Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 127
- Предыдущая
- 127/196
- Следующая
— Я накажу спекти свіжих.
— Нe треба, — відмовився Бончані.— Я їх не їм. Ну, хіба з пошани до вашої уславленої кухні.
Він сів і начебто почав їсти. Але по його запалому роті годі було повірити, що він справді їсть. Над западинами щік у нього випиналось могутнє надбрів'я і чоло. Важко було розрізнити, чи то голова спереду лиса, чи чоло таке високе. Бончані не спирався на спинку стільця, ні на мить не опускав голови, і коли Цамет схилявся над своєю тарілкою, на ньому невблаганно спочивав холодний погляд. Гість мовчав, не заважав йому жувати, — швець добре знав, що то тільки хвилинна пільга. Аби якось розтягти її надовше, він з повним ротом белькотів вибачення, що з нагоди п'ятниці сьогодні у нього тільки рибні страви: запечена камбала з мідіями, в дуже смачній підливі, рецепт якої — таємниця. Король дуже любить цю підливу, бо в ній є трава тургун, що нагадує йому про рідний Беарн.
Цамет поквапився налити гостеві другий келих; першого той вихилив без помітних наслідків. Біле вино розігрівало кров, та холодний погляд лишався холодним. Цамета дратував цей чоловік: вічний злидень, якого герцог тримає в чорному тілі. Багатий пан знає, кому скільки треба платити: найменше — тому, хто постує з власної охоти і кому всі скарби заступає власний мозок. Йому дають змогу користатися тим мозком і нишком робити небезпечну роботу, тоді як повноважний посол владаря виступає в пишних шатах, але дуже рідко клопочеться найважливішими справами.
— Більш нічого не хочете? — спитав Цамет, аби покласти кінець як перекусці, так і ранньому візитові. Але він відчував, що це не вдасться. Гість заговорив.
— Тільки у Цамета знаються на куховарстві,— сказав він.
Господар перевів дух.
— Ви кажете те, що й усі. Пане Бончані, зважте, яка вбога кухня при тутешньому дворі.
— Я при дворі не буваю, — відказав агент і зразу перейшов до діла: — Я згадав про вашу кухню тому, що за певних обставин через кухню можна владнувати й великі державні справи.
«Владнувати» — ось як він це називає», — подумав фінансист, і йому стало тяжко на серці, бо від долі вже не було куди втекти.
Бончані провадив:
— Людей, що твердять, ніби для них людське життя священне, є два різновиди. По-перше, ті, для котрих воно справді священне. Це йолопи, але вони стають небезпечними, коли починають чорнити перед людським загалом рішучі й жорстокі вчинки або навіть наважуються викривати те, що вже вирішене й має статись.
І грізно глянув у круглі очі свого візаві. А тоді повів далі так спокійно, ніби читав із книжки:
— Другі кажуть, що їхнє сумління ніколи б не дозволило їм убити когось, хоч насправді вони вже робили це досить часто, і кожен про те знає. Наш володар, великий герцог, мудрий і справедливий державець…
Бончані урвав мову й нахилив голову в бік дверей.
— Не турбуйтеся, — сказав Цамет, що вже змирився з усім. — Я зумисне тримаю тільки тутешню челядь, вона не розуміє нашої мови.
А книжка провадила:
— Державець зобов'язаний не мати іншого сумління, крім сумління влади. Мій владар убив свого брата й братову дружину, це знають усі й усі мовчать, бо цим він довів свою моральну гідність і силу. Це визнають якраз нікчемні й слабкі люди, що самі ніколи не змогли б убити. Більшість людей створена так, що вони легко терплять владу вбивць, а до того ж охоче вірять убивці, коли він запевняє, ніби шанує людське життя, і суперечність тут тільки гадана.
Бончані допив другий келих, але й далі лишався блідий, аж жовтий. Цамет зрозумів не кожне слово з його вченої мови, але тим виразніше відчув важку ходу фатуму.
А вчений, піднявши довгого воскового пальця, говорив:
— Тільки дуже великій і очевидній брехні люди вірять беззастережно. Хто отрутою чи кинджалом позбавив життя тринадцять чоловік, хай не каже, що їх було тільки дванадцять. Треба казати — жодного. Ця брехня буде прийнята й стане незаперечною — при умові, що він має владу силоміць привчити впокорений народ до легковірності. Тоді йому не доведеться навіть силувати. Народ вірить і почуває себе щасливим.
