Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 117

• Предыдущая
• 117/150
• Следующая

Маршал не повірив, що таку рідкісну й коштовну книжку послано йому як подарунок від щирого серця, — або ж удав, ніби не повірив. Він повернув книжку з увічливою подякою. Погортавши її, Анрі побачив, що одне місце в ній підкреслене — тільки одне. То була перекладена латиною цитата з Платона: «Difficillimum autem est, in omni conquisitione rationis, exordium»[128],— що означає просто: найважче — почати. Проте коли це передає тобі ворог і вже не молода людина, можна тлумачити й так: «Відчепися, шмаркачу!»

Анрі не гаючись звелів запакувати ще одну зі своїх гарних книжок — трактат про хірургію; там теж були підкреслені рядки, цитата з поета Лукреція[129]. Латинськими віршами в ній говорилося:

Прочитавши те, Бірон знетямився, втратив і самовладання, й почуття міри. Він послав губернаторові уривок із поета Марціала[130] про волосся на тілі. У нього самого була безволоса, жовта шкіра людини, хворої на печінку; кого ж хотів він зачепити згадкою про волохаті руки й ноги? Анрі зрозумів, що з цим ворогом злагоди не буде, треба воювати. Ще однією книжкою він послав Біронові натяк — цей раз словами поета Ювенала[131]: «Nec facilis Victoria de madidis…»[132]

Це все-таки була ще ґречність і остання спроба поладнати з намісником. Якщо в них обох помисли чесні — так велів переказати йому губернатор, — то обидва повинні довести це одностайністю, з якою вони обидва служитимуть королю Франції тут, у провінції Гієнні. Маршал Бірон не відповів, а зачинився в Бордо й почав укріплювати місто. Ще й розпустив поголос, що він має намір при першій нагоді спіймати короля Наваррського й відвезти в Париж, де його, мовляв, усі дожидають нетерпляче— а надто пані Катрін уже зовсім знудьгувалася за своїм любим зятеньком! Цього Біронові краще було б не казати. Анрі назвав свого ворога хвальком, та й годі, одначе звелів по всьому краю перехоплювати його гінців; навіть найкружнішими шляхами не проскочив би жоден.

Кількох гінців підряд було спіймано. Один не мав при собі нічого, крім повідомлення про диспут цитатами з латинських поетів; проте цей диспут було змальовано як вчасно розкриту державну зраду. По-перше, ті цитати спрямовані були проти маршала — за його вірну службу королю Франції; а по-друге, твердилось у повідомленні, їх можна тлумачити надвоє. «Життя вже котиться у діл» — ці слова, мовляв, можна прикласти й до самого двору! До короля Франції та до його роду!

За гінцем, що мав передати тільки ці коментарі, через кілька годин попався другий, з уже багато недвозначнішим посланням. У ньому мовилося вже не про красоти стилю, а про грабунки, насильства, пожежі й убивства, які нібито слід поставити на карб королю Наваррському. Він, мовляв, руйнує цілу провінцію королівства, щоб легше було привласнити її. Так писав Бірон, який насправді сам наказував чинити всі ті неподобства, — і, прочитавши це послання, Анрі почав дивитись на справжні наміри свого намісника в Гієнні зовсім по-іншому. І до самого Бірона він почав ставитися поважніше. Тепер жарти були б не до речі. Треба було діяти — вдарити так, щоб нагнати намісникові доброго страху, може, він схаменеться, вгамується хоч поки що.

— А коли все буде позаду, тоді знов посміємося.

На ці слова владаря відповів Агріппа д'Обіньє:

— А чом не посміятися зразу, під час самої комедії? У мене вже ворушиться одна думка, тільки я ще не знаю, як її висловити, — додав він тихо, ніби сам до себе.

Анрі подумки зауважив, що з ворога важко сміятись, поки він сидить у міцній фортеці й думає про напади. Саме того дня перехопили ще одного маршалового гінця, і лист, знайдений при ньому, довершив усе. В тому листі Бірон справді обіцяв королеві-матері зловити короля Наваррського. В нагороду за те маршал вимагав у особисте володіння цілу низку міст — як у провінції Гієнні, так і в краю Беарні.

