Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 130

• Предыдущая
• 130/196
• Следующая

Тим часом і до нього дійшло лихе пророцтво флорентійського мага, але він його в одне вухо впустив, а в друге випустив. Він діє і, якби долю можна було спинити, відвернув би все. Через два роки Бірон його зрадить і позбудеться голови, — це буде більше горе для короля, ніж для самого змовника. Всього два місяці — й де Габрієль?

Про чаклуна Біцакассера розповіла Габрієлі мадемуазель де Гіз, коли заплітала їй коси. Габрієль не злякалась, вона повторила те, що казав Анрі про астрологів: вони брехатимуть доти, поки нарешті вгадають правду, її доля не має нічого спільного з якимось старезним дідуганом, що все ж таки не зумів зберегти свої відкриття для себе. Її доля лежить відкрито на дужій долоні її владаря. Вона в безпеці, бо вона з ним: куди він, туди й вона.

Це було слушне вдень. Якби ж то не ніч із її снами! Однієї ночі, коли вона лежала в ліжку королев, а поруч неї лежав її коханий, і їх оточували всі мури Луврського палацу, на неї наринув страшний вогонь, що мало не пожер її. Вона прокинулась, від її стогону прокинувся й коханий — і він також побачив уві сні той самий вогонь і перелякався ще дужче через те, що був безсилий урятувати її. Обоє сіли в ліжку, обнявши одне одного. Те, що вони говорили, розрада, якої вони шукали, і жах, що стрясав їх — усе це було не дуже важливе. Їх обох до дна душі пройняв подив, що їхнє щастя, певно, скінчилось, минулося. Стільки зроблено, стільки підготовано й відвернуто — і всю штучну споруду безпеки й спокою розвалив один сон.

Кому, власне, принесено цю жертву, вранці вони вже не пам'ятали. Анрі сказав своїй самодержиці — так він назвав її знову, — що причина цієї тривоги тільки в її вагітності, а від неї тривога передалась і йому. Через це краще їм перебути піст не в місті. З усім своїм двором вони поїхали до Фонтенбло, і там Габрієль натішилась останніми тижнями, які милостиво вділила їй доля. Коханий і на хвилину не покидав її; не було й мови про те, що вони ще колись у житті можуть розлучитися. А саме це було вже близько, та про нещастя не хочеться думати: поки воно не настало, про нього забувають. І тим страхітнішим воно здається потім, коли стане живою дійсністю.

Патер Бенуа, простий священик, був душпастирем простого люду в міських кварталах навколо ринку, перше ніж король зробив його своїм духівником. Король Анрі вважав, що тому священикові, котрому довірявся простий люд, може довіритись і він, бо в ньому, певно, не буде фальшу. Патер Бенуа й справді був такий і з чисто релігійної вимогливості зажадав, щоб король пробув останній тиждень перед Великоднем сам, а герцогиню де Бофор на цей час відіслав від себе — на знак своєї готовності до покути. З коханкою при боці покути не відбувають; це ще примножило б спокусу, якої й так не бракує. Майбутня королева повинна перша подавати добрий приклад. Патер Бенуа з якнайкращими намірами відіслав її до Парижа, щоб вона там виконала свій благочестивий обов'язок перед очима в усіх.

Анрі спочатку сказав «ні». І навпростець спитав патера, хто це нашептав йому таке. Той голосно запротестував: він, мовляв, не слухається когось, а чинить так, як велить йому його духовне звання, — і Анрі врешті повірив. Сердега священик щиро відданий йому; Анрі зробив би його єпископом, якби не опирався Рим, що вважав Бенуа за таємного протестанта. Щодо Габрієлі — Анрі не пам'ятав жодного слова священика, яким той пробував би їй зашкодити. Він не проти Габрієлі й говорить так, безперечно, цілком щиро.

Так само гадає й сам Бенуа; згодом, коли станеться нещастя, він поки змога заспокоюватиме своє сумління, твердитиме собі, що його фатального втручання ніхто йому не підказав. Бо хто ж йому заявив, що булла, яка призначить його єпископом, ніколи не буде видана, якщо він не перешкодить королю прийняти святе причастя зі смертним гріхом на душі й не відішле його коханки до Парижа? Хто? І скільки їх було? Може, сам лукавий кинув це сім'я в голову священикові; чию ж подобу прибирав тоді лукавий? Він, певно, обертався в багато непримітних постатей, певно, чаклував, щоб потім ніщо не виказало його сліду. І все ж патер Бенуа помалу вистежить лукавого — пізніше, коли нещастя вже станеться. Він аж занедужає від того й попросить короля, щоб той відпустив його назад до ринку.

