Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 127

• Предыдущая
• 127/150
• Следующая

Бідолашна Марго, покинувши свій почет, блукала лісами, а маючи при собі кинджал для оборони, надряпувала ним на скелях різні слова. Спочатку то було ім'я втраченого античного красеня, її Нарциса, — вона навіть накреслила поруч імені його прекрасну постать. І плакала до знемоги, поки не могла вже бачити крізь сльози, що вона малює. А втерши очі, прочитала останні написані літери, і з них склалось: «Анрі». Тоді бідна Марго розлютилась і поставила після нього хрест. А потім заридала ще тяжче.

В О-Шоді тим часом жадібно упивалися природою та її чудодійними силами. Особливо корисні тамтешні води для вагітних жінок: досить полежати в гарячому джерелі, і пологи напевне будуть легкі. А з другого боку, вони добре заліковують усякі рани й помагають від болів, спричинених частими ночівлями просто неба на вогкій землі та іншими невигодами воєнного життя. І обоє, Фосеза й Анрі, не виходили з води цілі години. Самі джерела до приїзду короля понакривано куренями з зеленого гілля — за роботу заплатили по шість ліврів. У кожному курені купався хворий офіцер чи ще якийсь гість, і Анрі сплачував усі їхні витрати, аби тільки вони рознесли по світу славу про піренейські джерела. Поети, такі як дю Барта, складали про них вірші й теж діставали винагороду. А тому сюди, незважаючи на всі дорожні небезпеки, наїхало багато людей, і король Наваррський весь час був оточений товариством. Сестра, що під час його відсутності правила краєм з По, часто посилала до нього з доповідями гінців на мулах. Похитуючись, тюпали крутими стежками вгору й мули, нав'ючені бурдюками з вином. Діяльна метушня, товариські веселощі оживили високогір'я.

А Марго там, унизу, жила в затишному місті Баньєрі, де добре збереглися стародавні терми: там купались і пили цілющу воду ще дами й панове античності. Всі найкращі будинки в місті позаймав почет королеви Наваррської, і коло неї завжди юрмились напахчені придворні, обсипаючи її лестощами. Але вона невідчепно думала про те, що десь там у горах її коханий владар віддає всі зусилля, всю увагу, все терпіння іншій — Фосезі, яка носить у своєму лоні його сина. Неплідну Марго покинуто. Подбай сама, щоб ці води нарешті зцілили твою неплідність. А доти твій коханий і ненависний владар лишатиметься з іншою, тією, що вже носить у лоні його дитя!

Коли вона пила гарячу воду баньєрських джерел і лягала в неї, тоді їй здавалося, наче вона п'є небуття й лежить у кам'яній келії, мов померла. І вона вимагала, щоб крізь відчинені двері до неї долинав з побіленої галереї гучний, веселий гомін. Вона хотіла слухати вірші і власний повнозвучний голос. Але що вона слухала і впивала в себе щодня ще жадібніше, ніж цілющу воду, так це святу обідню, слова розради з священикових уст і молитву про дарування їй дитини. «Вона в мене буде, я відчуваю, мені її вже провіщено. Я понесу в своєму лоні його сина: тоді він не відштовхне мене і не візьме за дружину Фосезу. Я не повинна його ненавидіти. Він буде королем Франції, а я його королевою, і дофін народиться в мене. Щастя досягнуто, настав спокій. Не марне було наше велике кохання, не марна кривава провина, не марно ми стільки пережили. Спокій, спокій — і щастя!»

Коли бідолашна Марго повернулась у Нерак, вона твердо вірила, що вже готова до своєї місії. Та ось одного ранку її коханий владар відгорнув запону коло її ліжка; злякано й збентежено він попросив її допомогти Фосезі. Нехай вона йому пробачить, що досі він усе від неї приховував. На це вона почала: все, що прийде від нього… — і не змогла докінчити. Одначе пішла в кімнату до породіллі, спершу відіславши всіх, бо Фосеза до останку дурила інших, — і там Марго, знайшовши в собі християнську покору, допомогла їй привести на світ дівчинку. Отже, не сина — небезпека минулась, Фосеза ніколи не займе її місця. І коли Марго вибиралась до Парижа, Анрі навіть дозволив їй забрати відставну коханку з собою. То був зручний кінець і для нього, й він відчув полегкість.

