Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 122

• Предыдущая
• 122/196
• Следующая

Пан де Фронтенак сховам шпагу в піхви, бо чув уже зовсім інакші голоси й дивився в очі найближчим. Ті очі волого блищали. Спочатку в них підбивались тільки лицарські почуття народу; та що далі, то яскравіше загорялося в них обурення. Король сам розпалював його.

— Діти мої! До дому герцогині! — наказав він.

І знову поїхав кружним шляхом. Із дверей майстерень вибігли ремісники. Спочатку вони нерішуче зупинялись: чи в путяще діло ми оце встряємо? Та гнів короля й порвана сукня на його дамі були досить промовисті. І ось уже пролунали перші прокльони на голови вбивць Габрієлі. Почувши це, вона аж похитнулась у сідлі. Анрі зсадив її з коня і ввів у дім.

Під вікнами у неї щось кричали, і вона заткнула вуха пальцями. Коли проклинають її вбивць — виходить, справді ті вбивці були. Темний люд розгадав, що не короля, а її хотіли вбити! Це провіщає розв'язку, і те, про що досі тільки шепотілись таємно, вперше проголошено відверто й голосно: вона має померти.

Анрі спитав:

— Які там іще ваші вбивці, пані? То був мій убивця, а не ваш, а я до такого звик.

Він послав людей очистити подвір'я. А коли повернувся, Габрієлі вже не було в кімнаті. Він подався шукати її, підійшов до зачинених дверей її спальні — власне, їхньої спальні,— вони були замкнені й не відчинились.

— Чуєте? Відповідайте!

Якісь здушені звуки — наче в тканину. Сміється вона, чи що? Він би волів, щоб то був плач. Такого сміху він від неї ще не чув: якби не в тканину, він звучав би різко.

— Я хочу знати одне, — сказав він крізь двері.— Хто повідомив вас, що має приїхати фламандець?

— Угадайте самі,— промовив з кімнати крижаний голос, і вона грюкнула якимись дверима.

Все це вона робила навмисне, аби він пішов. Коли стихли його кроки, їй захотілось повернути його, але вона впала на ліжко, уткнулась обличчям у подушку, і це разом з її спогадами породило в її уяві такий живий образ коханого, що вона заговорила до нього вголос:

— Величносте! Мій високий владарю! Як же погано все обертається!

І в неї нарешті ринули сльози. Вона довго плакала, а виплакавшись, побачила, що лежить на мокрій подушці сама. Вона подумала, що й він, певно, десь зачинився, відіслав усіх, хто прийшов вітати й поздоровляти його, — і коли не лежав, як вона, піддавшись тілесній слабкості, то міряв кімнату своїми широкими кроками, зупинявся, прислухався, чув калатання дзвіночка. А той дзвіночок дзеленчить так настирливо! Коханий! Він кличе нас обох.

Але вона збагнула, що він у своїй уяві не може чути похоронного дзвіночка. Адже до нього не приходила Сагон! Та й легат — кого він остеріг? Не його, й не в ту юдину, коли Мальвецці в Брюсселі вирядив фламандця в дорогу. Як це так, що папський легат, усупереч здоровому глуздові, хоче зберегти життя короля Франції? «Не знаю», — сказала собі Габрієль, схопилася з ліжка й почала напружено думати.

«Мабуть, щось пов'язує легата з королем — щось таке, про що сам король і не відає. Бо легат остеріг не його, а мене, і до того ж заборонив мені казати про це моєму владареві. Вгадай сам, коли можеш, мій любий владарю. Фальшивий лист. Величносте! Коли виймете його з-за пазухи в убивці, то побачите, що це підробка, і з того зрозумієте ще більше. Ви збагнете, як складно й ризиковано було врятувати вам життя цього разу. Ви вже не питатимете: «Які там ще ваші вбивці, пані?»

Ви вже не ставитимете таких недотепних запитань. Коханий, як засліплює тебе твоя велич! Ти стоїш на своєму троні й не бачиш нічого за променистим сяйвом своєї величі. Я рятую твоє життя від тих, хто зазіхає на моє власне. Через тебе вони хочуть відібрати життя мені, а через мене — тобі. Ми помремо разом — або помру я сама. Але ти не помреш без мене — такого не передбачено. Ми хотіли мати на двох одне, неподільне життя — а тепер маємо дві смерті, що женуться за нами наввипередки: котра швидше дожене».

Доповіли, що прийшла її тітка Сурді. Габрієль зраділа, бо її жахала самота й вона вже хотіла втекти зі свого дому, вже й надумала, куди. Але вабив її якраз той дім, що був їй заборонений.

