Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 16

• Предыдущая
• 16/150
• Следующая

Коли нарешті приїхали іспанці, виявилося, що то молода жінка — Єлизавета Французька[24], королева Іспанії, рідна дочка самої Катерини, а в її почті найвищий титулом був герцог Альба[25]. З ним ото віч-на-віч і провела пані Катрін найважливішу розмову.

Варта стояла за дверима зали. Перша з'явилася стара королева, пройшла від вікна до вікна й попідіймала всі завіси. На стіні навпроти висіли самі картини. Потім вона сіла в крісло з високою рівною спинкою, обличчям до дверей. Позад неї був великий камін. Його заповнювало зелене гілля: була середина червня.

Увійшов герцог Альба, високо тримаючи голову в цупких брижах коміра. Він не схилив її і не скинув капелюха. Йдучи, він намагався не згинати колін; обличчя його було немолоде, але без зморщок. Ніщо пережите не могло залишити на тому обличчі слідів — надто він був гордовитий.

Герцог зупинився перед Катериною — не шанобливо, а як обвинувач, — і без ніякої передмови оголосив старій жінці, що його володар, великий король Філіпп, незадоволений нею. Вона вислухала те, не заперечивши ні словом; та Альба й не чекав заперечень, а говорив далі якнайрізкішим тоном про те, що вона забула свої обов'язки перед святою церквою та її світською рукою, що підносить меч, — домом Габсбургів. Катерина вислухала його до кінця.

Тоді вона спитала своїм жирним голосом, скільки золота дасть їй іспанський король, щоб вона зробила все французьке королівство католицьким. І додала, що це вийде недешево.

Герцог відповів:

— Ніскільки. Або ж пустіть до себе наше військо і визнайте дона Філіппа верховним володарем над вашим королівством.

Катерина сказала — тепер уже нетвердим голосом, — що це не може бути господня воля: адже бог доручив їй королівство й благословив її синами. Але вона обіцяє королю Філіппові, що більш не буде терпіти в своїй країні єресі і тим накликати на себе його гнів. Наміри в неї завжди були якнайкращі, тільки їй доводиться брак могутності надолужувати спритністю.

— Скільки коштує у вас у Франції удар кинджалом? — спитав Альба.

Катерина раптом важко засопіла і начебто спробувала всміхнутись — принаймні голос її зазвучав іронічно:

— Десять тисяч ударів кинджалом коштують не менше, ніж гармати, спалені міста й міжусобна війна.

— Які там десять тисяч, — зневажливо процідив Альба. — Я кажу про один.

Уперше він зволив нахилити своє обличчя з гострою борідкою ближче до високої рівної спинки крісла. І додав:

— Десять тисяч жаб не варті одного лосося[26].

Катерина задумалась, хоча добре зрозуміла його. Щоб виграти час, вона позирнула на двері, тоді на високі вікна. Про камін у себе за спиною вона забула. Потім зашепотіла так тихо, що й Альба насилу розрізняв слова:

— Під лососем ви можете розуміти принаймні двох осіб.

Тепер і Альба заговорив пошепки. Довгенько вони перешіптувались отак. Потім голови їхні відхилились одна від одної, і герцог відступив назад, суровий і бундючний, як на початку розмови. Стара королева важко підвелася, він подав їй кінчики пальців і повів до дверей. Альба виступав, мов на дибах, Катерина чалапала перевальцем.

Після того як вони пішли, в залі ще довго панувала німа тиша. Та ось за дверима стих і тупіт вартових, що пішли геть. Аж тоді у величезній пащі каміна заворушилось зелене гілля, і звідти вилізла невеличка постать. Вона обійшла довкола крісла, в якому недавно сиділа Катерина, слухаючи Альбу. Хлопець бачив, як живих, обох лиходіїв, немовби вони були ще тут. Він ніби знову чув усе, що вони шепотіли, навіть зовсім нечутне, навіть двоє імен, які мались на увазі. Він здогадався, що то були імена адмірала Коліньї і — кров бухнула йому в серце — його матері, королеви Жанни.

