Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 27

• Предыдущая
• 27/150
• Следующая

Тільки-но Катрін заліпила лист воском, пломінчик у носику лампи блимнув і погас. Жаннина лампа ще горіла, і вона писала: «У Коліньї настрій рішучий, як ще ніколи, і це мене втішає. Він вимагає почати війну у Фландрії, і королева не може йому опиратися, хоча й відмагається тим, що нас, мовляв, ніхто не підтримав: ні Англія, ні німецькі князі-протестанти. Та вона, врешті-решт, лише стара баба; зате її син, король, боїться пана адмірала, а тому любить його й називає батьком. Уперше з'явившись до нього, адмірал став на коліна, але в думці він схилився перед богом, а зовсім не перед Карлом Дев'ятим; навпаки, той ладен у всьому чинити його волю, вшановує його почестями й нічого не ухвалює, не порадившися з ним. Король подарував панові адміралу сто тисяч ліврів на відбудову спаленого Шатільйонського замку. Тепер пан адмірал живе там. А король зостався в Блуа з коханкою. Пан адмірал має рацію: це нам нагода відтіснити від влади Катерину. Тепер, сину, збирайся і їдь сюди!»

Ось що написала Жанна, а гонець, беарнський дворянин, надійно сховав при собі листи, щоб удосвіта виїхати з ними. Принаймні він гадав, що в нього обидва листи — і королеви і її дочки — будуть у безпеці. Одначе не встиг він дістатись до дому, де мешкав з товаришами, як на нього налетіли якісь п'яні бешкетники; хоч було й темно, та він упізнав людей з особистої варти королеви Франції. Він боронився, але його збили з ніг. А коли він підвівся, напасники були вже далеко, а з ними й довірені йому листи.

Вони негайно попали до рук Катерини Медічі, і та відкрила їх, не ламаючи печаток. Сама в своїй спочивальні вона читала те, що мимохіть виказували їй супротивниця та її дочка, і відчувала велику втіху. Пані Катрін тішилася тому, що викриття змови завжди підбадьорювало її. Кожна лиха каверза життя й людей ніби виправдовувала її власну натуру й духовні нахили і заохочувала до рішучих дій. Вона сиділа в своєму прямому, невигідному дерев'яному кріслі й дивилась перед себе поверх листів, бо вже знала їх напам'ять; із шести білих воскових свічок, запалених у покої, дві ще освітлювали її — решту вона погасила куцими пальчиками. Жовте сяйво вимальовувало обвислі щоки та підборіддя, а вся верхня половина обличчя була затінена, і тільки очі, звичайно тьмяно-чорні, тепер горіли, наче дві жарини. Хтозна, що бачили ті очі у власній душі старої королеви; у покої вони вихоплювали з півмороку тільки окремі деталі на мальованих панелях стін: там роззявлений у крикові рот, там піднесений ніж. А як протяг нахиляв пломінчик свічки у другий бік, на стіні виступала хтива усмішка німфи й простягнена до неї рука.

Пані Катрін думала про те, що її, за недвозначними словами супротивниці, збираються відтіснити від влади. Ця навіжена вже думає, що вона владарює, а пані Катрін — самотня, всіма покинута, і її син, король, — тільки знаряддя в руках заколотника, якого її суд присудив до ганебної страти на Гревському майдані. «Вироку ще не скасовано, люба моя приятелько! Ви ж не знаєте, може, мій син Карл інколи й кається. А як не отямиться сам, то побоїться свого брата д'Анжу — то ж мій улюбленець, бо він не любить жіноцтва. Я страхаю старшого меншим. Він же знає, як хутко в нас умирають. Ні, люба приятелько, думайте собі що хочете, але я не збираюся гнівити іспанського короля й не підтримаю голландських гезів проти нього. Бо тоді Філіпп віддасть мій трон Гізам, і я таки справді буду пропаща. А Гізам, аж занадто ревним католикам, треба скрутити в'язи так само, як і вам, єретикам. Та не все зразу. Постривайте трішечки, люба приятелько! Ви ще доживете до великих новин, що вам і не снились. Як я сказала? Доживете?»

Пані Катрін думала, сама того не усвідомлюючи. Вона була щаслива ту мить, бо її уява перелітала через прірву страху і знаходила за нею відвагу до наймерзенніших злочинів. У такі хвилини думки заходять далі, ніж мало привести задумане діло, — а потім воно таки приводить туди.

