Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 120

• Предыдущая
• 120/150
• Следующая

Крім інших своїх посад, маршал займав ще й посаду мера Бордо, головного міста провінції; і якраз це місто досі ще не впустило в свої мури губернатора. Тому Анрі попросту відмовився поїхати туди на зустріч із королевами. Почалися переговори, що тривали майже сім тижнів. Урешті Анрі домігся, щоб зустріч відбулась у садибі «Кастера», тій самій, де зазнав ганебної поразки Бірон — уся околиця досі гомоніла про ту комедію. Маршал не наважувався й показатись туди. Анрі прибув із півтора сотнями вершників-дворян, і їхній вигляд викликав у старої королеви не тільки захоплення, а й тривогу. Тим ревніш запевняла вона зятя в своїй любові й мирних почуттях. Вона дійшла до того, що назвала його спадкоємцем трону — звичайно, після її сина д'Алансона; але обоє — і зять, і теща — добре знали, чого варті ці слова.

Потім вони сіли вдвох в одну карету — бранець, що зумів утекти, і вбивця його матері та його друзів. Вони не переставали виливати одне на одного свою палку любов, аж поки приїхали до містечка Лa-Реоля, де нарешті змогли стулити роти й розлучитись. Анрі розмістився з Марго в іншому будинку. Він більш не говорив, лише вдивлявся невидющими очима в полум'я свічок, час від часу щось буркав сам до себе і, здавалося, зовсім не пам'ятав, що за спиною в нього роздягається одна з найвродливіших жінок Франції. Раптом він почув здушений схлип, озирнувся й побачив, що запона на ліжку вже затягнена. Він ступив був туди один крок, зразу відступив назад і переспав ніч у кріслі. Йому полегшало на серці аж тоді, коли лишилась позаду сутичка з Біроном.

Маршал не примусив себе чекати. Тільки-но королеви від'їхали далеченько від нещасливої садиби, на першій-таки їхній зупинці він з'явився. Та Анрі не дав йому навіть докінчити привітання, а зразу напустився на нього. В кімнаті були обидві королеви й кардинал Бурбон, дядько Анрі, привезений навмисне, щоб налаштувати його приязніше. Всі остовпіли, коли молодий король Наваррський заговорив так різко, і зовсім розгубилися, тому ніхто не спинив його. З перших слів він назвав маршала Бірона зрадником, якому слід би стяти голову на Гревському майдані. Далі посипалися звинувачення, і Анрі виголошував їх не як ображена й заздрісна людина, ні — він говорив від імені королівства, яке захищав, говорив неначе вже з височини трону, і від тієї мови свинцево-бліде обличчя королеви-матері поблідло ще дужче.

Бірон спочатку не міг і відповісти: язик не слухався його. Жили на скронях у нього понапиналися так, наче ось-ось луснуть. Він зціпив руки, хруснувши суглобами пальців, і водив очима по кімнаті. Коли його безтямний погляд упав на старого кардинала, Анрі зразу гукнув:

— Усі знають, що ви запальний, пане маршале. Це, звичайно, добра відмовка. Та коли ви надумаєте викинути у вікно мого дядька, кардинала, це вам так не минеться. Ні. Ви краще обійдіть круг столу на великих пальцях: це вас заспокоїть.

То була вже не мова з височини трону, це вже хизувався дотепністю всім відомий жартун. А тоді Анрі взяв за руку свою Марго, підняв ту руку на висоту очей, і обоє легкою ходою вийшли з кімнати.

За дверима вони поцілувались, мов діти. Марго сказала:

— Тепер я знаю, що було у вас на серці, мій коханий владарю, і нарешті знов стала щасливою жінкою.

В найближчі години з'ясувалось, як гостро жадала вона з'єднатися з ним.

— Чого варта самотня жінка, рідний мій Henricus? Коли ти втік з Лувру, разом з тобою я втратила половину мого розуму, Я почала встрявати в безглузді авантюри й зазнала тяжкого приниження.

Анрі знав, що вона має на увазі: свою невдалу подорож до Фландрії, гнів коронованого брата, домашнє ув'язнення.

— Так, моя гордість тяжко страждала. Коли міста твого прекрасного півдня зустрічали мене, як вище створіння, мені коштувало неабияких зусиль не здаватися самій собі мандрівною комедіанткою.

Вона зайшла надто далеко: туга її була така нерозважна, що цього разу сльози справді потекли по набілених щоках, і Анрі довелось обережно знімати їх губами.

