадратного кабінету Мьоллера і попрямував до овального, де працював начальник кримінальної поліції. Постукав, зайшов і виклав усі свої козирі. Свідка, який бачив Тома Волера і Сверре Ульсена разом, і те, що саме Волер застрелив Ульсена при арешті. Все, що в нього було після п’яти місяців мук, гонитви за примарами, п’яти місяців на межі божевілля.

Начкрим запитав, який, на думку Харрі, у Тома Волера був мотив, аби піти на вбивство Елен Єльтен.

Харрі відповів, що Елен мала в розпорядженні небезпечну інформацію. Того вечора, коли її вбили, вона залишила на авто­відповідачі Харрі повідомлення про те, що знає, хто такий Принц, який заправляє контрабандою зброї та озброїв злочинців у Осло не гірше, ніж солдатів спецпризначення.

— Але коли я їй передзвонив, на жаль, було надто пізно, — сказав Харрі, намагаючись зрозуміти вираз обличчя співрозмовника.

— А на вбивство Сверре Ульсена? — продовжував той.

— Коли ми напали на слід Ульсена, Принц убив його, щоб він нікому не розповів, хто стоїть за вбивством Елен.

— І ви говорите, що цей Принц...

— Том Волер, — упевнено мовив Харрі.

Начкрим мовчки кивнув, потім додав:

— Отже, один із найшанованіших наших інспекторів.

Наступні десять секунд Харрі здавалося, що він у вакуумі, ні повітря, ні звуків. Він знав: тут і зараз його поліцейська кар’єра може обірватися.

— Добре, Холе. Перш ніж приймати рішення, мені б хотілося поговорити з вашим свідком. — Начальник підвівся. — І, сподіваюся, ви розумієте, що з цієї миті й надалі ця справа має залишатися між нами.

— Скільки ми тут стоятимемо?

Від голосу таксиста Харрі здригнувся. Він вже майже спав.

— Їдьмо назад, — сказав він і кинув останній погляд на дерев’яний будинок.

Коли вони їхали по Кіркевейєн, задзеленчав мобільний телефон. Говорила Беата:

— Здається, знайшли зброю. Ти мав рацію. Пістолет.

— Що ж, вітаю нас обох.

— Дякую... Знайти його було неважко. Лежав у сміттєвому кошику під мийкою.

— Марка і номер?

— «Глок-23». Номер сточений.

— Сліди залишилися?

— Такі ж, як на більшості зброї, конфіскованої нами в Осло.

— Ясно, не читається. — Харрі переклав телефон у ліву руку. — Неясно тільки, навіщо ти мені все це розповідаєш. Я цією справою не займаюся.

— Я б не говорила з такою впевненістю, Харрі. Мьоллер сказав...

— Мьоллер і вся смердюча поліція Осло можуть забиратися до дідька!

Харрі сам здригнувся від звуку свого голосу і побачив у дзеркалі, як спохмурнів таксист.

— Вибач, Беато. Я... Ти ще там?

— Так.

— Я зараз трохи не в собі.

— Нічого, не горить.

— Що?

— Справа може почекати.

— Розповідай же.

Вона зітхнула:

— Ти помітив у Камілли Луен шишку трохи нижче за праву брову?

— Так, звичайно.

— Я подумала: можливо, її вдарив убивця, або вона сама вдарилася при падінні. Але виявилося, ніякої шишки не було!

— Як так?

— Патологоанатом поторкав її, вона така тверда! Потім він засунув палець під повіку. І знаєш, що він знайшов?

— Ну... — мовив спроквола Харрі. — Ні...

— Маленький червонястий коштовний камінь у формі зірки. Ми вважаємо, діамант. Що ти на це скажеш?

Харрі глибоко зітхнув і подивився на годинник. До закриття бару залишалося три години.

— Що я цією справою не займаюся, — сказав він і вимкнув телефон.

«Сухо, але я бачу, як поліцейський виходить із-під води. Вода для спраглих. Дощова вода, річкова вода, морська вода.

Він мене не помітив. Хитаючись, він вийшов на Уллеволсвейєн і там намагався зупинити таксі. Ніхто не хотів його саджати. Як човняр — неспокійну душу, що бродить уздовж берега річки. Так, і я знаю — як це, коли тебе відштовхують ті, хто тобі дорогий. Коли потрібна підтримка, а дістаєш відмову. Коли розумієш, що всі навколо на тебе плюють, а тобі — ні на кого плюнути. І поступово здогадуєшся про те, що ж тобі треба робити».

Харрі зайшов у магазин, відчинив скляні двері молочного відділу і притулився до них. Стягнув пітну футболку і заплющив очі, відчуваючи шкірою прохолодне повітря.

Синоптики передбачали тропічну спеку цієї ночі, й люди в магазині запасалися м’ясом для грилю, пивом і мінеральною водою.

Біля м’ясних полиць спиною до Харрі стояла жінка. Він одразу впізнав її за кольором волосся та пишними формами. Коли вона обернулася, Харрі побачив, що на ній топик, який забарвленням нагадує зебру, але так само обтягує, як той, леопардовий. Вібекке Кнутсен подумала, поклала коробки з біфштексами назад, разом із візком перейшла до холодильника і дістала звідти дві упаковки тріскового філе.

Харрі надів футболку і зачинив скляні двері. Молока йому не хотілось. І м’яса. І тріски теж. Йому хотілося чого-небудь простого — зовсім небагато, аби це можна було з’їсти. Ні, він не був голодний, але шлунок вимагав їжі. Він почав нити ще минулого вечора, і з досвіду Харрі знав: якщо зараз чого-небудь не з’їсти, він не утримає в собі ні краплі спиртного. Зараз у візку лежав питльований хліб і пакет із «Винної монополії»[7] через дорогу. Він додав до цього півкурчати, шість упаковок пива «Ганза», байдуже продефілював повз фруктовий відділ і опинився в черзі до каси про­сто за Вібекке Кнутсен. Не навмисно, але, можливо, і не зовсім випадково.

• Предыдущая
• 8/82
• Следующая