Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 170

• Предыдущая
• 170/196
• Следующая

Бургомістр нагадав королю про одну угоду, яку той уклав з Ганзою три роки тому. Її предметом була спільна боротьба з морським розбоєм. У північних водах його чинили англійські капери. Відтоді завдяки союзові королів Франції й Англії це лихо усунуте. Вже не випадкові пірати дали привід спілці міст вирядити своїх послів до славетного владаря, а його Великий план порятунку християнського світу, про який вони почули. Великий план короля Франції проникає всюди, хоч би як далеко — хай навіть не в звітах дипломатів, бо тоді ті звіти були б схожі на фантастичні чутки.

— Які ж наміри вашої величності, і чи можете ви більш або менш розкрити їх перед нами? — спитав Ройтер навпростець, без хитрощів.

Анрі спочатку озирнувся на дві постаті позаду нього: ліворуч адмірал де Вік, праворуч Роні. Обличчя в них були по-вояцькому незворушні, байдужі до всього, крім наказів. У цьому ділі Анрі був самотній. Він зважив усе й вирішив говорити, втупивши широко розплющені очі в перенісся чужинцеві. Для урочистого прийняття він узував черевики на незвичайно високих підборах. Та не це рівняло його зростом із послами далекого міста: його пружність і гнучкість, високо піднята голова, безстрашні очі.

Король наготувався говорити, але знову стулив губи. Чекання, тиша; він міркує: а чому, власне, він так добре зрозумів повільну латину бургомістра — чому, власне? Адже в устах француза ці слова звучали б зовсім не так. І раптом він лайнувся своєю давньою гасконською лайкою: збагнув! Наклич на допомогу латинську говірку своїх рідних Піренеїв. Вибирай класичні звороти, коли зможеш, але покладись на свою природжену вимову: вони її зрозуміють. І він почав:

— Я вітаю вашу магніфіценцію. Я бачу, що стільки представників вашої славнозвісної спілки з дружніх почуттів вирядилися у цю трудну подорож. Я одної думки з вами. Вам ненависна війна, що насувається на християнський світ і охоплює край за краєм. Я не хочу війни.

Король на хвильку змовк. На його знак принесли стільці; та посли лишались на ногах, бо сподівалися почути щось дуже важливе. Анрі повторив якимсь незвичайним тоном — йому подумалося мимохіть, що це голос його любої матусі Жанни:

— Я не хочу війни. Війна не повинна знищити ваші свободи й загрожувати моєму королівству. «Визволи нас від лукавого», — так молимось ми, і нашу молитву почує всемогутній, бо ми й самі могутні. З уст мого адмірала де Віка в північних країнах чули мою власну мову, отож ви знаєте, що я на своєму місці й пильную. Мій посол де Вік сказав вам, що я маю в руці меч не тільки для власної користі і не тільки ради мирських вигод. Я маю досить сили, і хай інші розпалюють війну — я її не хочу.

«Тричі,— думає Анрі,— повтори їм це тричі — й вистачить».

— Тепер в знаєте, що я маю не тільки найбільше військо й багато добрих кораблів. Головне те, що я маю прихильників у всьому світі. Держави, як і люди, пристатють до того діла, яке обіцяє їм добро, і я спроможен дотримати цієї обіцянки. З усіх моїх союзників я назву вам Голландію — таку саму республіку, як і ваша, — та Швейцарську федерацію — союз, подібний до вашого.

Він не згадує про папу й ще кількох, з котрими зумів домовитись; від цих протестантів навряд чи що втаїлось, але про деякі імена вони воліли б мовчати, як і він сам. Зате підносить голос, називаючи Англію, Венецію, ще раз Нідерланди, скандинавів, князів-протестантів Німеччини, Богемії, Угорщини.

— Ви бачите, що я не гаяв часу, — ці й подальші слова він підкреслив особливо, не спускаючи очей з його магніфіценції та решти послів. — Мої союзники разом узяті мають ще більше війська, ніж я; такої могутньої армії в Європі ще не бачили. Я вже не кажу про кількість і грізну силу моїх гармат. Мій начальник артилерії герцог де Сюллі покаже їх вам, як і весь золотий запас моєї воєнної скарбниці,— хто ще має такий! Усе це призначене насамперед для того, щоб настрахати напасників і зберегти мир, бо досі на це була здатна тільки безперечна перевага в силі.