Пані де Сурді обняла свою багатонадійну небогу; таке бувало не часто, але тепер вона нетямилася з радості.

— Ви врятували життя королю. Тепер він уже не відкрутиться — ми попадемо прямісінько на трон.

Її свіжопофарбована зачіска полум'яніла, руки, здійняті вгору, біліли. Хоч яка вона була швидкоока, та довгенько не помічала, що небога не поділяє її радісного хвилювання.

— Народ вів вашого коня за повіддя. Народ за нас! — вигукувала пані де Сурді.— Двір має запасти в землю перед нами! — крикнула вона пронизливо. — Воля народу — божа воля.

— Тихіше! — спинила її Габрієль. — Йому б не сподобалось, якби він вас почув.

— Пані, чи ви при тямі? — спитала тітка. — Невже він не щасливий, що завдячує життя вам?

Габрієль не відповіла. Вона змовчала б і тоді, коли б сама краще все розуміла. Вона відчувала: «Нe можна тиснути на нього. Він же не має двох життів, хоч моє життя належить йому».

Та що схвильована тітка не вгавала, Габрієль урешті пояснила їй, що життя королю рятувало вже багато людей, а може, він і сам зумів би вберегти себе. Пан де Фронтенак зловив оце вже другого чи третього вбивцю. Рятівником короля був і пан д'Обіньє, і навіть блазень Шіко.

— Але нікого мій високий владар не винагородив так, як свою служницю, — сказала Габрієль д'Естре і, на превеликий подив пані де Сурді, схилила коліна. Повернулася спиною до кімнати й у куточку почала тихо молитися до святої діви.

Тітці набридло слухати ту молитву, і вона пішла, в глибині душі обурюючись: «Якби ти, дурепище, не ставала щодень дурніша, то трималась би своїх протестантів і підбила б їх на гарненький бунт, щоб вони домоглися коронування королеви зі свого, французького дворянства».

— Пресвята діво, матір божа, — молилася Габрієль. — Ти знаєш моє серце, ще змалечку зіпсуте, і лиш ти можеш угамувати його гординю. Мій коханий владар показав мене людові в роздертій сукні. Такої великої дяки й нагороди я не заслужила. Царице небесна, збережи для мене його життя.

В тій молитві було й благання за власне життя — Габрієль не висловила його прямо, але сподівалася, що матір божа й так зрозуміє, і скінчила на цьому.

Весь наступний день Анрі пропустив, не бачився з Габрієллю. Ввечері їй принесли від нього листа. «Янголе мій прекрасний, — писав він зі свого палацу Лувру, — ти гадаєш, що бути королем дуже приємно, а моє бідне серце часто гнітить смуток тяжчий, ніж у найпослідущого з моїх підданих. Жебрак у мене під вікном не такий гідний жалю, як я. Одні — католики; вони кажуть про мене: «Від нього тхне гугенотством». Інші — протестанти; вони кажуть, ніби я зрадив їх і став більшим папістом, ніж сам папа. Я тільки можу сказати тобі: серцем я француз, і я тебе кохаю».

Вона все зрозуміла в цьому листі, зрозуміла глибокі причини його смутку і те, що воля його скута, що супроти нього навіть жебрак вільний. «Ми не можемо поєднатись», — означало це все. Але її це не вкинуло в розпач. Його нарікання ще додавало їй упевненості й сили.

Несподівано вигулькнув ще один убивця. За цим ніхто не стежив у дорозі, і він без перешкод мало не виконав дорученого йому, — король сам його викрив і схопив за руку. Король тепер був надзвичайно сторожкий, бо тільки він один розумів, через віщо їх до нього підсилають і що за першим незабаром з'явиться другий. Між іншим, перший був домініканець із Фландрії, а другий, капуцин, приїхав з Лотарінгії. Одним миром мазані. Чи Іспанія, чи Рим, чи Лотарінзький дім, чи Габсбурзький — справжньої дружби між ними не було ніколи, але в одному вони погоджувалися: краще буде, коли король Франції помре.

Підданих імператора — друзів чи ворогів, байдуже якої віри, — іспанці, чи ті, хто називав себе іспанцями, грабували, різали, садовили на палі, смажили на вогнищах, вішали на деревах уздовж сільських вулиць. То була репетиція дуже далекосяжного задуму, поки що не оголошеного; ніхто ще не називає його війною — навіщо це слово, воно лякає всіх. Проте загарбник, не оголошуючи війни, захопив переправи через Рейн у напрямі Клеве.

• Предыдущая
• 122/196
• Следующая