Коли Анрі сказав їй про неминучу розлуку, Габрієль зразу, без переходу, після такого глибокого спокою запала в страшний розпач. Вона так і знала! Біцакассер казав правду. Патер Бенуа теж у змові, а кермує всім, і навіть зорями, її найлютіший ворог Роні. Цей новий тон безмежної розпуки злякав Анрі. Ридаючи, кинулась вона йому до ніг. «Не покидай мене!» Тоді й він став навколішки, пригорнув її до грудей і почав ласкаво втішати: для них обох це однакове горе, але його треба перетерпіти. А вона нарікала:

— О любий мій владарю, ми більше не побачимо одне одного!

Він відповідав:

— Та всс минеться! Моя рука тебе захищатиме, де б ти не була. Хто це посміє!

Він і справді так думав: не посміють. А крім того, пояснював вагітністю і її лихі передчуття, і цей жахливий вибух. Водночас і йому самому дуже важко було не обуритись проти цієї нав'язаної ухвали. Решту днів він бачив її млявою, знеможеною, всі чуття, особливо зір, були ослаблені болем у голові, з ранку й до вечора ніби стисненій невидимим шоломом. Тільки не захворій, найдорожчий мій скарбе, єдине, що я маю!

Двір розпустили — кожне поїхало до своєї парафії, щоб там відбути покуту. При них лишились тільки ті, хто мав супроводити Габрієль у дорозі й відповідати перед королем за неї. П'ятого квітні, в понеділок великого тижня, герцогиня де Бофор вирушила до Парижа в паланкіні. Коханий провів її верхи. Дорогою вони зупинилися повечеряти, але не змогли їсти. Потім нічліг — остання їхня ніч, обійми, що вже не поєднують. Габрієль відвертає голову, стиснуту невидимим шоломом. Вона не засне; попри тяжку втому, вона вже давно не може спати.

Вранці вони доїхали до берега Сени, на воді чекала велика повільна барка. Її мали тягти коні; плавно, не трусько повезе вона далі найдорожчий скарб. Король суворо нагадує дамам з почту герцогині, герцогові де Монбазонові[84], командирові його охорони, і панові де Варенну, генеральному поштмейстерові, щоб ні на крок не відходили від герцогині: вони відповідають за неї головою.

В останню хвилину вона з іще не знаною йому силою стиснула його в обіймах. Ми вже ніколи не побачимось, ніколи, ніколи! Він був близький до того, щоб вимовити рятівне слово і повернутись разом з нею. Але її прекрасні руки ослабли, і він зміг лагідно зняти їх зі своєї шиї, цілуючи її в уста. Нарешті вона змирилася з розлукою, ще раз припоручила йому дітей, і він зійшов на берег. Коні налягли на хомути, і барка тихо попливла по річці. Поки вони бачили одне одного, Габрієль безперестану махала своєю прекрасною рукою, а Анрі простягав до неї руку з капелюхом. Коли її зовсім не стало видно, він утер очі: рідний образ іще раніше сховався за туманом сліз.

Послужливий Бассомп'єр умить видобув колоду карт. Ні? Що ж, коли вельможна пані не хоче зіграти партію, то, може, вдасться розважити її розмовою. Це також не вдалося, і Бассомп'єр, що й далі поводився невимушено, навіть трошечки блазнював, подумав собі, що ця подорож небезпечна. Цікавий від природи, він устиг вивідати куди більше за інших. При першій-таки нагоді він покинув барку й повернувся до короля. Адже його послано з герцогинею тільки задля розваги їй. «Величносте! Мушу повідомити вас, що вельможну пані ніяк не щастило розважити, так вона тужить за вами. Але ще дужче гнітить її страх, — про це я маю свою думку, але вам її не скажу. Коли той страх виявиться пустим — мене при тому не було. Переконайтеся самі, що я тут».

Довго пливло річкою те сумне судно, та нарешті причалило біля арсеналу. Герцогиню де Бофор дожидали: її брат, її швагер маршал Баланьї, дами з роду Гізів — зокрема та вельможна панна, що так часто заплітала їй коси, — та й ще дехто. Всі помітили, як загострилися риси її обличчя, помітили блідість, червоні повіки, але їй сказали, що в неї чудовий вигляд, і взагалі, зустріли її по-святковому. Дім її сестри, дружини маршала де Баланьї, був поряд, і Габрієль спробувала відпочити там. Та зразу туди з'явились відвідувачі, вони напхалися й до кімнати, де Габрієль хотіла побути сама. Вона підвелася.

• Предыдущая
• 130/196
• Следующая