Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 115

• Предыдущая
• 115/196
• Следующая

Ось настав для величності час порушити свою недвижність і зробити належний жест. Старий канцлер подає їй нагору пергамент із підвішеною печаткою. Анрі бере його і встигає водночас наказати, щоб уже кінчали це чаклування. «Пригасіть!» — шепоче він. Уміло розміщені дзеркала відсовують, завіси відхиляють, і все повертається до більш менш природного вигляду. Увага! Перший погляд короля розшукує на довгій стіні, на половині її висоти нішу, а за її балюстрадою мольберт із полотном, за яким не видно художника. Той витикає з-за полотна молоде обличчя, киває головою. Нехай величність заспокоїться. Її образ схоплено досвідченим оком, упевнена, швидка рука повністю використала ті хвилини, коли король, якого називає великим увесь світ, віддалився від того світу й був самою лише марною величністю. Художник усміхається з-за свого мольберта, як із захистку.

Тоді король промовляє. Він згорнув пергамент, зіпер сувій на свою срібну кульшу. Його друга рука простягається до найдальших слухачів, що стоять навколішки. Король киває їм, і вони підводяться, ледь човгаючи підошвами, — ще тихіш, ніж допіру, коли ставали на коліна. Вони вслухаються в те, що промовляє з трону король:

— Тут є люди, що не можуть знайти роботу й наїстись досита, — звільнені з війська солдати й безробітні ремісники. А в Новій Франції є люди, що не тямлять ніякого ремесла, обробляють мало землі й не відають спасіння душі. Заради цих і тих людей нам слід вирушити в море.

З цієї миті король звертає свою мову до тих непоказних людей, що стоять ліворуч навдивовижу близько до його трону. Треба знати, що ці самі слова ще до нього сказав у одному шинку один дуже прикметний гість. І саме він сьогодні опинився найближче до сходинок трону — серед тих непоказних людей, на чолі яких, проте, стоїть адмірал. Не якийсь там вичепурений морський герой, а загартований негодами мореплавець, якраз придатний для здійснення задумів короля, — міцний тілом і стійкий душею. Саме ці якості будуть потрібні йому, та й його супутникам не менше. І Маркюс Лескарбо, чоловік в обношеній одежі і з суворим обличчям, та й увесь нечисленний гурток мореплавців готові негайно зійти на корабель і попливти на одчай душі крізь тумани та бурі. Хто не потоне, той побачить Нову Францію.

— Чи маємо ми право загарбати край, названий Новою Францією, відняти його в споконвічних жителів? Ні, не маємо. Ми здобуватимемо приязнь тих людей, дбатимемо про те, щоб вони стали такі, як і ми. Винищувати ті далекі народи — таке нам не в голові «Я втішу вас», — сказав господь. Він не сказав: «Я винищу вас». А його воля — це й воля вашого короля.

Слова стародавні, зміст їхній божественний, цього не заперечує ніхто, і королю вони личать. І все ж колонії — це непевна химера, вона може вдатись, а може й не вдатись. Якого кінця найімовірніш можна сподіватися? Уламки багатьох суден, пустельний острів, на ньому кількоро тих, котрі врятувались. Тинди-ринди, думає пан де Роні-Сюллі й дивиться кудись у далеч понад головами тих, що ніколи не привезуть золота.

Якраз навпроти нього Маркюс Лескарбо спогадує давніх мореплавців-гугенотів і одного канцлера в колишньому Наваррському королівстві. Той канцлер перший визнав колонізацію обов'язком гуманістів. «Саме йому належать оці слова, що їх ми зберегли в пам'яті й тепер добуваємо — кожен із глибини свого незрадливого серця. Я тепер знову сію їх між людей, але він їх проголошує з висоти трону. А тим часом ми встигли посивіти. «Дорога до Нової Франції далека», — сказала б тут людина, здатна втратити відвагу. Коли озирнешся далеко назад, від цього стає ще довшим той шлях, що попереду».

Король підносить угору пергамент із підвішеною печаткою й простягає до адмірала, але ще не так низько, щоб адмірал міг його взяти. Король оголошує всім:

— Я призначаю маркіза де ла Роша своїм генеральним намісником у краях — Канаді, Ньюфаундленді, Лабрадорі…

Він перелічує ще кілька назв. Мореплавцям вони знайомі, та й у місті останнім часом часто чули їх і могли прочитати на глобусах. Ті глобуси прикрашені зображеннями морських страховищ, божеств, німф, канібалів, заморських тварин — часом жахливих і неодмінно дивовижних. Казки завжди ваблять і чарують, і тому дехто серед люду наважується повірити королю й вирушити з його намісником у незнані краї. Ці люди тут, вони пропихаються наперед. Пропустіть! Нам треба до короля. А втім, душа в них утікає в п'яти — не через німф чи людожерів, а тому, що кожен крок наближає їх до трону.

