Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 113

• Предыдущая
• 113/196
• Следующая

Хто звик, що мирський лад, як і лад божественний, існує сам для себе, а не ради людського щастя, той, може, вбачає у владі короля Анрі навіть настання царства антихриста. Чи принаймні не схвалює цієї влади через її суспільні наслідки. Не кожен, звісно, ганить усі її наслідки, бо дещо може бути й корисне чи для того, чи для іншого, — не всі ми думаємо однаково. Але багато що нікому не корисне, зате коштує нам великих грошей. Шановні городяни тільки з осудом дивились, як для їхніх-таки ремесел розбудовують і опоряджають Королівський майдан. І вже й поготів заперечують вони проти того, щоб виряджати кораблі до другої половини світу. Навіщо? По золото, оте вимарене золото з країн, що лишаються на карті білими плямами, — такі вони незвідані, холодні, пустельні й непевні? Ми того золота не побачимо ніколи, та й король теж.

Такий собі пан де Бассомп'єр, цікавий вдачею, якось зайшов до шинку, де численні застольники гомоніли про громадські справи. Придворного в ньому по впізнали: він назвався чужинцем. І там він почув справжню думку шановних городян, не кажучи вже про те, що докинули від себе не такі шановні. Послухавши їх якусь часину, Бассомп'єр сказав:

— А я бував у тих краях, що про них ви тут говорите. Що лишались білими плямами.

Його зразу запросили підсісти ближче, і він спитав, чи правдиві ходять чутки:

— Король Франції буцімто вибрав найхолодніші в Новому світі краї, аби переселити вас туди.

Це він сказав не з метою огудити перед ними короля, а просто щоб почути голос народу й потім повихвалятися при дворі. Власне, він ніколи не бував у тих далеких краях і взагалі не плавав по морю.

Шановні городяни за столом обачно стримали обурені вигуки, хоч вони й були доречні тут. Зате якийсь злидар, що пив кисле вино й мав полатані лікті, почав наперед протестувати, щоб його з жінкою й шістьма дітьми вивезли кудись за море. Він, мовляв, сплачує королю все, що належить, від свого рота відриваючи. То ще йому бракувало, кричав він, щоб королівське судно висадило його з родиною на краю пустелі та й попливло собі спокійнісінько додому.

Цікавий придворний намагався ще докладніше вивідати людські настрої. Він сказав, що саме в найхолодніших краях є найбагатші копальні, вщерть набиті золотом, — він на власні очі в цьому пересвідчився. А на вияви недовіри відповів, пославшись на Іспанію: адже та всю свою могутність завдячує скарбам Перу. Без них вона ніколи б не посміла простягати зажерливі руки до цього королівства, вашої батьківщини.

— Зате наш король Анрі розбив іспанців, і ніякі скарби ніяких Індій, що про них ви ото розказуєте, їм не помогли, — озвався статечний чолов'яга в шкіряному чинбарському фартуху. — Король любить нашу чесну працю, я це знаю, бо на собі пересвідчився. Він не посилатиме всяких пройдисвітів у чужі краї, щоб вони гребли там незароблене золото.

За одним кінцем столу обідав якийсь писар із суду: вранці він одержав могорич від позовника, а ввечері проїдав його. Він і так уже був червоний, а тепер від гніву зовсім збуряковів і загримів:

— Хай краще ті голодранці вбивають там дикунів, ніж тут чигатимуть на нас біля дверей наших-таки власних домівок.

Насправді писар не мав ніякої власної домівки, але тим завзятіше він захищав власність. Йому притакували. Цікавий придворний, що почув уже досить, хотів був устати й піти. Алe при всій тій розмові був присутній (хоча й не втручавсь у неї) якийсь чоловік, що сидів на лаві під стіною й щось креслим на аркуші паперу. Чоловік підвівся, вийшов на світло, і всі помітили, що він уже старий. Одяг на ньому був обношений, але, видно, не на чорній роботі, та й уся постать лишилася струнка й пряма. Обличчя зберігало риси, які закарбувало на ньому вчення і знання; люди ручної праці здебільшого сприймають їх за сліди журби.

— Пане де Бассомп'єр, — звернувся цей чоловік до цікавого придворного. — Ви теж називаєте себе мореплавцем, тому я дозволю собі припустити, що моє ім'я знайоме вам. Я — Маркюс Лескарбо[76].

