Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 153

• Предыдущая
• 153/196
• Следующая

Король і королева Франції жили у своєму палаці Луврі, багатому домі, який віднедавна годі було впізнати, бо його наново розкішно опорядили. Зважте лишень, що за коштовностями їх величностей наглядав окремий ювелір, Нікола Роже. Королева користалася золотим умивальником. Її придворний штат налічував чотириста шістдесят п'ять осіб, із яких сто сімдесят п'ять перебували на повному утриманні, або «годувалися при дворі», як самі казали. Півтори тисячі придворних чинів короля майже всі діставали платню, хоч і невелику, і кожен мав якийсь титул. У палаці бракувало місця, щоб оселити їх усіх, а ночами покої та входи охороняло сімсот солдатів.

Відколи Єлизавета померла, Анрі засинає важко. За спальню йому править кабінет, тільки тепер у глибині його спорудили різьблений і позолочений альков. Ліворуч від ліжка є двері, що ведуть до королевиної опочивальні. Анрі вже кілька разів замикав ті двері на ніч — відколи померла Єлизавета. Тут він перебуває одну з перших ночей, коли вона вже лежить у своїй домовині, й думає про неї, бо вдень його обступають юрби живих і згадувати її ім'я заборонено. Адже вона була єретичка, вона утверджувала в світі нову релігію з таким успіхом, як ніхто більше, коли не рахувати короля Франції, його битв і його едикту. Одначе він зважився на свій смертельний стрибок і зрікся давньої віри — спочатку тільки вдавано, і Єлизавета добре його розуміла, хоча зразу й не схвалювала. І коли він згодом удав, ніби диспут кардинала дю Перрона з паном дю Морнеєм справді переконав його в істинності його нового віровизнання, вона погодилась і з цим. Обоє вони однаково вважали істинним своїм віровизнанням гуманізм, який є вірою в те, що земне призначення людини — бути розумною й хороброю, вільною, заможною і щасливою.

«Вона багато вбивала, хоч і не жадала крові. Я теж її не жадаю, а проте стратив Бірона. Гуманістам належить бути войовничими і здіймати зброю щоразу, коли ворожі сили захочуть перешкодити людині в її призначенні. Мої воїни-гугеноти захищали право й віру, і те саме весь час робив я, — це така правда, як те, що Бірон був зрадник. Ми з Єлизаветою мусили бути сильними й піднести королівську владу незмірно — не на те, щоб принизити людей. Нехай люди бачать і пізнають у величності короля свою власну, земну велич.

Я не встигну передумати своїх думок, поки ніч мине. Чи це вже падає з неба перше світло, а річка відбиває його в моє вікно? Годинник виб'є п'яту, і наш двір буде тут як тут. Виб'є шосту, і почнеться наше з королевою урочисте вставання. До зали поряд ніхто не має права ввійти з покритою головою. Кожне вклоняється моєму парадному ліжкові, хоч мене в ньому нема. Всі повинні дотримуватись належної відстані, самий лише доторк до ліжка був би злочином проти священної особи короля. Один із камергерів стоїть на варті коло ліжка, і навіть гучно вимовлене слово було б замахом на мене. Та я знаю інакші замахи — і пізна?ю ще інакші.

Вони за весь цей час так і не навчились шанувати себе, а тому не шанують і життя. Вбивство коштує в моїй столиці чотири екю. Скільки ж то заплатять за моє, і чи носитимуть по мені жалобу? Дрімота змагає мене, і думка збивається на манівці. Зостається тільки дозволити їм, щоб ушановували моє ліжко як символ, хоч його значення їм незрозуміле. Людські помисли спрямовані тепер тільки на церемоніал, а я цього не хотів; вони стають строкатіші, а не простіші Як це я ще живу серед цих людей, чому я так загаявся? Та я, правда, вже не весь тут, покійна Єлизавета забрала часточку мене з собою.

Нe прокидатися! Можливо, я врешті-решт таки визнаю єзуїтів, бо їх уже визнало це сторіччя. І коли я закличу їх назад, щоб вони примирили мене з нинішньою добою, Єлизавета у своїй вічності про це не дізнається. Щаслива! Часточка мене — вже там, із нею. Чи ми там упізнаємо одне одного? На цьому світі ми ніколи не бачились.

