Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 108

• Предыдущая
• 108/196
• Следующая

Принц Нассауський:

— Для того, щоб ваші французи жили в достатку й спокої, ви прирікаєте більшу частину Європи на неймовірні страхіття. Коли ви вийдете з війни, розбійникам більш не буде чого боятись.

Мілорд Сесіл:

— Одначе це правда, що тут, у Франції, селяни й ремісники заживуть куди щасливіше.

Король Анрі:

— А люди на те й створені, щоб стати щасливими. Крім того, якби я не прагнув цього для них, вони б мене, просто прогнали. Моє власне щастя й доля держави залежать від одного чи двох програних боїв. Панове, хочу я того чи не хочу, а мушу розпустити своє військо.

Іспанські посли прибули до Парижа. Вони в'їхали до міста урочисто, як вимагав нелегко досягнутий, навічно укладений мир. Тим більше здивувала їх невимушена поведінка двору й короля, якого вважали великим. На них він такого враження не справив. Король Франції насамперед повів їх до зали для гри в м'яч, і там вінценосець почав затято змагатись у грі зі своїм маршалом Біроном-молодшим, та з принцом де Жуенвілем. З галереї за стрибками та кидками невгамовної величності стежили дами в масках. Дон Луїс де Веласко, адмірал Арагонський, граф Аренберг і вся іспанська делегація зразу почали вгадувати, котра з масок — герцогиня де Бофор, і легко вгадали. Увага всіх була спрямована тільки на неї. Король, як помітили іспанці, грав для неї, грав у духоті переповненої зали, в червневу спеку.

Він, певне, мав також намір показати їм, що він і досі спритний, гнучкий, молодий, одне слово — що його слід боятись. Про це посли здогадалися потім, коли писали свій звіт. А поки що в них переважав холодний подив, що цей найхристиянніший король так занедбує перед ними свою гідність, складаючи її до ніг жінки. Після гри він попросив свою кохану відкрити обличчя, щоб посли його католицької величності могли як слід роздивитись його.

Та згодом їх спіткали ще непристойніші речі. Через два дні відбувся великий бенкет, а ввечері — бал. За столом на чільному місці, під балдахіном, сиділа поруч короля герцогиня де Бофор, і їй прислуговували вельможні дами; найвисокородніша з них була мадемуазель де Гіз. А вона ж походила з Лотарінзького дому, того, котрий ще так недавно в союзі з Іспанією являв грізну небезпеку для короля Франції. І ось тепер дочка того дому, що з волі Іспанії мав би владарювати в цій країні, мусить подавати страви — і кому!

Пізніш король сказав іспанцям:

— Під Ам'єном ви б могли перемогти. Моє найслабше місце було саме там, де стояв намет герцогині.

Дон Франсіско де Мендоса відповів поважно, як годиться:

— Навіть заради перемоги ми б не стали штурмувати бордель.

Всі іспанці на ті слова надуто мовчали, але тим щиріше зареготав король. Тоді вони побачили, що не зможуть принизити його нічим. Вечірній бал давала її високість сестра короля, але поруч неї була герцогиня де Бофор у смарагдовому шовку, а в косах у неї іскрились діамантові зірки, й урешті навіть ці іспанці не могли не визнати, що вона гарна аж надміру.

Проте їх і далі обурювало те, що при французькому дворі весь час попереду жінки. Ось танці припинилися, розкішні криноліни дам утворили посеред зали коло — і в те коло вступив якийсь юнак із родимкою на лівій щоці. Під музику він проспівав пісню, що починалася словами: «Чарівній Габрієлі…»

Іспанці аж до свого від'їзду чули ту пісню часто й повсюди і врешті почали ловити себе на тому, що й самі мугикають її. А коли весь Париж на власні очі побачив переможених ворогів короля й вони поїхали, відбувся урочистий в'їзд самого короля. Відбувся з такою пишнотою, як лишень можливо. Тільки сам король Анрі, що їхав верхи, був одягнений просто: в шкіру й чорну крицю, а на голові — білий плюмаж, як під Іврі. Таким знав його світ — і таким хотів його бачити. І він на догоду світові показав йому той образ великого короля, що жив у всіх в уяві.

Першими бучно привітали його чужинці, що з'їхалися з усіх країн. А тоді, після хвилинної нерішучості, буйний захват пойняв усю столицю. Недалеко від Луврського палацу король зупинився; з обох боків вулиці, з вікон будинків і з дахів лунав такий захоплений вітальний крик, якого він ще ніколи не чув — та навряд чи й почує вдруге. Він простяг руку перед собою. Якраз під долонею, біля його ніг, стояв паланкін, що його поставили носії. Анрі вигукнув:

— Ось вам мій мир і ваше добро — воно й моє!