Він стишує голос і зразу переходить на довірчий тон із цими чужинцями, яких вважає сухими й замкнутими. Коли вони й проговоряться, це тільки примножить неправдоподібні легенди, що й так ходять про нього.

— Мій великий план зрозумілий вам, панове, бо ви люди мудрі. Він випливає з розрахунку, що мир, досягнений самим озброєнням, коштує непомірно дорого. Ви комерсанти, але ми теж знаємось на рахівництві: мій герцог де Сюллі в цьому не поступиться вам. Мир не буде задорогий, коли його оплатимо не ми самі, а всі християнські держави разом. Я зі своїми союзниками переконаємо всіх, у чому їхня вигода й безпека. Тільки в союзі народів, і ні в чому більше.

По їхніх обличчях він побачив, що вимовив нечувані слова; він передбачив їхні сумніви, перше ніж висловити їх. Декотрі переступили з ноги на ногу, інші зашепотілись, один сів на стілець, аж гупнуло. Анрі зачекав, поки рух стихне. Тоді промовив не дуже гучно, але надзвичайно значущим тоном:

— Коли, за словами вашої магніфіценції, тільки війна може повалити владолюбців, тоді ми повинні перші взятися за зброю. Але я знаю щось краще — це право. П'ятнадцятьом державам християнського світу треба утворити раду, що владнуватиме їхні чвари й вирішуватиме наші спільні заходи проти невірних, що загрожують сходові Європи. Той монарший дім, що його ви, магніфіценціє, назвали владолюбним, нехай радіє, що військо союзу народів підтримає його. Зате союз установить остаточні кордони держав. Минув уже час баламутити чужий спокій і наново свавільно перемежовувати країни цивілізованого світу, ніби вони опинились у своїх межах випадково. Ні, там їх розмістила історія, а вона мала досить часу на здійснення своєї волі. Нехай віровизнання мають непорушні кордони, як і держави. Ще одна релігійна війна? Ніхто з державців не знає її краще за мене! — гукнув Анрі тим голосом, до якого, бувало, вдавався перед боєм: тоном бойового наказу, що закликав до подвигу й підносив дух. — Я знаю, що таке релігійні війни. І хай ніхто не важиться накликати ще одну, поки я живу на світі!

— Поки я живу на світі,— почувся шепіт. Дивно: той із послів, котрий з подиву аж сів, тепер схопився — і ці п'ять слів вимовив французькою. А на очах у нього виступили сльози. Тепер була черга Анрі здивуватися. Одначе він не виявив цього; дальші слова він проказав батьківським тоном, і прозвучало воно якнайприродніше: як настанова досвідченої й тямущої людини. Тільки знизав один раз плечима, бо дивним тут був не його Великий план, а те, що така проста істина відома самому йому, інші поки що зрозуміли її тільки наполовину.

— П'ятнадцять християнських держав укладуть союз, — ось що він прагнув утовкмачити цим купцям, бо вони плавають по морях й можуть рознести вість по світу. Неофіційно, ще перед дипломатичними заходами. Чи ж то повірить світ? Байдуже. Шість спадкових монархій — він перелічив їх. Шість монархічних держав, що обирають свого державця, — від папи та імператора й до Богемії та Венеції. Під республіками король Франції розуміє не тільки Нідерланди та Швейцарію, а ще й третю, про яку досі не подумав ніхто: Італію, її об'єднані малі держави. П'ятнадцять християнських держав укладуть союз; а що цей союз народів матиме досить збройної сили, щоб покарати кожного загарбника, то настане мир.

— Внутрішня самостійність кожної держави і її зовнішня недоторканність, свобода віровизнання, тверді закони — ось вам і мир, за який варто заплатити.

Скінчено. Анрі відвів погляд від послів, даючи їм краще усвідомити почуте. Він заговорив з панами де Віком і Роні; відстань була розрахована точно, щоб іще можна було розчути мову чужинців. А вони гомоніли між собою, що добре зрозуміли високі ідеї й глибокі міркування, хоча, певна річ, поки що все це нездійсненне. Може, в далекому майбутньому… Але ж який, певне, далекий той час, коли настане вічний мир! Народи завжди будуть покірливі, можновладні — ненаситні. Ми й самі такі, щиро кажучи, і коли нам перетинають торговельні шляхи, то недарма.

Король попросив пана де Віка перекласти, бо моряк знав усі говірки. Та хтось промовив:

• Предыдущая
• 170/196
• Следующая