Анрі просто-таки злякався. Він сидів на краю рову; небо над ним похмурніло, і вся околиця, навіть рідний замок уже не викликали в нього почуття безпеки, бо ворог, видно, завзявся на нього по-справжньому. Це не погано — мати ворога, коли знаєш його, мчиш на коні йому назустріч, б'єшся з ним, швидко подолавши перший ляк. Погано, коли раптом розкриєш його підступи, і в обличчя тобі раптом дихне прірва, про яку ти й гадки не мав. А тепер із неї здіймається задушливий чад. Ти вдихаєш його, і тобі з душі верне.

— Бірон хоче загарбати мої міста, — повторив молодий король, сидячи на краю рову.

Звівши очі, він зустрів погляд спійманого посланця; той стояв перед ним із скутими ногами.

— Ти ж гугенот, — сказав Анрі.

— Маршал Бірон цього не знає,— відповів гонець.

Анрі пильно подивився на нього, тоді повернув руку долонею вгору, як людина, що не має вибору.

— Ти згоден зрадити свого пана мені в ім'я істинної віри. Ти повезеш йому послання-відповідь, і нехай він гадає, ніби ти привіз його з Парижа. Насправді ж ти до того дня, коли маєш повернутися звідти, просидиш у підвалі мого замку в Нераку, і буде там тобі не з медом.

Це не злякало юнака, він витерпів і всі образи, що посипались на нього. Під кінець губернатор сказав, скільки йому заплатять за цю зраду. Ті гроші мала виплатити потім рахункова палата в По. Тоді Анрі сів на коня й поїхав; про підвал він забув, і Біронів посланець лишився на волі. А втім, від тієї години за ним пильно стежили: куди він піде, з ким розмовлятиме. Але він ховався й мовчав, і врешті вирішили, що йому можна довіритись. І ось із порожніми руками й одним однісіньким реченням, яке мав переказати усно, гонець з'явився до пана, який його послав.

Наслідок був той, що маршал Бірон справді вибрався до однієї самотньої садиби, яка називалась «Кастера», залишив свою нечисленну охорону в кущах, а далі поїхав сам. Над вибляклою луговиною вітер гнав по небу чорні хмари. Маршал любив вітер, тому їхав без капелюха — та й без плаща, бо його зігрівало вино. Сидячи на своєму коні, кощавому, як і він; сам, Бірон весь час хитався з боку на бік, але не падав. Що він ніколи не впаде з коня, це знали всі. Хто бачив його там, відразу впізнавав жовту лису голову, суворий погляд — торохтючий кістяк на шарнірах. Вітер, пустельний луг — і смерть верхи на коні; тож не до сміху було людям, що їх губернатор посадив у засідку біля садиби. Маршал попався в пастку, як і заслуговував. Йому вже не помоглося б, якби він завернув коня й подався навтікача. Адже до самотнього, голого будинку з одним вузеньким балкончиком високо вгорі, аж під дахом, лишилось кроків сто.

На балконі з'явилась людська постать. Маршал Бірон відразу спиняє коня, відчувши в тій появі щось непевне: недарма його муляли якісь передчуття. Постать на балконі не вийшла з дверей, вона з'явилась надто раптово. Невже вона сиділа долі, а потім підвелась? Не може бути — така вельможна особа, як пані Катрін!

Бірон бачить її цілком виразно, вино ніколи не тьмарить йому зору. І стару королеву він знає дуже добре: це її велике, масивне обличчя під удовиним каптуром. І голос, що він чує,— це її голос, він його ні з чиїм не сплутає. Агріппа недарма чотири роки вивчав її благодушно-зловісні інтонації й наслідує їх досконало.

— Ах ти паскудо! — гукає він униз, назустріч самотньому вершникові.— Стій, паскудо, де стоїш. Що це ти тут витіваєш? Киснеш у вині та перекидаєшся латинськими віршиками? І за це хочеш загарбати цілі міста, обікрасти королівство? І я маю чекати, поки ти привезеш мені короля Наваррського, мого любого зятенька? Та я краще сама приїду й помирюся з ним, це ж іграшки, аби тільки я привезла з собою гарненьких дівчаток. А що скоїлось у тому млині? Де ти сам тоді був? Замість ловити його, валявся п'яний у шинку!

• Предыдущая
• 117/150
• Следующая