Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 134
- Предыдущая
- 134/196
- Следующая
Осторонь для неї спорудили окремий поміст, щоб її не тисли в натовпі. Церква була повна людей, що прийшли послухати добру музику й побачити там, на помості, уславлену Габрієль. Поки в священних звуках ще панувала ніч, а наш господь іще лежав у домовині перед своїм воскресінням, — цю хвилину обрала мадемуазель де Гіз, щоб заслужити подяку приємними вістями. Надійшли листи з Рима, в яких повідомлялося, що незабаром шлюб короля буде розірваний. Правда, папа Климент мислив це інакше: він розірве шлюб, але не для того, щоб король одружився зі своєю полюбовницею, бо тоді вся гана за цей скандал лягла б на папу. Отож він сподіється, що провидіння порятує його в цьому прикрому становищі, день у день молиться про це і справді отримує звістку про знаменну подію в той самий день і годину, коли вона сталась, — надприродний випадок.
При тьмяному світлі в церкві, під скорботні співи біля домовини нашого господа Габрієль прочитала щасливу вість і таки повірила в неї, хоча холодний страх скував їй тіло. Тим часом мадемуазель де Гіз, що догоджала їй, принесла ще кращу: дві цидулочки від короля, що їх вона дістала з рук двох гінців, які прибули майже одночасно. Габрієль прочитала про його тугу за нею, про його ніжність, про те, що його рука її захищатиме, де б вона не була. Тоді їй стало тепло й любо — востаннє в житті. Її супутниця побачила, що вона всміхається, як дитина, і це їй сподобалось, бо віщувало легкий успіх у майбутньому. Коли прозвучала урочиста й радісна музика воскресіння, обидві дами рушили з церкви в дуже доброму настрої. Їм тільки стало трохи душно в переповненій церкві, і в Габрієлі ледь паморочилась голова. А у Цамета в саду вона впала й зомліла.
Тільки-но її встигли підняти й перенести на ліжко, в неї почались корчі. Все її обличчя і всі м'язи тіпались, повіки й очні яблука рухались особливо швидко. Очі закочувались у лівий бік, помітно було, що зіниці якісь застиглі. Як жахливо перекривлені ці уста, стільки ціловані! А щелепи стиснуті, ніби лещата.
Півхвилини — і всі ошалілі м'язи на руках, ногах, на шиї, на обличчі вміть завмерли. Голова закинулась назад, обличчя повернулось ліворуч, спину дугою підняло з ліжка. Водночас у цієї жінки, яка щойно була вища за всіх становищем, зупинилось дихання, і від цього її обличчя набрякло, посиніло, зробилося страшне. Язик вивалився з рота, зуби закусили його, і кривава слина бризнула на щоки, на волосся, на подушку. Цього знаку вистачило, щоб усі чимшвидше втекли від особи, яка щойно була тут найвища, — втекли, аби злий дух не вселився і в них. Або принаймні щоб не заразитись.
Габрієль опритомніла, озирнулась довкола й побачила самого тільки пана де Варенна, що безтямно, з жахом дивився на неї. Він же відповідав за неї перед королем, і сумління пекло його, бо це ж він привіз її до цього фатального місця.
— Заберіть мене геть із цього дому! — гнівно вигукнула герцогиня де Бофор, і Варенн злякався: це загрожувало йому щонайгіршим. Тому він остерігся викликати лікаря або священика, а просто виконав її наказ. Вона зажадала, щоб її віднесли до дому її тітки, пані де Сурді, й справді рушила туди у своєму паланкіні. Варенн посадив її туди, і він-таки єдиний ішов поряд. Вона, мабуть, гадала, що застане там своїх покоївок і вельможних дам, що прислуговували їй, а особливо мадемуазель де Гіз. Але там не було ні душі; ніхто вже не слугував їй, крім Варенна, колишнього кухаря та вісника кохання, а тепер він заступив їй камеристку і уклав її в ліжко. Тітка відпустила свою челядь на той час, який сама вона пробуде у своїй сільській парафії. Варенн послав до неї спішного гінця, щоб вона приїхала.
Тим часом у Габрієлі збудження чергувалось із знесиленням. Вона плакала й у порожньому домі кликала свого владаря. Щоб бути ближче до нього, вона захотіла негайно перебратись до Лувру:
— Я можу йти! Це ж недалечко.
Пан де Варенн, без камзола, у фартусі, запевняв її, що там їй буде ще самотніше.
— Чого вам, власне, треба в Луврі? — спитав він, уже втрачаючи терпець. Вона не сказала, хоч добре знала, чого їй там треба. Благодійна втома полегшувала їй думку про смерть, аби тільки померти коло свого владаря, в тій кімнаті, яку вона ділила з ним: повітря там було ще живе від їхнього змішаного віддиху.