Бассомп'єр прикро збентежився: звичайно, він чув про цю людину. Без ніякої лихої думки він відповів:

— А, ви ще з наближених адмірала Коліньї.

Люди за столом перезирнулися. Протестант…

— Так, — відповів старий, — я був серед тих перших французів, що вирушили до Нової Франції. Так називають північні узбережжя Америки відтоді, як ми ступили на них. Це країна з тисячомильовими берегами, а в глибині — цілий континент, і ми його досліджували. На оцьому побіжному начерку, що я зробив при тьмяному світлі, позначені багатства надр, рибальські угіддя, ліси з хутровим звіром, родюча земля, а також відомості про клімат. На моїй карті білих плям небагато. Я віддаю її тим, хто її не знає і ніколи не плавав до холодних Індій, хоч вони не такі вже й холодні.

Чоловік, що назвався Лескарбо, поклав аркуш на стіл, але й далі дивився в очі придворному. Поки всі застольники, понахилявшись над картою, розглядали її, Бассомп'єр тихо попросив:

— Не виставляйте мене ще дужче на сміх за те, що я збрехав. Я ж просто хотів довідатись, яка думка в людей, і потім розповісти королю. Йому треба це знати.

— Корисніше було б, якби люди знали, що думає король, — відказав Лескарбо.

Придворний заговорив скромно й шанобливо:

— Цим не може похвалитись ніхто. Великий король зважує «за» і «проти» більше, ніж під силу збагнути нам. Його величність вислухав вас. Не відмагайтесь, — зупинив він співрозмовника, що похитав був головою. — А то й я вас спіймаю на брехні, як ви мене. Його величність вислухав вас, але потім поцікавився й думкою свого міністра.

— Уславленого пана де Сюллі.— Маркюс Лескарбо вимовив ці слова зовсім іншим тоном: у ньому звучала гіркота, свідома ненависть, ворожнеча, але не особиста, а куди глибша. «Чому він не ховає своїх почуттів?» — подумав Бассомп'єр. Бо обличчя вченого враз стало обличчям канібала — так оголено виступило на ньому його ставлення до Роні.

— Уславлений, впливовий, без нього ніщо не обходиться, — недбало кинув придворний. Та бувалий старий чоловік уже відвернувся від нього до застольників, що розглядали його карту, і почав розповідати їм про Північну Америку так захоплено, з таким несамовитим запалом, що вони слухали його, пороззявлявши роти, немов ярмаркового шарлатана, що вихваляв свої чудодійні ліки.

— А скільки ж воно обійдеться? — питали декотрі.— Споряджати кораблі по те золото? А що, як вони потонуть?

— Не потонуть! — рішуче сказав Лескарбо; він аж поблід від хвилювання й тому здавався ще підозрілішим, — Та й викиньте нарешті з голови оте золото. Ви говорите так, наче недотепний міністр, — його цікавлять тільки ті скарби, котрі блищать. А благословенні тільки ті скарби, котрими природа винагороджує нашу працю. Та золота копальня, що я знаю, зветься вино, хліб та паша для худоби. Коли я маю це, то маю й гроші.

Слухачі замислились. Одежа на ньому обношена. Отже, ніякої паші з холодних Індій він не привіз. Та все ж один із застольників — той самий чинбар — прокашлявся й сказав:

— Король Анрі не пошле в ті краї пройдисвітів; я його знаю, він колись був у моїй чинбарні й сам не цурається роботи, це всім відомо. Як зумієте довести йому, що там, за морем, праця варта заходу, тоді він вас послухається.

— Келих вина! — гукнув Лескарбо, мореплавець із днів адмірала. — Я ще зовсім тверезий. Я хочу цокнутися з чинбарем.

І вихилив вино одним духом. А тоді сів і заговорив, щиро дивлячись у обличчя слухачам:

— Король хоче цього. Як і в багатьох інших ділах, тут він починав робити те, що задумав іще змолоду. Жоден міністр не відрадить його, хай хоч скільки розказує, ніби північніш від сорокового градуса там ніщо не росте й не родить. Король знає одно: там родяться й ростуть люди. Вони дикі й не знають нашої спасенної віри, — що ж, тим паче ми повинні вирушити туди й принести їм спасіння, хоч би й наражаючись на погибель самі. Бо й там, і тут живуть люди, і вони варті того, щоб ми навіть гинули за них. Ви слухаєте мене?

• Предыдущая
• 113/196
• Следующая