А для Марго це означало ще більше. Вона поїхала насамперед заради власної гідності, бо хоч би вона й не була сестрою французького короля, яка зі своїх висот спустилась до Анрі й урешті навіть навчилася задля нього покори, — все ж таки вона була жінка. Правда, вона так і не завагітніла й уже не мала надії народити сина, як не мала й надії знайти спокій. По суті, вона поїхала, щоб між нею і її коханим владарем не спалахнула війна, поки вони ще разом, і не охопила їх ненависть, поки їхні ліжка стоять поряд. Спочатку її не спонукало ніщо інше; але, певна річ, її відразу почали використовувати для звичайних планів, як приманити короля Наваррського до паризького двору — немовби небезпеки того двору були відомі їй гірше, ніж йому. А проте вона заперечувала всі ті небезпеки й у своїх листах зображувала його ворогів уже зовсім не страшними: Гіз, мовляв, постарів, а його брата Майєнна аж розпирає від жиру. І навіщо робила це бідолашна Марго?

Вона писала: «Якби ви були тут, усі набивались би вам із поміччю. За тиждень ви б здобули більше друзів, ніж там у вас на півдні за все життя». І так вона писала тому, що бажала цього, бо все ж таки пишалася своїм владарем. Може, це була навіть правда — чи принаймні один бік правди. Але другим боком лишалося те, що Гізи ненавиділи її владаря, а її коронований брат його не любив. І коли Карл Дев'ятий не зміг відвернути Варфоломіївської ночі, то чому міг перешкодити його наступник на троні? Адже він був зовсім безсилий; такого несталого, розгубленого, зацькованого, самотнього короля ще світ не бачив. Та й панове з Лотарінгського дому насправді виглядали не так, як змальовувала їх Марго. Париж був повний їхньої кінноти; вони призначали на посади, вони збирали податки, вони мали владу — вони, а не король. Якби Анрі з'явився до того душогубського кубла, так добре йому знайомого, то король Франції, може, й справді привітав би його як свого рятівника, але Гізи? Адже цей Наварра, як вони цілком недвозначно сповіщали короля Іспанії, був єдиний, хто ще стояв їм на заваді: то що б вони з ним зробили? Той, хто майже досяг трону, вже не вбиватиме власноручно. Таке було за часів адмірала Коліньї. А тепер Гіз зі своєю Лігою міг, коли йому завгодно, викликати народне заворушення, і під час того заворушення, ніби випадково, загинув би й Наварра.

У Нераку щодо цього не мали сумніву; таємна рада все зважила, а Морней. виклав письмово. І тепер, читаючи листи бідолашної Марго, Анрі вбачав у них зраду — не міг не вбачати; та це почасти й була зрада. І все ж Марго щиро, всім серцем бажала своєму владареві величі. Але їй уже нема на що сподіватись, тому вона сама псує й знецінює власні заслуги, і Анрі вже не визнає їх.

На її двозначні умовляння приїхати він відповів відвертою образою. Він зажадав, щоб вона не відсилала геть Фосези, а весь час тримала її при собі, і таким чином навмисне урвав приязні взаємини. Правду кажучи, тоді він уже не думав про Фосезу. Його тим часом полонила й ущасливлювала інша жінка. Цього разу то була не хвилинна ніжність і тим більше не жагуча пристрасть, темна, мов доля або кров. Коли Анрі спізнався ближче з цією бордоською дамою, йому сподобалось її прибране ім'я — Корізанда: воно робило її якимсь вишуканим створінням, постаттю з романтичних віршів. Його вразив її фантастичний почет: блазень-карлик, височезний мавр, папуги, мавпи тощо — в такому товаристві вона ходила до обідні. Графиня де Грамон[140] була розумна, дуже красномовна, а головне — багата. Похвалитись визначною вродою вона не могла, одначе мала напрочуд білу шкіру. Вона ще змалку приятелювала з його сестрою, тому Анрі траплялось бачити її й раніше. І ось раптом — палке кохання, чи принаймні так йому здавалося.

Безперечно, з першого дня ця жінка любила Анрі дужче, ніж він її. Вона й раніше потай мріяла про нього і отой химерний почет придумала собі тільки на те, щоб привернути його увагу. Він увижався їй ночами, відколи Фама просурмила його ім'я, і вона твердо вирішила, що стане його музою. Муза великого державця й воїна за свої гроші споряджатиме для нього полки, а після боїв, після перемог його чекатимуть обійми її білих рук. А головне — вона спонукатиме його без кінця писати листи, і завдяки їй він зробиться незрівнянним письменником. І так триватиме цілі роки, поки не вишумує його шанолюбство. А тоді все скінчиться ще й через те, що музине обличчя вже не буде, сліпучо-біле, воно вкриється червоними плямами. Вона, як і інші до неї, буде розчарована й ображена, дарма що виконає свою місію, яку сама собі обрала подібно до імені Корізанда.

• Предыдущая
• 127/150
• Следующая