Ми бачили одне одного тільки на портретах. Коли я був ще юнаком, їй пропонували малого Наварру за чоловіка, але то були тільки хитрощі: так моя партія позбулась би проводиря, а країна спливла б кров'ю в міжусобній війні. Згодом я прилюдно цілував її портрет, щоб вона про це дізналась і підтримала мене. А ще згодом уклав мир з іспанцями щодо Голландії, незважаючи на угоду з нею. Урешті ми проґавили Остенде й марно чекали одне на одного: вона — на своєму узбережжі, і в ті мури, що на них я зійшов тут, у себе, хлюпало те саме море. Ми проґавили нагоду, не побачились — а проте, чи багато людей були такі близькі мені, як вона? Так прислужились мені, а я їм? Хто, крім неї, був рівний мені?»

Цього питання він досі не ставив собі, бо Єлизавета була жива і здавалося, що він іще встигне зустрітися з нею. Воно виринуло само в напівсні цієї ранішньої години. Не забарилась і відповідь: «Ми зустрінемось у майбутньому житті, ми не помремо». Та навіть у дрімоті Анрі зразу поправив себе. «Звичайно, наше життя скінчиться. Проте слід нашої свідомості перейде в інші голови, потім у ще інші. Через кілька сторіч з'являться люди, що будуть діяти й думати так, як ми. Разом з нашим сторіччям ми не помремо. Я і мій друг, королева Англії, знатимемо одне одного нічно».

Він схопився: вже вибило шосту. Оскільки король не давав знаку, до нього не входили ні п'ятеро його камердинерів, ні ті обранці з числа придворних, котрі мали право бути присутніми при його вставанні. Ще кілька хвилин — і ось позаду алькова ледь прочинились потайні двері. В щілину зазирнув пан д'Арманьяк. Він уже не прислуговував королю особисто, зате тим пильніше стежив за часом і в належну хвилину був на місці. Тепер він побачив свого пана вже одягненого, і так само, як він заглядав до кабінету крізь щілину, так і король крізь двері праворуч визирав до парадної зали.

Та парадна зала була тридцять футів завдовжки й двадцять заввишки, з трьох її вікон двоє дивились на Сену, одне — на захід. На знаменитій стелі довкола королівських гербів були прегарно, символічно розміщені зображення всілякої зброї, вирізьблені з дубового, горіхового та липового дерева й укриті позолотою, що вже почала тьмяніти. Стіни завішані гобеленами на античні сюжети, товсто витканими з шовку та золотих ниток. Меблі обтягнені оксамитом кольору засохлих троянд. Ліжко стояло на підвищенні.

Той поміст, що на ньому між своїми запонами височіло парадне ліжко їхніх королівських величностей, називався «паркет» і був обгороджений позолоченою балюстрадою. Вздовж неї навшпиньки проходили дами й кавалери, і кожне повертало весь стан, щоб віддати уклін щільним запонам ліжка. За тими запонами — королівська величність, байдуже, присутня вона у плоті чи ні. Замикали собою той хід принцеси Конде й Конті. Коли Анрі вже надивився й хотів увійти, в залі з'явилася ще одна жінка — вона дожидала, поки збереться весь двір. Вона повільно проходила урочистим шляхом, якомога силкуючись приховувати кульгавість. Перед парадним ложем короля герцогиня де Бар, її високість сестра короля, схилила коліно дуже низько. Ти вклоняєшся, Катрін.

Анрі хутко причинив двері й стояв за ними, прикривши очі рукою, але бачив дуже багато. «Сестро, це парадне ліжко було в тебе на думці, ще як ми були зовсім молоді й нічого не важили. Ти досягла цього, та щасливою не стала. Може, й ти думаєш про те, що це парадне ліжко порожнє, а Єлизаветі дала притулок домовина? Вклонися їй! Ти мовчиш про неї, як і всі, але знаєш: ми самотні й теж маємо покинути цей світ. А побачення на тому світі навряд чи варто бажати після всього, що ми заподіяли одне одному тут, особливо я тобі. Або з Біроном — чи зміг би я знов зустрітися? Або навіть із моїм другом, королевою Англії? Хіба що ми стали б на той час усевідцями, і тоді жодне б не могло чимось дорікнути іншому».

Після кількох таких ночей стало добре видно, що він страждає. Загальна згода мовчати про небіжчицю лишилась непорушна, і король навіть перший дотримував її. Він виконував свої щоденні обов'язки; найголовніше — бути про своєму ділі, не занедбувати його. І все ж видно було, що думкою він не тут: під час найжвавішої розмови часом він раптово змовкав і заплющував очі.

• Предыдущая
• 153/196
• Следующая