Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 150

• Предыдущая
• 150/196
• Следующая

Щирий слуга думав своє. Хто стоїть при владі, той, мабуть, не здатен зрозуміти, чому на нього зазіхають. Отак просто пояснював усе Роні. Його тільки дивувало, що король знає так багато подробиць. Але він доторкнувся до болючого місця — згадав пана д'Антрага, маркізиного батька. Анрі зразу перебив його:

— Проти нього ви не маєте жодних доказів. Навпаки, маркіза зробила все можливе, щоб розкрити мені очі.

Саме це й хотів почути міністр. Він вирішив зробити обшук удома і в дочки, й у батька. Анрі гадав, ніби захистив свою маркізу, і тепер зажадав пільги й для Бірона:

— По-перше, він не в наших руках, а по-друге, він має військо й гармати.

— Ну, то ми заберемо в нього ті гармати, — пообіцяв непідкупний Роні.

— Бажаю успіху, — сказав Анрі.— Легше було б спочатку заарештувати інших.

Проте непідкупний усе ж таки зажадав голови маршала Бірона. Врешті у Анрі виступив на чолі холодний піт — у такій тривозі боровся він за свого заблудлого друга.

А непідкупний — спокійно й чітко, як завжди:

— Ви знаєте, величносте, що вам не можна вирушати до Фландрії з військом. Бо позаду вас спалахне збройне повстання.

— Ваша правда. — Анрі вмить став тверезий, як його щирий слуга. — Моя приятелька, королева Англії, радить мені вкоротити кожного з моїх змовників на голову, — так вона зробила зі своїм власним улюбленцем Ессексом.

— Це правда, єдина правда, — підтвердив начальник артилерії.— І перший, кого ви повинні вкоротити, це Бірон.

— Щодо нього вже вирішено, — поставив крапку Анрі.— Він поїде послом до Лондона, сповістить мою приятельку, королеву Англії, що я одружився. Повернеться він іншою людиною.

Щодо цього Роні мав сумнів; одначе він зрозумів, що король сказав своє останнє слово.

Бірон справді поїхав до Англії. Стара королева дуже хвалила перед ним його владаря. Тільки одну хибу мав, на її думку, король Анрі — занадто м'яку вдачу.

— Розкажіть-но йому, як чинять із зрадниками. — І з вікна показала послові на один предмет: вона завжди має його перед очима й може будь-коли подивитись на нього. То голова молодого Ессекса, якого вона любила. Власне, зостався самий череп; але Бірон до черепів звик, він їх боїться не дужче, ніж сама Єлизавета. І вона побачила, що Бірона вже ніщо не може остерегти: ні те видовище, ні її пояснення. Так вона й написала королю Франції — ще перше, ніж Бірон повернувся.

Поки він подорожував, одному з його агентів розв'язали язик, і зрадник сам був зраджений. Його спільники вже не довіряли йому, бо він став королівським послом. Вони бачили: король знає все. Він завдає їм контрударів: несподівано віднімає в них міський податок. А з чого ж вельможа так розбагатіє, щоб провадити війну навіть із королем, коли народ більше не платитиме йому податків? Жах пройняв їх наскрізь, вони самі подались до похідного королівського двору, не чекаючи, поки Анрі їх навідає. Могутній герцог д'Епернон запевняв пана де Роні — врешті-решт тільки міністра, — що король не має ніяких причин скликати таємні наради, бо ніхто й не думає ні про який бунт. Начальник артилерії попросив його сказати все це самому королеві; але якраз на це ніхто вже не наважувався.

Ненависть до короля найдужче намагались розпалити серед протестантів: мовляв, король має намір позбавити протестантські фортеці своїх грошових субсидій. Навіть більше — він збирає у своєму арсеналі гармати, щоб придушити всі свободи як однієї, так і другої віри. Найзначніший із змовників сам був протестант — Тюренн, нині герцог Буйонський, багатий владар, що ніколи не зречеться своєї гордині. Колись він був бідняком — тоді, як і Анрі,— і надій на майбутнє в короля було не більше, ніж у нього. Супутник років бідності менш ніж будь-хто здатен дотримуватись міри, коли настають роки достатку. «Що? Отой, колись такий самий злидень, як і я, тепер має стояти вище за мене?» Цей король — ворог кожного самовладного пана в королівстві, а насамперед — протестантського, і вже забув, що свої давні перемоги завдячує протестантам. Так гадали люди, бо так говорили ті, котрі щось мали — здебільшого аж забагато.

