Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 115

• Предыдущая
• 115/150
• Следующая

— Друже мій, — сказала вона, — тепер уже б можна й до любощів, але це таке діло, що я не люблю, коли мені його перебивають. А в цю пору навряд чи може обійтися без того, щоб не приїздили помольці. Що ж до шинку, то, може, й справді хтось там заснув, але звідти сюди нема й тисячі кроків, а люди, буває, несподівано прокидаються.

Все це вродлива мельничка говорила гучно, рівним голосом, анітрохи не збентежено, хоч Анрі вже досить успішно почав стягати з неї спідницю. Могло здатися, ніби він робить те не з нею, а з якоюсь іншою. А сама вона думала наче тільки про своє: як краще все влаштувати. Обняла його кругленькою рукою за плечі, щоб він краще слухав, і перейшла до головного.

— Я хочу, щоб ми незабаром пробули вдвох цілий день, з ранку до вечора, й подарували одне одному всі радощі й насолоди, не боячися, що перешкодить хтось сторонній або хтось непроханий зіпсує нам найприємніші хвилини. Ти не згоден зо мною, любий друже?

— Наскільки я зрозумів твою проповідь… — вимовив він захекано й спробував повалити її, не помічаючи, що рука, яка ніжно обіймала його, була їй, між іншим, ще й опорою. Отже, нічого в нього не вийшло; тоді він засміявся й повернувся до її слів: — Твого чоловіка треба прибрати звідси на цілий день. А як, красунечко Мадлон? Коли ти так надумала, то й зроби. Бо, крім тебе, ніхто цього не зуміє.

— А от і ні, вельможний пане. Якраз, крім тебе, цього ніхто не зможе. — І почала з'ясовувати йому, як це діло облагодити: — Тільки ваші урядовці, величносте, можуть на цілий день затримати мельника.

— Тобто заарештувати?

Ні, вона мала на увазі не це. Треба скласти якісь папери, щоб їх довго обговорювати й виправляти, кілька разів віддавати писарям переписувати наново, і аж увечері їх підпишуть обидві сторони. Які обидві сторони? Ну, одна сторона — Мішо, орендар цього млина.

— А друга?

Жінка якусь хвилю мовчала, допитливо дивлячись вузькими очима на свого молодого короля: чи спроможний він здогадатися? «Які дурні робляться ці чоловіки, коли в них щось зовсім інше в голові», — думала Мадлон. Нарешті пояснила, стишивши голос і лагідно киваючи головою, — і те, й те з жалю до його недотепності в такому збудженому стані.

— Друга сторона — це ви самі, величносте. Ваш нотар складатиме замість вас ті важливі папери, а ми тим часом кохатимемося скільки стане сили.

На останніх словах вона знов піднесла голос і надала йому відтінку млосного сподівання — хоча в тій солодкій млості чулась і дрібка тихого глуму. І тому Анрі відразу все зрозумів: його хочуть обшахрати. Ті документи, про які вона говорить, можуть містити лиш одне: що він передав млин у власність її добрязі чоловікові. Така мала бути ціна, за яку ця жінка любитиме його — любитиме справді, і марно Мішо сподіється вийти з цього торгу без рогів. «Бо жіноча натура хоче всього, — думав Анрі.— І млина, й кохання, а найбільше — перемоги над обома чоловіками».

— Я зрозумів, — коротко відповів він; у ту мить він не хотів від Мадлон нічого понад те, що вона сама вже вділила йому: жіночу хитрість, таку винахідливу, і вміння надити обіцянками, і спритність, і невблаганність свого солодкого серця.

А ще за мить він подумав: «Нічого не вийде, шахрайко!» І вже повалив її. Вона відразу закричала:

— Мішо!

Із стоса лантухів вивалився один лантух, крізь утворену дірку виліз орендар і гепнувся згори на Анрі. Щоб скинути з себе той тягар, Анрі довелось виявити неабияку спритність — не меншу, ніж жінці, коли вона хотіла прибрати його до рук. А вона в захваті, як справжній знавець, дивилась на те борюкання й навіть не думала допомагати чоловікові.

А коли вельможний гість щасливо випручався, став на ноги й відскочив далі, той вахлай нахилився, щоб з розгону буцнути його головою в живіт. Анрі збив орендаря з ніг і владно гримнув:

— Мішо!

