Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 166

• Предыдущая
• 166/196
• Следующая

Роні розганявся не так довго: ним весь час володіло уявлення, що завтра вже вирушати. А тим часом він обробляв громадську думку — в згоді з королем, а отже, тим рішучіше. Чужоземні спостерігачі порівнювали брошурки, що в ті часи закликали всю Європу обстати за праведне діло короля Франції, з прокламаціями на стінах паризьких будинків і пересвідчувалися, що джерело в них одне. Прокламації спростовувано, як і брошурки, і поліція здирала їх зі стін — після того, як усі прочитають. Той порох, що не вибухнув під Вестмінстерським палацом, віддав усю свою вибухову силу тут. Тепер він служив для того, щоб відколювати супротивників нинішньої влади, й так уже нечисленних, від їхніх підбурювачів, а тим також діставалось по заслузі від пана де Роні — якщо, звісно, це справді робив він.

Патер Котон на сповіді слізно благав короля, щоб той признався, які підступи він готує проти церкви. Ніяких відповідав Анрі. Найсвятіший отець у Римі має докази його покори й послуху. Що ж до Товариства Ісусового, яке король сам допустив у країну, він пошлеться на власні слова патера Ігнаціуса, які пам'ятає ще з днів хвороби. Постать біля ліжка тоді сказала: не їхній орден вирішує, чи має померти якийсь король, і не вчення, і не провід ордену, а більшість людей, їхнє сумління, — так запевнила постать біля ліжка.

Ну, то як же? Як стоїть справа з сумлінням більшості після замаху на короля Якова? Як вирішує те сумління? Невідомі, чий слід губиться серед юрби їхніх однодумців, друкують скарги на єзуїтів та їхніх світських спільників. Незліченні юрби народу зустрічають це гнівним схваленням.

— Звичайно, — сказав Анрі,— моя думка не така. Для мене отці єзуїти лишаються невинними душами, хоча, безперечно, фанатики завжди можуть проникнути і в найдисциплінованіший орден. Так гадав патер Ігнаціус, і тому події в Англії навряд чи здивували його. Що ж до мене, то я мушу покаятись перед вами, що цієї ночі спав з чужою дружиною, а не зі своєю.

Від заплаканого Котона Анрі отримав відпущення гріхів. Тим часом почали з'являтись інші друковані відозви, метою яких було обернути прихильну до короля більшість у меншість. Ці відозви також під покривом ночі наліплювано на стіни, та хоч як зухвало нападались у них на пана де Роні й навіть обкидали образами короля, поліція їх не зривала. На тій самій церкві прокламація, випущена нібито міністром, висіла поряд з іншою, що належала його супротивникам. Опівдні вулична сторожа зірвала першу. А нападки на родинні справи короля можна було читати й далі.

Ворожа партія не важилася закидати йому войовничі наміри — для цього було вже запізно. Щоразу, як він проїздив верхи крізь юрбу, лунали вигуки: «До кордону!» — і врешті він почав ходити пішки, в убогій одежі, сам-один, не впізнаний. Так він почув те, що не призначалося для його вух, але знати його не завадить. Пo-перше: у нас великий король. Це твердження потім доводилося власними враженнями і прочитаним — одне підкріплювало друге. Але, по-друге, обговорювали й те, що могла б друкувати ворожа партія, бо кожен, навіть сам Анрі, більшою чи меншою мірою мусив би визнати за нею рацію; що він нещасний, одурений чоловік. У його власному домі розпаношилася Габсбургівна, що ненавидить усіх нас, а найдужче — його самого. В його палаці Луврі повно її полюбовників, поспіль зрадників, та й його коханки продають його ворогам, не кажучи вже про те, що вони наставляють йому роги. Молочна сестра королеви їздить верхи на мітлищі, як достеменна відьма. Кругом нього суцільна змова.

Більшість на те казала: тим гірше. Нам треба бути одностайними. Навіть із протестантами. Що там балакати, ми не любимо протестантів, бо вони вперті, суворі й усіх нас ображають своєю пихатістю. Та цього разу вони йому потрібні, повинні й ми терпіти тих проклятих єретиків, навіть ризикуючи спасінням своїх душ. Ми маємо своє королівство. Це наш король Анрі зробив його таким, як воно є. Не годиться, щоб він був нещасним. Так, тяжкі часи настали для зрадників. Коли Анрі послав свого начальника артилерії проти Буйона, ніхто не обстав за того, а вже найменше його одновірці. Королева з Вільруа та іншими прихильниками іспанців радили пощадити його. І його таки не стратили тоді, як Бірона: обставини дозволяли виявити поблажливість. До його столиці Седана просто призначили губернатора-гугенота.