Анрі отримував такі звістки звідусюди й бачив, як вельможі відкидаються від нього; протестантський люд був проти нього — ще більше ніж католицький, у якого він здобув принаймні стільки прихильності, скільки був вартий скасований міський податок. Крім того, папістський простолюд іще пам'ятав, що цей король усе ж таки переміг його гнобителів, тоді як його колишні сподвижники, борці за віру, забули навіть, що він дав їм едикт. Його тоді мучили жахливі сумніви — до сумнівів він був схильний завжди. А тепер оця загальна змова, — звичайно, винен у ній він один. Не без причини ж після стількох подвигів, після того, як він зумів відродити королівство, його всі покинули й він лишився сам, як був на початку шляху.

Він викликав до Фонтенбло свого Роні, хоча добре знав, що цей глибокий внутрішній неспокій і сумніви щодо власних помилок — не такі речі, щоб начальник артилерії зрозумів їх. Про них Анрі мовчить, у цьому він і далі лишається самотній. Буйон та його бородатий приятель ла Тремоїль від'їхали до своїх володінь. Ані д'Епернона, ані кого іншого затримати не пощастило. «Хіба що довелось би їм сказати правду в вічі». Але досі він мовчав про те, що сприймає їхню зраду як ганьбу для себе.

Щирий слуга похвалив його за те, що він удався до хитрості й грає роль. Тим легше вскочить у пастку заводій злочинної змови. Звичайно, йому йдеться про Бірона, бо він жадає його крові, і квит. Король ходить, ступаючи занадто широко, як на такий маленький садок, думає Роні. Треба щось розповісти йому. Не навпростець, незграбно— ні, щирий слуга вмів пом'якшувати і повчання, і найтяжчі ухвали: він обеззброював владаря прикладами з історії або розповіддю про якісь буденні речі, що завжди існують поряд із величними й грізними, і в порівнянні з ними величні й грізні теж стають буденними.

Маршал Бірон уже не має гармат — начальник артилерії зумів утнути з ним штуку. Він переконав губернатора Бургундії, що гармати в того вже нікуди не годяться. Простак ухопився за принаду: відіслав старі гармати річкою вниз, а баржа з новими, як домовлено, вирушила назустріч, до Діжона. На жаль, вона заблудила вночі, в тумані, й ненароком причалила знов до арсеналу; маршалові гармати тим часом також прибули вже туди. Спритно зроблено, королю лишалося тільки засміятись.

Роні, навпаки, сказав якнайповажніше:

— Величносте! Тут ідеться про ваше королівство. Переборіть усе: свої спогади, почуття і…

— І ганьбу, — докінчив Анрі. Його слуга затнувся, замислився, але так і не зрозумів, чому король ужив цього слова.

— Переборіть усе, — зажадав він ще наполегливіше. — Той приклад, що ви покажете на наймогутнішому з ваших ворогів…

— Наймогутнішому? Без гармат? — спитав Анрі.— На обеззброєному, нужденному, як послідущий жебрак? Я можу просто відпустити його з богом, і йому зостанеться лиш тікати світ за очі.

— До Іспанії.— Роні говорив повільно, ваговито. — Величносте! Господь позбавив його своєї ласки. І ви так само не маєте права бути до нього ласкавим.

Анрі жахнувся. Громовий голос із неба, і той не міг би грізніш нагадати йому, щоб він повернувся до послуху і обов'язку. Його суворому слузі вистачило такту лишити короля на самоті, перше ніж король усвідомив, що його закликано до послуху.

Ось він, маленький, обгороджений садочок біля замку Фонтенбло, сад випроби: випробовуваний розмовляв тут зі своїм сумлінням. Ніхто не смів тривожити його, хоча здалеку за ним стежать: королева й міністр із вікон, а цікаві, теж нишком, — крізь живоплоти.

Всі ті кілька днів, поки Бірон їде сюди, Анрі думкою з ним. То радить йому повернутись і втікати; а то, частіше, просить його покаятись, упасти йому на груди. Тринадцятого червня, рано вранці в тому саду він думав: «Не приїде!» — і каже це своїм людям, що стоять напоготові поза живоплотами. Бірон чоловік запальний: свого ворога Роні він заприсягся заколоти кинджалом, та що йому втрачати, навіть ставши убивцею короля? Анрі заспокоює всіх щодо цього.

• Предыдущая
• 150/196
• Следующая