Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 103

• Предыдущая
• 103/150
• Следующая

— І будьте ласкаві три дні не повертатись додому!

У Шатонефі вони тільки переночували, а зранку рушили далі і їхали без перепочинку аж до Алансона, а це місто лежить уже ближче до океану, ніж до Парижа. Хоч вони їхали верхи, але шлях той подужали силою своїх ніг. Бо коні витримували, поки відчували, що є сила в людських стегнах; і так само переїздили свої володіння і Ахіллес, і Карл Великий[105] з усіма їхніми славними сподвижниками.

А в Алансоні всі три дні, поки вони були там, до них плавом пливли дворяни, і під кінець їх зібралося дві з половиною сотні. Отак утікачі дорогою обернулись у завойовників: міста відчиняють їм брами, їх чекають, ще як вони далеко. Чутка летить, мов на крилах, і нічого не поможе, коли заткнеш рота одному поміщикові: до самого Парижа вже знають усе. І не кожен, хто пристає до загону, з того дешевого гатунку, що зразу намагається примазатись до будь-чийого успіху: приходять і щирі та ревні, не кажучи вже про тих, кого підштовхує гнів. Чутка збирає їх у кількох провінціях, бо Алансон лежить між Нормандією і Меном. Вона сягає навіть далі: декотрі з нових прибічників над'їхали з паризького двору. Анрі приймає всіх, байдуже звідки вони і що в них на серці.

Та ось обурилися перші — вони хотіли назавжди лишитися першими; а надто давні друзі.

— Ваша величносте! Далі так не можна. Серед цих нових є душогуби Варфоломіївської ночі. Невже ви не бачите знаку зради на їхніх чолах? Ще тільки Іуди нам бракує!

Не забарився й той. Приїхав Фервак.

На синовому маєтку вже нема боргів, землі до нього докуплено, отож Фервак і подумав: «Тепер час стягти плату за давнішу вірність і з Наварри. Ми з королем Франції поквитались, але король Наваррський винен мені багато грошей, а його ж уважають висхідною зіркою». І велетень Фервак не довго думавши впав перед Анрі на негнучкі коліна, аж підлога затріщала.

Анрі, звичайно, не втримався, моргнув до своїх.

— Це не чоловік, а золото, за нього можуть дати добру ціну, — сказав він; але добряга ніби недочув цих слів і полишив уладнати справу своєму молодшому візаві. Анрі переміг себе й тицьнувся губами в шпакувату борідку клинцем.

Далі загін посувавсь уже повільніше. Він весь час виростав — і дорогою, і в містах, де спинялись на кілька днів. Таких зупинок було чотири; у п'ятому місті король Наваррський і його двір розташувалися надовго, бо знали, що тепер вони вже в безпеці. Сомюр лежить у провінції Анжу. Ще один денний перехід — і вони опинились би в Сентонжі, де весь час неприступною твердинею стояла на межі між морем і суходолом фортеця Лa-Poшель. Анрі ще не хотів туди їхати: він побоювався, що відважні непіддатливі протестанти суворо судитимуть його. Хоча він після такого незрозумілого зволікання нарешті вирвався з полону, та добра половина його супутників були католики. Навіть більше — він сам був католиком і лишався ним у Сомюрі цілих три місяці, хоч пастори чекали, що він прийде на проповідь. Але він не йшов ні до них, ні на обідню. З нього брали приклад і дворяни, так що на Великдень лише двоє з них причащалися. Сомюрський двір був «без релігії» — річ незвичайна, що могла б і відстрашувати.

«Дарма, вони з'їжджаються! — думав Анрі.— Збігаються дедалі більшими юрбами, вже переповнили місто й стоять табором перед брамою. Їм байдуже, гугенот я чи католик. Я принц крові і маю встановити мир і єдність у цій країні. І мене мало турбує, яка їхня віра: мені треба, щоб вони визнавали мене. Я розумію, це не таке просте діло. Я приходжу останнім, після того як монсеньйор і мій кузен Конде, кожен для себе, збунтували країну й наробили великої колотнечі. Тим гірше: я не маю права бути перебірливим, і я не прожену від себе нікого, хоч би він і з шибениці зірвався!» Так думав він і збирав прибічників, щоб тільки не стояти самотньо осторонь, коли французький двір почне переговори з бунтівниками, «Але я не бунтівник! Інші хай собі як хочуть, а я не бунтівник!» — казав він кожному, і з певного погляду так йому здавалося й справді. Він вважав себе скоріш однією з підпор королівства — а може, й за єдину підпору.