А король уже сам спускається до них. Адміралові він просто запихає урочисту грамоту з призначенням за пазуху і цілує його в обидві щоки. І зразу опиняється серед добровольців-колоністів, що повірили йому, але, можливо, повмирають від скорбуту або опиняться на пустельних островах. Він голосно остерігає їх: іще є час повернутись додому. Та ніхто не вертається, принаймні в цю мить, бо тут промовляє король і кладе руку на плече тобі й мені.

Спочатку його остороги й щирі побажання ще чути й поза тим гуртом, до якого він замішався. А потім він стишує голос, і враз серед людей вибухають веселощі. Придворні перезираються. Хто ж не знає, як він це робить! Котрийсь юнак признався йому, що йде в подорож заради німф, а цей король уміє так змалювати їх йому, що в юнака очі загоряються. Веселість охоплює всіх. Дехто, набравшись відваги, мацає трон, вони хочуть на щастя доторкнутись до останньої з його сходинок хоч пальцями, як не сідницями. А тим часом король десь дівається.

Де він? Його починають шукати, розставлений у певному порядку двір перемішавсь як попало. Разом з королем десь поділись і герцогиня де Бофор та її високість сестра короля. Під тим місцем, де вона сиділа, бачать тільки пажа, і той у непохитній свідомості свого обов'язку тримає при боці важкий шолом короля, зроблений у подобі роззявленої левиної пащі. Його питають — він мовчить. Найцікавіший із придворних шепоче йому на вухо:

— Малий Сабле, та скажи ж! Він у художника нагорі? Навіть я не допильнував, тільки ти. Німий Гійоме! Чого мовчиш?

Паж насаджує цікавому шолом аж на очі й вуха.

Коли Анрі ввійшов до кімнатки нагорі, Пітер-Пауль Рубенс саме квапливо накладав фарби на свої чорно-білі начерки. То були якісь безладні плями — бо так і сонце кидало їх на картину в натурі, розтинаючи променями постаті й розтоплюючи всі чіткі обриси в мінливу гру світла. Художник зробив кілька різних ескізів: король на троні, король промовляє, король закликає свій народ, спускається з трону до людей. Зі своєї високої ніші художник бачив те, чого не розгледів більш ніхто: короля серед його мореплавців та майбутніх колоністів, лице в лице з ними, рука — на плечі в якогось юнака, що в захваті аж очі заплющив. Художник дозволив собі зовсім не звернути уваги на сміх, хоч як голосно він лунав. На обличчях людей, що обступали короля, був подив — декотрі аж роти порозтуляли.

Король справді міг викликати захват і подив — він упевнений, як мореплавець, що не відає катастроф; але уста скривлені від давньої рани ножем, а брови болісно зведені, й коло правої зміїться зморшка.

Анрі сказав:

— Такого там не було. І все ж це правдиве. Пане Рубенс, я покладу цей малюнок під замок і не дозволю вам зображувати мене так точно на картині. Не треба, щоб європейські двори знали мене таким.

— Величносте! Ті двори, що запрошують мене, отримують від мене те, чого вони бажають, — кожен тільки свою зовнішню подобу. Не всюди корисно вивертати нутро назовні.

Так безтурботно говорив молодий Рубенс. Ясним, чарівливим поглядом дивився він на цього великого короля, чий портрет уже намалював, але збирався ще відтворити його схожим до неправдоподібності.

Анрі:

— Ви хотіли зробити з мене сумну людину.

Рубенс:

— Не так, величносте. Улюбленця богів, які чимало залили йому сала за шкуру. І все ж уклали в його позначені багатьма знегодами риси свою власну, вічну веселість.

Анрі:

— Це ви при дворах навчилися так доладно говорити? Адже ви, фламандці, звичайно не швидкі на язик. Весела робота у вас, майстре. Ви бавитесь людьми, як хочете, правда ж? Малюєте їх з натури, такими, як вони здаються, але підмішуєте в портрет і того, що в них усередині. Ось у вас іще чоло гладеньке, борідка білява, а ви вже напам'ять знаєте, як ми всі збудовані. Я теж… коли був молодий, найдужче любив гортати анатомічний атлас.

• Предыдущая
• 115/196
• Следующая