Нарешті вона задрімала, ніч проминула спокійно, і вранці вона сама визнала, що вигляд у неї такий, як звичайно. Варенн був здивований; з його допомогою вона легко дісталась до церкви Сен-Жермен-д'Оксеруа й там прийняла святе причастя. Був уже чистий четвер. Іще два дні, а тоді, надіялась вона, її владар знов буде з нею. Цього разу вона виявила щиру побожність, бо вдячність розчулила її. Пополудні їй стало погано, довелось лягти. Перше ніж почалося знову страхіття, вона ще знайшла силу послати до короля гінця-дворянина, якого вибрала сама, бо вважала надійним. Вона просила у свого коханого владаря дозволу негайно повернутись до нього баркою, але думала, що він, отримавши листа, приїде сам. Безперечно, він не зоставить її в нещасті саму, бо не тільки прочитає написане, а й здогадається про решту.
Вона вже бачила, як він сідає на коня, а тим часом Варенн іще дописав до її листа: поспішати нема чого. Бо ж він, коли герцогиня споживала непевні страви, грав у карти. Йому не минути кари, і то тим суворішої, чим раніше король дізнається про всі обставини. Хто його не знає: коли вона видужає, він усе пробачить. Може, пробачить навіть у найгіршому випадку, бо тоді буде сумний, а не суворий. Та врешті верхівець помчав шляхами; вже була четверта година, й Габрієль корчилась від болю.
Наскільки міг судити розгублений Варенн, таке буває перед пологами. Він уже сам побіг привести повитуху, що тричі приймала в герцогині дітей, але внизу наткнувся на пана Сабле і послав його. А Гійом не тільки привів пані Дюпюї, він спішно викликав і пана ла Рів'єра. Так юний Гійом зрозумів пана де Варенна — чи принаймні мав намір виправдовуватися цим. А втім, лікаря він не застав удома, і той прийшов до хворої тільки через годину, аж о п'ятій. Пані Дюпюї доти не знала, що й діяти: вона ще ніколи не бачила такого.
Напад минав так, як і перший, тільки ще тяжче. Після шалених корчів настали заціпеніння й задишка, і обличчя жахливо спотворилось. Пані Дюпюї, яка досі, виконуючи свої обов'язки, бачила тільки чарівну Габрієль, а не оцю посинілу, перекривлену машкару з закоченими під лоб очима, не витримала такого видовища й відвернулась обличчям до стіни. Зостався самий Варенн, і під час цього, та й наступного нападу він тримав герцогиню, міцно обхопивши її руками.
Він бубонів сам до себе: «Ось віддих повертається, та й час уже. Як вона харчить! Та й ще б пак, — адже випари отрути не пропускають повітря. Все так, як і має бути», — це вже він додавав, щоб заспокоїти себе. Врешті, всі помирають, і нема в цьому ніяких чарів; навіть нічого незвичайного нема, казав собі пан де Варенн, що встиг побути ким завгодно, а тепер був генеральним поштмейстером, губернатором і вмів поладнати з єзуїтами, та й з будь-якою небезпечною силою, то чом і не зі смертю. Спочатку зі смертю інших людей, бо про власну смерть він ще не думав; а коли часом і випадало подумати про неї, то вона була ще дуже далеко, в подобі казкового похоронного проводу, який ще й з місця не зрушив.
Маючи дуже тверезу вдачу, він вважав, що ця нещасливиця, яку він тримав у обіймах під час найтяжчих корчів, просто втратила будь-яку вартість через своє нещастя. Він мав би за свій обов'язок покинути її, так само, як це зробили всі. Та, на жаль, з одного боку була ця грізна смерть, а з другого — ще грізніший король, який ще нічого не знав про неї. Найбільша небезпека для Варенна полягала в тому, що король міг дізнатися про смерть герцогині не від нього самого, а від інших людей, які звинуватять у ній Варенна. Тому він уже тепер міркував: а чи не варто вирядити вслід за першим другого гінця: «Запізно, величносте, не варто клопотатись».
А втім, він ставився до цієї істоти, вже нічого не вартої, цілком по-людському. Після кожного нового нападу корчів ця істота оклигувала й на якийсь час знову ставала жінкою, що здивовано розглядалася круг себе. Слова її важко було розібрати, бо вона прокусила собі язик. І все ж Варенн їх розбирав: він щоразу допомагав їй звестись, щоб вона написала до короля нове волання про допомогу. Він удавав також, ніби відсилає ті листи, але ні другий, ні третій не дійшли за призначенням. О п'ятій годині з'явився ла Рів'єр, перший лікар короля.
- Предыдущая
- 134/196
- Следующая