Такі щирі розмови між ними, пестощі, обопільне зворушення тривали в багатьох містах. Пишний поїзд двох королев відвідав ще чимало куточків краю; Анрі їх не супроводив, він тільки навідувався до них між виїздами на полювання. Таким чином він уникав прикрих суперечок із тещею про нараду протестантських депутатів. Стара королева запевняла, що їй теж дорога свобода віри. Пані Катрін приїхала сюди не для чого іншого, як для того, щоб порадитись із проводирями гугенотів, як має виконуватись останній королівський указ про свободу віровизнання. Одначе Анрі знав, що такі укази ніколи не набувають справжньої чинності, і перше ніж закінчиться нарада, почнеться нова релігійна війна. Та дехто з його друзів думав не так — особливо Морней. Тому Анрі погодився разом вибрати місце для тієї наради. Але його вибір щоразу розходився з вибором його любої тещеньки. Аж увечері він приєднувався до поїзда, що вже зупинявся на ночівлю, і зразу усамітнювався з королевою Наваррською; а що він її ущасливлював, то вона багато чого йому розповідала. Їй це давало полегкість, а йому— дуже корисні відомості.

Її жахало насильство, що панувало в королівстві. Тут, на півдні, так мирно, — а як згадати про північ! Насильство, самоправство, свавілля гублять Францію. Тепер у ній владарює вже не король, а Ліга.

— Мій брат король ненавидить мене, та однаково він лишається моїм братом. Я принцеса Валуа — і тим більше повинна пам'ятати про це, чим менше він пам'ятає про свою королівську гідність. Гізи повалять нас, — простогнала вона крізь зціплені зуби, бліда, схожа на Медею[133]. Її чоловік ладен був заприсягтися, що вона ніколи вже не спатиме з Гізом, — хіба для того, щоб дістати змогу відстригти йому біляву бороду, як Даліла Самсонові.

Її пальці ласкаво м'яли борідку коханого владаря. Їй подобалось його обличчя — воно стало таке поважне. Довго дивилась вона в те обличчя, сумніваючись, зважуючи, перше ніж сказати таке:

— Ти живеш у цій провінції скромним життям. Я поділю його з тобою, мій мужу і владарю, й буду щаслива. Та колись ти згадаєш, що тобі судилась величніша доля, і врятуєш мій рід, — докинула вона на превеликий його подив. Її мати й брат досі вважали його ворогом, що хоче відтіснити їх від влади, не чекаючи, поки законно успадкує її після них. Але принцесу Валуа тілесна близькість просвітила швидше, ніж будь-що інше, завдяки чому одна людина зазирає в душу іншій. Вона вірила йому, поки була з ним, — не довше. Та й як би вона могла ще? Їй більше личило помститись за вимирання свого дому його наступникові й зрадити Анрі ще раз, перше ніж вона врешті-решт залишиться одна на світі з усього роду Валуа. Вона не мала дітей, як і її брати. Остання принцеса Валуа все своє життя шукала душевної рівноваги, властивої людям, що живуть у щасті й безпеці. Власне, те, що буде по ній, нітрохи її не цікавило, і тому вона самою природою своєю була неспокійна. З нею мало вмерти щось більше, ніж вона сама, і марно шукала вона рівноваги.

В місті Оші подружня ідилія на якийсь час різко перервалась. Пані Катрін недарма скрізь возила з собою своїх фрейлін. У одну з них закохався немолодий гугенот, весь укритий бойовими шрамами: навіть у роті в нього були шрами, так що він і говорити як слід не міг — і ось заради тієї фрейліни він здав свою фортецю католикам. Анрі спершу цілком ввічливими словами сказав любій тещеньці, що він думає про її дрібні капості. Самого себе він вважав вірним слугою короля, а стару лиходійку зараховував до тих, хто йому шкодить. Йому аж на серці полегшало, коли він уголос висловив це. Але стара прикинулась, ніби вперше чує про зраду коменданта фортеці; тоді Анрі чемно попрощався, поїхав і захопив інше містечко як заставу. Отак ці двоє дражнили одне одного, поки врешті погодились на тому, щоб нараду реформатів скликати в Нераку.

Тим часом настав грудень, вітер носив опале листя — мало придатна пора для розкішних в'їздів у міста. Королева Наваррська все ж таки ще їхала верхи на білому іноходці — на таких конях завжди їздять принцеси в казках. Праворуч і ліворуч від неї гарцювали буланий і гнідий — на одному молода Катрін Бурбон, на другому її брат Анрі, вельми пишно вбраний на честь своєї дружини. Стара пані Катрін не дуже годилася для того, щоб показуватись народові зблизька, а надто під цим ясним небом; тому вона сиділа в кареті й виглядала у віконце. Незрівнянна Марго, сяючи спокоєм і впевненістю, слухала, як три молоді дівчини щось декламують. Дівчата зображували муз і вели на честь королеви розмову, яку вклав їм до уст поет дю Барта. Перша говорила південною говіркою, друга книжною мовою, а третя — стародавньою. Марго розуміла латинські й французькі вірші, але з гасконських не все дійшло до неї. Та вона відчувала, чого сподівається від неї натовп: скинула з шиї розкішно гаптованого шарфа й подарувала його гасконській музі. Цим вона завоювала серця, та й її власне забилось частіше.

• Предыдущая
• 120/150
• Следующая