Анрі стиснув кулаки, і очі його налилися гнівними слізьми. Та раптом він крутнувся на одній нозі, дзвінко засміявся й вигукнув веселий проклін. Той проклін — спотворені до невпізнання священні слова — Анрі чув від старих людей на батьківщині, від свого діда д'Альбре. Він гукнув так, що аж залящало.

Ainsi le jeune Henri connut, avant l'heure, la mechancete des hommes. Il s'en etait un peut doute apres tant d'impressions troubles recues en son bas age, qui n'est qu'une suite d'imprevus obscurs. Mais en s'ecriant allegrement Ventre-Saint-Gris au moment meme ou lui fut revele tout le danger effroyable de la vie, il fit connaitre au destin qu'il relevait le defi et qu'il gardait pour toujours et son courage premier et sa gaite native.

C'est ce jour la qu'il sortit de l'enfance.[27]

Отак юний Анрі дочасно спізнав, які лихі бувають люди. Він і раніше про це здогадувався з багатьох невиразних вражень дитячих літ, що були безперервною низкою незбагненних непередбачених подій. І коли він вигукнув свій веселий проклін: «А хай тобі святий Сіропуз!» — і то якраз у хвилину, коли перед його очима вочевидь постала вся грізна небезпека життя, — він тим дав утямки долі, що приймає її виклик і збереже довіку і юнацьку відвагу, і природжену веселість.

Того дня скінчилось його дитинство.

— Я добре все бачив і чув, — сказав Анрі своїй матусі, щойно вони вперше дістали змогу поговорити наодинці. Було це вже в Парижі, хоча Жанна приєдналась до королівського поїзду ще в дорозі, коли двір повертався з півдня.

— Ти знаєш, мамо, що я думаю? Альба мене помітив. Листя в каміні було не дуже щільне, а я зачіпав за гілки, і вони ворушились.

— Він міг подумати, що то протяг. А то невже б він не виволік тебе звідти?

— Хтось інший виволік би, тільки не цей іспанець. Я бачив його обличчя — то не людина. Якби він вирішив, що це варто зробити, то просто ширнув би шпагою в гілля, навіть не поцікавившись, хто там сидить. Та для цього він занадто пихатий, а крім того, він був певен, що нічого не можна розчути, так тихо вони розмовляли. Ні! — вигукнув Анрі, побачивши, що мати хоче щось заперечити. — Для мене не тихо. Я твій син і тому зрозумів, що вони замислили проти тебе.

Жанна взяла в долоні його голову й пригорнулася щокою до щоки. Тоді сказала, дивлячись просто перед себе:

— Люди люблять повихвалятись навіть ницими вчинками і прибрехати.

— Люди, але не потвори! — вмить палко вигукнув Анрі. І раптом випручався з її обіймів. — Які вони були кумедні обоє! — І, показуючи матері, спершу гордовито продибав по кімнаті, як герцог, а тоді прочалапав перевальцем, як пані Катрін. Мати бачила, що в нього великий хист передражнювати, але не засміялась. Із цього син зрозумів, що його розповідь таки стурбувала її.

І вона врешті надумала забрати сина й утекти від королівського двору. Вона готувалась так обережно, що й Анрі не здогадувався: почала з того, що поїхала до одного зі своїх маєтків і смирненько звідти повернулась. Але друга Жаннина подорож із сином по її володіннях у різних провінціях скінчилася тим, що вона втекла на південь. До По вони добулись у лютому; юному принцові Наваррському йшов уже чотирнадцятий рік, і якраз тоді він дістав перші настанови, як правити державою і як воювати — що, власне, те саме.

Жанна тепер ставилась до своїх підданих як до ворогів, бо вони за час відсутності їхньої королеви збунтувалися проти істинної віри. І з ласкавої Жанни на якийсь час зробилась жорстока володарка. Сина вона послала з численним штабом дворян та з гарматами помститися за одного зі своїх прибічників, і бунтівникам довелося скрутно.

• Предыдущая
• 16/150
• Следующая