Мислитель дуже добре усвідомлював, що сипле свої перли перед свиньми, вибравши за слухача цих витончених відвертостей отакого Цамета. Власне, він ушановував зовсім не цього лихваря, хай там уже як він зветься; він мав перед собою саме багатство, ідею, велич і сутність якої визначають не люди. Хоч які можуть бути нікчемні багатії самі собою, та незаперечно, що їхня орбіта має якусь таємну притягальну силу для видатних і блискучих творінь та діянь, що їх вони купують. Коли добре поміркувати, ціна прекрасних і сміливих речей — не гроші, а розбещеність тих, хто спроможен за них заплатити. Мистецтво не знає сумління. Думка теж позбавлена його. І те, й друге живиться існуванням тієї породи людей, для якої в принципі немає моральних обмежень, хоч якийсь там окремий фінансист у слабкості своїй може стояти навколішки й молитись. Однаково — для того, щоб жили на світі Бончані, необхідні Цамети.
Поки мислитель упевнено доводив до кінця своє діло, Цамет також напружував усі сили в одній безнадійній спробі — а може, й не зовсім безнадійній. Врешті-решт, перед ним тільки жалюгідний паразит, нахлібник і шпиг, що ніколи, ніякими найчорнішими злочинами не досягне могутності. І що він матиме з оцих високомовних балачок?
— Шановний пане! — заговорив нарешті Цамет. — Я, як і ви, ціную красу форми. Ваша мова дає мені ні з чим не зрівнянну насолоду. Дозвольте мені, не такому витонченому духовно, відповісти не словами. Дайте мені нагоду, оскільки я багатий, показати вам таємні скарби мого дому. Це шедеври золотарського мистецтва; та юрба дармоїдів, що день і ніч товчеться й шпигує в моїх покоях, про них і не здогадується. Але вам я покажу найцінніше, і не тільки щоб подивитись, а й узяти з собою те, що вам сподобається.
Після цієї пропозиції, якою його хотіли спекатись, таємний агент пильніше придивився до свого співрозмовника. Гладеньке обличчя Бончані — таке гладеньке, ніби його ніколи не борознили думки, — вкрилося зморшками й скривилось— не зразу, а так повільно, що Цамет добру хвилину не знав навіть, чого чекати далі. Нарешті перед його очима постало живе втілення зневаги; такої безмежної зневаги він не бачив ще ніколи, хоч на своєму віку зустрічався з нею досить часто. Він перелякався, проте ще спромігся покепкувати з себе: «Себастьяне, тебе стерто на порох!» А потім облишив будь-який опір і рухом руки показав, що вже готовий вислухати головне.
Тоді Бончані почав виявляти до своєї жертви певну делікатність, якої не відчувалося досі; одначе стриманість його не зменшилась. Він сказав:
— Одна дуже важлива державна справа має бути успішно завершена за допомогою кухні. Вибір упав на вас і вашу кухню, і я поздоровляю вас із такою честю.
— Я нічим не заслужив цієї ласки, — промурмотів Цамет.
— Одна особа, сказав Бончані, вимовляючи слова чітко, як по складах, — що часто й охоче їла тут, має спожити в цьому домі й останню в її житті страву.
— Я скоряюсь. Не подумайте тільки, ніби я хочу ухилитись від виконання високого наказу. Але, на мою скромну думку, нічого не варту, надто в очах такої поважної людини, як ви… на мою думку, згадана особа й так не досягне своєї мети. Навіщо ж її ще й… — Цамет ковтнув дальше слово й поправився: — Навіщо ж їй іще й подавати погану страву?
— Дуже добру. Надзвичайно корисну. Коли не для тієї особи, котра споживе її, то для його високості великого герцога. А також для короля Франції. І, нарешті,— для всього християнського світу. Ця картина, що я у вас відкуплю, незабаром ходитиме по всій Європі. Оця плоть, що зухвало розляглась поруч величності, переконає двори й народи, що рятунку можна сподіватись тільки від пресвятої руки господньої.
«Невже й рука мого кухаря теж пресвята? — питав сам себе Цамет із глибоким сумнівом. — Може, й справді це буде спасенне діло? Але й шанси попасти за це на колесо чи на шибеницю теж немалі. Та однаково, тепер уже запізно виявляти страх. Найстрашніше зараз — оцей чоловік, що сидить у нас у кімнаті. Він або я. Може, покликати своїх людей і прибрати його геть?» — подумав Цамет. Але подумав якось мляво: під пильним поглядом гостя таке бажання враз вивітрилося.
- Предыдущая
- 127/196
- Следующая