Проте меншість не вгамувалася. За неї в країні стояли найбагатші вельможі, а в усьому християнському світі вона почувала себе більшістю. Вона ще раз розперезалась, як за часів Ліги: з амвонів лунає підбурювання, на вулицях столиці ллється кров, а он лежить убитий протестант — не слід було йому ходити по вулицях самому. Знов виступили на сцену дами з роду Гізів, уряджають процесії покутниць, босих, у тернових вінках — за давнім, уже заяложеним звичаєм, та однаково люди плачуть: принесені в жертву жінки завжди викликають сльози. Лунають голоси, що вимагають відплати: «Чи довго ще житиме серед нас ця кара божа?» Кара божа — це король. От і питають: чи довго ще?

Не бійся! Король дозволив спорудити протестантський храм ближче до Парижа — за дві милі замість визначених законом чотирьох. Розлючені нарікання, а він сміється: «Знайте, що тепер туди чотири милі». І змусив визнати, що з двох миль зробились чотири, поставивши на шляху до храму шибеницю. Всі побачили: той самий гугенот, що колись морив голодом столицю, грабував і палив її передмістя, нарешті показав своє справжнє обличчя й на троні. І все ж за нього й далі більшість — так далеко просунулось уперед королівство і ви з ним. Прихильна до нього більшість навіть дістала поповнення за рахунок меншості — бо король став поводитись суворіше. Тільки сувора терпимість може переконати затятих. Щоправда, решту тих затятих охоплює відверта кровожерність. У ці роки король кілька разів уникнув смерті від ножа.

Королева була тоді нещасною жінкою, що не розуміла суперечності у власних почуттях: вона й зичила йому смерті, й боялась за його життя. Вона вчиняла чоловікові брутальні сцени через те, що він хотів виховувати своїх байстрюків разом з її дітьми; але на думці мала ще й усі скарги своєї проіспанської партії, особливо на союз із Англією. Анрі домігся його, й відтоді обидві держави ручилися за свободу Голландії. Роні, повернувшись із Седана, з'явився саме в ту хвилину, коли Марія зняла на короля руку. Він перехопив ту руку й сказав:

— Це може коштувати голови, пані.

Цих слів вона йому ніколи не пробачить. Тож хай він добре стереже свого владаря, щоб із ним нічого не сталося. Коли врешті забитого принесуть до Лувру й покладуть безживні останки в кабінеті — хто ж йому винен, що він не пильнував як слід, хіба ми безсмертні? А сьогодні він перехоплює Маріїну руку й каже: «Пані, це може коштувати голови». Тоді Анрі почав заспокоювати сторопілу жінку.

— Пані,— сказав він. — Цей чоловік — пострах для моїх ворогів. Але для вас і для мене він — найнадійніший друг. Я надаю йому титул герцога де Сюллі.

Ось як Роні дістав титул. Марії найтяжче було пробачити, що це сталося з такого приводу.

На найближчому великому прийнятті, коли герцог де Сюллі підійшов до неї зі словами привітання, вона не дала йому й рота розкрити — повернулась до нього спиною. А назустріч якомусь чужоземному гостеві сама підвелась і навіть ступила кілька кроків. Гість не здавався значною особою, але вона знала, що це таємний посланець генерала ордену єзуїтів. А втім, і Сюллі вже накинув на нього оком.

Непоказний гість гостро зашепотів, вичитуючи Марії,— на щастя, ніхто начебто не чув того:

— Як прикро порушили ви приписаний вам послух, привітавши мене так, ніби я поважна особа, і збудивши підозру в отого протестанта! Тим ретельніш ви повинні виконати наказ, якого я вам привіз. Ви маєте замовити бронзову кінну статую короля. Ця статуя, символ марнолюбної пихи, мусить стояти на найвиднішому місці, і вигляд її збуджуватиме народну любов. А насамперед цей пам'ятник, поставлений живому, засвідчуватиме, що наша благочестива дочка наперед дбає про посмертну славу короля й відверто зичить йому безсмертя.

• Предыдущая
• 166/196
• Следующая