Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 111
- Предыдущая
- 111/196
- Следующая
— А яка ваша думка, пане мій? — спитав хтось. — Чи справді великий король міг би наважитись на такий шлюб?
— Тільки великому королю може спасти па думку таке, — відповів інший, що був таємним єзуїтом.
— Коли так, то він став аж занадто великим.
— Скоріш він свій королівський титул зробив надто великим і не зможе втриматись на такій височині,— відказав таємний єзуїт.
Менш утаємничений:
— І тому він наважується взяти собі таку дружину.
Таємній єзуїт:
— Ні. Саме через те, що його велич має межі, він ніколи не візьме її.
Та хай там як, а король дав обіцянку. Отож і став наполегливіше домагатись згоди на розлучення з королевою Наваррською — як під неї самої, так і від Риму. Якби він ту хвилину був уже вільний, він би учинив, як пообіцяв; Габрієль того літа й сама вірила в це, і їй було легко на серці. Все те чудове літо, день за днем, належало їй, хай навіть воно було в неї останнє. Анрі часто провідував її в Монсо, а що особливо додавало їй певності, так це те, що він приїздив не просто як її любий владар або щоб побавитися з дітьми. Він викликав туди своїх міністрів і обговорював з ними державні справи; ходив по парку, бо його труди завжди потребували простору й повітря, — в кабінеті він не вирішував нічого. Та коли було треба підписати якийсь декрет, він підходив до своєї любої владарки, клав на пергамент її руку — на щастя, — а поряд ставив свій підпис.
В її парку, горнучись до неї, він розпорядився, щоб у всьому королівстві під загрозою суворої кари ніхто не міг носити при собі вогнепальну зброю — навіть оті маленькі пістолі, що саме з'явилися. Це справа громадської безпеки, а яке діло до неї можновладцям та авантюристам! Проте всі трудящі стани схвалили короля.
Цей дивакуватий король захотів, щоб його суди були незалежні від двору та губернаторів провінцій. Віднині суддів не будуть змінювати. І ще одне: він забороняє членам і так багатих родин одружуватися з багатими.
— А це означає…— тихо-тихо промовила Габрієль. Так тихо, щоб не почув навіть пан де Роні.— Це означає, величносте, що всі можновладці вашого королівства зичитимуть вам смерті.
— Зовсім ні,— відказав король Анрі, не стишуючи голосу. — Ось спитайте пана де Роні, моя люба. Він сам знайшов для сина щонайбагатшу наречену — хоче породичатися з домом Гізів. Йому я це дозволяю. Моя ласка належить щирим слугам моєї держави; от я й хочу, щоб усі затямили це.
Габрієль відказала:
— Ну, це слуга щирий. Я ніколи не відраджувала вас від того, що радив він.
Король:
— Він це знає. Він придумує всілякі ризиковані новації, а я доводжу справу до кінця. А відвагу на це даєте мені ви, пані.
— Ви маєте міністра, гідного вас, — сказала Габрієль. Вона сподівалась хоч би подяки за це слово, але Роні мовчав.
Анрі поглядом сказав їй, як невисоко цінує він Роні-людину — на відміну від Роні-міністра. Нехай собі, люба владарко: це не багата натура. Досить того, що він чесний і попри всю свою впертість слухається мене. Він мені потрібен.
Те саме Анрі сказав їй словами, коли вони пізніш зостались на самоті й розмовляли довірчо. Таке гарне літо у парку в Монсо — хай навіть останнє для неї. Габрієль віддавалася чарові хвилини, слухала свого любого владаря, не заперечила й словом. Вона знала багато такого, про що він мовчав. Пан де Роні був у змові з флорентійським послом проти неї. Він домігся того, що послові дозволено сватати за короля свою принцесу. Що тут діяти й проти чого боротись, коли королю потрібен цей слуга. Та ще більш він не хоче втратити свій найдорожчий скарб, він не поміняє його на мішок із грішми. Чи то Габрієль утомилась, чи то вона тепер занадто щаслива, щоб ненавидіти, але саме в цю годину її ворог може не боятись її.
Вона слухала слова Анрі:
— Мій Роні такий самий, як і всі довкола мене: в глибині душі він мене не схвалює. Він сміливий, але не великодушний. Він став пострахом для всіх, а користі з того — нікому. Ті гроші, які він віднімає у можновладних розбійників, лягли б у державну скарбницю мертвим тягарем: на випадок війни в Бастілії вже лежить золотий запас. А народ би лишався бідним. Пан де Роні ще не втямив, що тільки в щасливому народі — щастя держави.