Та ніщо вже не помагало. Обличчя у вахлая побагровіло, видно було, що його ось-ось ударить грець. Він ухопився за королів лікоть і звівся на ноги, але ліктя не відпустив. Анрі не виривався: може, мельник угамується й усе обійдеться без скандалу. Тому він, не опираючись, пішов туди, куди тяг його Мішо. А той тупцявся. по млину в сліпій люті — чи, може, та лють не була така сліпа, як гадав Анрі, бо раптом вони опинились над глибоким зрубом, у якому крутились вальці. Аж перед останнім кроком Анрі збагнув, що надумав його супротивник, і ударом ноги повалив орендаря на підлогу. Інакше б не минути лиха: вахлай штовхнув би його в зруб, і залізні вальці, захопивши руку, розтрощили б її до плеча.

Жах має багато способів виразу. Орендар Мішо качається по підлозі й тихенько завиває — наче десь далеко кричить віслюк. А час від часу викручує собі шию, щоб іще раз глянути й переконатися, що з королем нічого не сталось, — і знов качається й завиває. Мадлон, біліша від борошна, впала на коліна й трусить головою, мов старезна баба; хоче стулити перед грудьми долоні — і не може, бо руки в неї занадто сильно тремтять.

Теж облитий холодним потом, проте дзвінко сміючись, покидає Анрі їх обох, виходить із млина, біжить, регоче, струшує з себе борошно, струшує всю цю пригоду. Деякі епізоди й у пам'яті мають лишитися такими сумбурними й обірваними, як були вони в житті,— особливо напади ворога на війні й у коханні. Не здобувши великої честі, зате відбувшись самим переляком, плигає на коня й жене його чвалом. Млинів у краю бозна-скільки, а мельничок без ліку. Цей млин побачить мене не так скоро. А може, все-таки коли-небудь проїхати поблизу?

Ще одна переміна. Мельник Мішо частує за своїм столом короля, постарілого, сивобородого, в капелюсі з пір'їною. Перед королем усюди летить слава про незліченні бої за це королівство. І разом з ним увійшли сюди всі його легендарні любовні пригоди з дочками цього народу. П'ять душ сидять круг столу, їдять усі з великої череп'яної миски, перед кожним накраяний хліб і глек з вином. Уже вечір, над головами в них горить лампа, і пломінчики на чотирьох її ґнотиках блимають від протягу в щілинястому млині. За спинами гостей морок, світло падає спереду, на груди; м'яко, але неухильно вирізняє воно постаті з темряви.

Король, легенько спираючись на стіл, тримає в руці келих. У чотирьох в руках келихи, тільки в самої мельнички нема. Нахилившись уперед, уже немолода, затурбована, вона не спускає очей зі свого короля, а той замріяно дивиться перед себе, і не знати, що він бачить. А все ж вони сидять удвох віч-на-віч за переднім кінцем столу. Далі вглиб, теж ніби осібно від інших, сидять одне навпроти одного двоє молодят — хазяйська дочка і наймит; вони цокаються келихами, самозабутньо втопивши одне в одного закохані погляди. І аж у кінці столу сидить сам мельник: високо піднявши келих, він розмахує капелюхом і співає — співає пісню про галантного короля. Мішо вже зовсім сивий, він віддано дивиться на свого владаря й бадьоро приспівує йому, бо знає напевне, що король любить народ і всіх дочок народу.

Двом молодятам пісня ще раз нагадує про їхнє кохання, а обом постарілим щемливо прояснює спогади. Король слухає, ледь схиливши до мельника вухо, і всміхається, як людина, що в неї все найкраще вже позаду. Колишня Мадлон, це зрозумієш тільки ти. Хіба не було вам тоді гарно й радісно, попри твої хитрощі й попри сутичку з чоловіком? Обоє ви, певне, це знаєте. Флерета — чиста рань, роса і цвіт — згодом не впізнала свого коханого, а тепер її вже давно нема на світі.

Пригода на млині стала відома по всьому краю, як раніш історія з балом в Ажені. Тоді губернатор вважав, що поголос розпустив не хто інший, як його намісник, — і тепер так само. Правда, Бірон ще й перевершив свого попередника. Мельничка, можна було гадати, про все мовчала, але її чоловік міг десь пробалакатися сп'яну; дивне було лиш те, як грунтовно використано його признання. Він став перед судом, що засідав у Ажені, тому самому місті, де відбувся й перший скандал. Губернатор охоче перешкодив би судові допитувати орендаря, але перед його людьми зачинили браму, а на мурах вишикувалась залога міста.

• Предыдущая
• 115/150
• Следующая