Тоді в'їхав до свого палацу; але люди чудово зрозуміли його, й усі здогадалися, кого несли в паланкіні й кого король обрав за символ кращих часів. І вся вулиця, будинки, дахи заспівали «Чарівній Габрієлі».

Першу годину після свого тріумфу Анрі ніяк не міг зостатись на самоті, хоча в нього було таке почуття, наче він чогось не зробив, про щось забув. Надто великий був наплив людей: йому хотіли віддати шану двір і парламент, паризький магістрат, його маршали, його фінансова рада, а крізь ту тисняву збройні герольди в кольчугах і золотих лілеях прокладали шлях чужоземним послам.

Сюди з'їздилися, сюди квапилися, щоб своєю появою засвідчити тріумф короля Франції, повноважні й надзвичайні посли — не тільки знайомі йому, а й зовсім несподівані, і не всі були йому друзями, аж ніяк. Навпаки, вороги з'явились раніше, а поперед усіх — не відверті, не Іспанія й не Відень, чиї депутації ще не з'являлись та, може, й не з'являться. Першими прибігли приховані ненависники. Сусідня Савойя потай тягне руку за ворогом, а що герцог Савойський однією ногою стоїть у королівстві, то сутичка неминуча. Габсбург має слухняних поплічників у італійських державцях; їхні посланці вже тут, складають йому шану, а потім пошлють повідомлення про те, як сприймає свій тріумф король Франції. Та й рейнські владарі, духовні й світські, устами своїх підглядачів виливають захват перед великим королем.

Ці чужинці зображують захват дуже вміло, їм можна було б вірити, якби не знати, що джерело їхніх почуттів — ляк. Їхніми устами промовляє недавня приголомшеність, бо перемога короля виявилася для них такою цілковитою, що їхні владарі не зможуть утримати своїх позицій між ним та імператором. На заході Німеччини бояться могутності своєї, імператорської влади, що звичайно сама лишається невидима, але нагадує про себе в подобі нібито нічиїх, начебто нікому не підвладних розбійницьких банд. Поки ніхто не хоче визнавати їх своїми, їх називають іспанськими. А крім того — і понад усе — там бояться короля Франції з його військом, що розбило іспанців: воно ж найближче до Рейну, і хто його зупинить? Одягнений у чорне верховний володар всесвітньої монархії сидить у далекому віденському палаці, ніколи його не покидаючи; а єдиний король, що владає мечем, — ось він, тут, а в подвигах своїх він присутній усюди.

Посланці німецьких курфюрстів сподівались від цього таємного протестанта найстрашнішого. В головному вони сподівались якось викрутитися, хоч би вдавшись до чистісінького безглуздя. Розпач не вибирає, просто не має часу вибирати. Ну, а потім уже видно буде, що діяти. Кільком курфюрстам одночасно набігла думка обрати короля Анрі імператором Священної Римської імперії — принаймні зробити йому таку пропозицію, аби виграти час. І ось їхні посли один по одному просили його величність ласкаво вислухати віч-на-віч дуже конфіденційне, вкрай невідкладне повідомлення.

Та яке могло бути «віч-на-віч» у цій штовханині? До Луврської галереї набилось повно люду, всі виходи запрудили цехові депутації, яким не терпілося стати перед очі його величності. Кілька скромніших чужоземних послів усе-таки сподівались уловити зручну нагоду, а поки що силкувались відстояти своє місце й самих себе під натиску юрби. Як було заведено в цього короля, до палацу впускали й простолюд. Особливих наказів він не давав, командири варти чинили за його постійним правилом, і насилу вдавалося зберегти трохи вільного простору круг нього самого. В найгустішій тисняві кілька дам зомліло.

Король стояв не на підвищенні, а врівень з усіма, що крутились коло нього, швидко змінюючи одні одних, і вимовляли слова шаноби й хвали — коли довго слухати їх, вони ставали одноманітні й утрачали будь-який зв'язок із дійсністю. «Вони кажуть: великий, — думає Анрі.— Раз у раз називають мене великим королем, хоч ці слова нічого не означають, і вони могли б це знати. Одна перемога — чи так уже багато? Я перемагав не більше, ніж було потрібно й дозволенно для збереження мого королівства. Але остаточна перемога, визволення Європи від влади всесвітньої монархії, яка врешті-решт перетворює народи в розбійницькі банди, — така перемога виходила за ці межі, і я мусив зректися її. Я не смію допомогти. Я мусив вибирати між миром і війною — і вибрав. Стати великим я не смію».

• Предыдущая
• 108/196
• Следующая