Монсеньйор, брат короля, жадав для себе провінцій у особисте володіння. Конде навіть хотів їх дарувати — одному німецькому князеві-одновірцю. Анрі переказав йому через посланця: як принцові крові, йому дорога тільки велич французької корони, для себе він не хоче нічого й не схвалює монсеньйорових вимог. А віддавати троє єпископств Йоганнові-Казимиру Баварському[106], ділити королівство? Ні, він краще стерпів би… Що ж саме? Панові де Сегюру прямо доручено було сказати, що саме, а то він навряд чи зважився б: і Конде, як бувало з ним часто, спалахнув — так, як у Варфоломіївську ніч, коли він присягався скоріш умерти, ніж змінити віру, а потім став католиком на сімнадцять днів раніше за Анрі. «Мій король, — сказав посланець, — краще відмовився б переслідувати й карати винуватців Варфоломіївської ночі, ніж погодився б на поділ королівства». Конде заревів, як звір, — так уразили його ці ще не чувані слова.

У Лa-Рошелі також, певне, розгнівались і обурились, і для Анрі краще було пересидіти якийсь час трохи далі від них, хоч би на відстані одного дня дороги. Перша відповідь на таке сміливе слово, звичайно, така: «Забув усе! Невдячний! За кого ж вони полягли — жертви Варфоломіївської ночі? Ви, ваша величносте, їхали на своє весілля, а наших повели на заріз! І тепер ці жертви мають лишитись невідомщені, щоб вам зручніш було торгуватися за землі з їхніми вбивцями? Поверніться в істинну віру! А то й ми ще забудемо, хто була ваша мати». Ось як промовляє голос відважних і непіддатливих протестантів і чутний він далеко: Анрі його чує серед свого похапцем збитого двору «без релігії». Він мав би бути проводирем протестантів — але замість нього таким проводирем став інший: його кузен Конде, що поспів раніше. Він ревний і хапливий, не бачить нічого далі війни партій. І ви, добрі мої одновірці, покладаєтесь на цього безголового! Він же ще й досі живе за часів пана адмірала. Не розуміє, що це однаково — ділити королівство заради віри чи роздирати його задля власної вигоди, як вертун-монсеньйор. Кузен Конде і Двоносий схожі тим, що вони обидва нічого не здійснять і що вони з'явилися завчасно. Їм би слід сидіти, де сиділи. Але найдужче квапиться той, кого не кликано.

Так тлумачив Анрі стан речей сам для себе, а тим часом завзято збирав далі прибічників і лякав їхньою кількістю французький двір, поки звідти почали надходити пропозиції — і коли з кузеном, колишнім другом, домовитись не пощастило, то з фортецею Ла-Рошеллю він усе ж намагався порозумітись. Вони там мали дізнатися, хто він: їхній друг, як завжди, але водночас принц крові. Вони наполягали, щоб він ходив на проповіді,— а то йому нема чого розраховувати на прихильників істинної віри. Кузен Конде очорнив Анрі перед ними, як заблудлу вівцю. Якби його викинули з протестантської громади, він не становив би для Конде небезпеки; отже, кузен, доти лиш дурний, став ще й лихий.

І з другого боку справи стояли не краще: французький двір помирився з монсеньйором[107], просто обсипавши його провінціями, маєтками, рентами, пенсіями. А королю Наваррському не даровано нічого, його тільки поставлено від імені короля Франції губернатором Гієнні, тобто підтверджено його давній титул. Нехай буде радий і тому, бо що він мав доти? Ні партії, ні землі, а головне — ні лівра грошей. Таким чином він, правда, погодився на поділ королівства, але тільки тимчасово, як запевнив він себе. Та в цих запевненнях мало втіхи, коли ти мусиш від'їхати, як справжній Королик, на південь і не мати приступу до важливих державних справ. І то хтозна-доки. Тепер йому й на думку не спадало, що аж на десять років: адже в двадцять три роки здається, що це — ціла вічність.

• Предыдущая
• 103/150
• Следующая