— І в щасливому королі,— додала Габрієль тихо й млосно від ласкавого тепла й від того, що вона тепер іще була щаслива, хоч уже почувала нездужання. Треті пологи були в неї досить тяжкі, двох перший дітей вона народила легше. Анрі підкликав дітей до себе, й вони кинулись йому в обійми: ставний Цезар і гарненька пустотлива Катрін-Анрієтта. Анрі приголубив їх рясними поцілунками, а потім доручив їм віднести всі ті поцілунки матусі.
Потім відійшов від Габрієлі й дітей далеченько в парк; ступав він широко, як завжди, коли замислювався й хвилювався. «Люди не хочуть вірити, що Цезар — мій син. Роні навіть певен, що його батько — Бельгард; принаймні розпустив таку підозру. Може, він хоче, щоб про це дізнався і я? Адже кожна плітка, обійшовши всіх, доходить і до нас. Моя люба владарка знає про оту Медічі, ми про це не говоримо, бо й так розуміємо одне одного. А я своєю чергою дізнаюся, що я нібито рогач».
Він зник у одній із зелених листяних зал. «Пів-Європи притьмом хоче накинути мені оту Медічі. Взявши її, я зразу попав би в тенета всесвітньої монархії. Моя перемога над Іспанією зійшла б на пшик — того вони так і пнуться. І хто ж їм підсобляє? Мій щирий слуга, бо його божество — гроші. Якби його воля, він би затопив мене золотом, і серце моє захлинулось би в ньому».
В ту мить Анрі думав про свого слугу гнівно; то було вперше, і вдруге таке мало статися не скоро. «Працівник — добре, такий мені потрібен. Сидить у своєму арсеналі й пише, а що пише — не розуміє. Виконує все й тоді, коли подумки каже: «Тинди-ринди», — йому вистачає, що владар наказав. Моя артилерія без нього не була б найкращою в світі. Моє сільське господарство — на ньому він просто схибнувся, немовби воно потрібне саме для себе, а не для цього народу, немовби воно не було правом і власністю кожного, хто хоче їсти. Шовковиці для моїх шовкопрядів він би мене самого примусив саджати. Я йому їх показую у своїх садах, він вирячує оті свої емальово-голубі очі. Я наказую, щоб у кожній парафії висадили десять тисяч дерев, — він виконує наказ. Сидить і пише.
Пише, а в глибині душі вважає мене дурнем — одним із тих, кому набігають шалені фантазії, з яких інколи виходить пуття. Його щастя пов'язане з моїм; та якби навіть він міг безкарно зрадити мене, то ніколи не зробив би цього: натура у нього вірна. Таку мають тільки найкращі люди».
— Хто жадав би більшого, той справді був би дурнем, — сказав Анрі до стіни своєї листяної зали й поблажливо здвигнув плечима. «Ніхто не повинен у всьому — чи то в промисловості, чи то в мореплавстві— дошукуватися вигоди для королівства й відчувати життя кожної людини, селянина, вояка, ремісника, наймита, як своє власне. Хто до цього здатен, той має водночас бути і обранцем від природи, і найзвичайнішою в світі людиною. Я саме такий, і що далі то більше вся моя натура і всі мої вчинки здаються мені й природними, і воднораз недосконалими.
Так само дивиться на мене народ. Що здавалось йому сумнівним чи незвичайним, те скоро стає звичним, не вартим і згадки. Якби я зараз подався між них, то побачив би, що багато їх уже й одягнені краще, й харчуються краще, — байдуже, визнають вони мене чи ні. Проте вони добросердо вважають мене таким, як вони самі, а більшого я й не прагну. Я ж сам сказав колись давно: «Як уже не бачитимете мене, тоді ви мене полюбите». Я жадав забагато або ж замало. Мене любить одна-єдина».
Він вийшов на вільний простір, і його гукнув малий син. Донечка перелякано плакала. Цезар стримував себе, як годиться хлопцеві, він поважно сказав:
— Матусі недобре.
Анрі побіг до Габрієлі. Її прекрасна голівка схилилась на плече. Анрі знайшов поглядом очі — вони були заплющені, барви лиця зблякли, вона ніби поринула в лиховісний сон. У Анрі завмерло серце. Він узяв її за руку — вона не відповіла на потиск. Він схилився розтуленими устами до її уст — і не відчув її дихання. Він упав навколішки перед зомлілою — і вдарився коліном об раму якоїсь картини. Умить він здогадався, що сталось. Він квапливо сховав портрет. Тим часом прибіг малий Цезар з водою, і нарешті Габрієль пощастило повернути до притомності. Зітхнувши, ще не зовсім притомна вона сказала:
- Предыдущая
- 111/196
- Следующая