І водночас вона зовсім не покидала дійсності, вона добре чула все, що робилось у її замку в ту годину. Лувр замикали об одинадцятій; перед тим чути було біганину — то поспішали вийти з замку придворні, бо ось-ось пролунає третій оклик, і брама зачиниться. В коридорах ще важко гупали ноги королівських лучників — вони виганяли тих, хто загаявся. Та щойно проходили лучники, як біля не замкнених, тільки попричиняних дверей починалось перешіптування, і жінки впускали до себе чоловіків. Пані Катрін добре знала те й не забороняла. Ось до неї зайшов командир особистої варти короля й спитав, яке буде гасло на сю ніч. «Амур», — відповіла стара королева.

Вона дала цьому капітанові ще якісь накази, але спершу підкликала його до самого крісла й говорила тихенько. За тими наказами шість воскових свічок у її передпокої погашено, і жоден з великих полотняних ліхтарів тієї ночі не лив на сходи замку свого процідженого крізь тканину світла. А коли продзвонило дванадцяту годину, до спочивальні старої королеви піднялась у супроводі охоронця зі смолоскипом якась закутана з головою постать. Увійшовши, той закутаний почекав, поки офіцер зі смолоскипом піде геть, і аж тоді замкнув за собою двері й розгорнув свого плаща. То був Карл Дев'ятий. Мати, що вже кілька годин не вставала з місця, повернула до сина велике старе обличчя, на нього впало збоку мигтюче світло, і король злякався.

— Я покликала тебе, сину, бо настав час, і так треба було, щоб ти прийшов уночі. Пора щось робити. Прочитай оце! — І підсунула до нього два листи.

Карл почитав трохи й грюкнув кулаком об стіл. Але на обличчі його відбивалась не стільки лють, скільки страх. Він недовірливо позирнув на матір — як завжди, скоса. «Молодий, а вже такий нездоровий, — подумала Катерина. — Як добре, що я маю ще двох синів! Другий любить хлопців, і я буду єдина жінка, що владарюватиме над ним. Найменший — дуже норовистий, його треба пильнувати, щоб не втнув чого проти мене».

— Я весь час думаю про тебе, сину, — сказала стара. — Ти витратив забагато сили в Блуа, у своєї приятельки, і тепер тобі дуже придасться випробувана материна сила, щоб урятувати трон.

— Повбивай їх! Повбивай! — захарчав Карл, і жили в нього на лобі страшно понадимались. Обличчя він мав не так гладке, як одутле, поросле негустою бородою, коротко підстриженою. Вуса звисали на верхню губу рудуватими кущиками, а спідня губа, звичайно підібгана на знак відрази до цілого світу, тепер відвисла, бо сердегу мучив великий страх. Хриплячи «Повбивай їх!», він розлючено вистромив голову з накрохмалених брижів, і дві чималі перлини у його великих вухах загойдалися й мінливо заблищали.

Стара провадила::

— Пан адмірал, що ти його називаєш батьком… А втім, називай і далі, це заб'є йому баки. Цей бунтівник відверто мені загрожує, а ота його злиденна козяча королева сказала мені у вічі, що вона мене не боїться. «Я знаю, що ви не їсте малих дітей», — ось як вона висловилась. Та я можу тебе запевнити: нічогісінько та піренейська коза не знає. Ось, наприклад, вона сама має двох дітей, і їх я якраз збираюся з'їсти. Дівчисько написало оцього зворушливого листа, і брат його отримає. Тим певніше лицарський дух і відвага приведуть його сюди, а вже він тоді стане мені принадою для всіх інших гугенотів. Париж і тепер аж роїться ними, та в почті їхнього бравого принца їх наїде сюди ще більше. — Вона зовсім стишила голос — до шепоту. — Отоді ми їх і впораємо. У всіх гасконських крикунів тоді буде одна голова, а її вже зітнути неважко. Тихо! — гримнула вона на сина, бо видно було, що зараз він знову зарепетує: «Повбивай їх!» Тим часом і пані Катрін перелітала думкою безодню, ще не знаючи сама, чи піде коли за тією думкою діло. Повільно, слово по слову, вона пригадала вголос:

— Герцог Альба колись мені сказав: «Десять тисяч жаб не варті одного лосося», — а я йому відповіла: «Під лососем ви можете розуміти двох осіб».

Стара королева довго, уважно дивилась на сина, хоч він відповідав їй тільки поглядом скоса.

— Правда, й нас же тільки двоє,— промовила вона несподівано, вже не пошепки, а своїм жирним млявим голосом.

• Предыдущая
• 27/150
• Следующая