Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 180

• Предыдущая
• 180/196
• Следующая

Він ставить свого коня на коліна перед королем і королевою, чекає наказу. Котру даму має він вибрати, щоб розділити з нею свою нагороду — славу? Нелегко зробити вибір серед такого грона високих осіб! Вирішує королева Марго — вона показує королю на зовсім юну панночку, якій припала честь сидіти навпроти короля. Він цілу годину мав перед очима цю нову зірку, але не звернув на неї уваги. По-перше, батько її в неласці у нього. Дочку йому представляли — де й коли, він скоро забув. Звичайне собі дівча, яка там «уранішня зоря»! Проте він помічає, що на нього звернено чимало очей. Бассомп'єр чекає спокійно, хвилюються інші.

А втім, для Анрі нема нічого легшого, як розгадати цю давню звичну процедуру. Йому пропонують жінку. Він окидає поглядом скоса всіх довкола. Обидві королеви, певне, порозумілися. А тоді він, видно, помічає ту маленьку панночку навпроти — аж тепер її помічає й аж скидається, ніби перед ним чудо або ніж убивці. Ще трохи — і він зомлів би. Він ні в чому не знає міри.

Кмітливий Бассомп'єр розуміє свого владаря, чи принаймні вирішує, що вже отримав наказ. Він ще раз об'їздить коло, його кінь знову стає на коліна. Юній Монморансі допомагають вийти наперед; кожна дама хоче бути при тому, як Бассомп'єр підсаджуватиме малу в сідло. Глядачі посхоплювалися, щоб краще бачити, як сходить нова зірка. Бассомп'єр веде коня за повіддя. Дівчина в сідлі гордо й щасливо дивиться згори на збіговище довкола неї. Вона задоволена й не думає про те, куди все це заведе її. А коли нарешті доїхали, короля вже не було.

Він, певне, подумав: «Мене зрозуміють. Я хочу нарешті мати спокій від жінок, у мене й так вистачає всяких клопітних справ». У своїй подрузі Марго він розгледів тільки корисливість — наскільки це почуття керувало нею; всього іншого він не добачив. Він уже забув про те, як захват перед жінкою колись спонукав його діяти, він наче став уже зовсім не тією людиною. А проте вся інтрига почала розвиватись невтримно. Насамперед конетабль не дав згоди тим, хто сватав його дочку Шарлотту, а сам запропонував її руку не кому іншому, як панові де Бассомп'єрові. Той не дуже й домагався цього; «під небом немає більшої краси», — про вранішню зірку таке може сказати будь-хто.

Та й чим він, власне, міг би виправдати претензії на найбагатшу зі спадкоємниць? Хоробрий, як його шпага, за звичкою дотепний. Без ніяких статків — вояк, ловець щастя; якось вибився на світло, але вмить був би забутий, якби надокучив королю. Однаково — Монморансі хотів повернути собі королівську ласку. Його приятель д'Епернон спитав його: «Скільки часу ви ще даєте цьому королю?» — «Більше, ніж вам», — відповів конетабль дратливо: він уже занадто довго слухався цього змовника-подагрика. Потім обидва подались обідати з Роклором і Цаметом — владарем над мільйоном і вісьмастами тисячами екю, як він сам себе називав. «І тут без нього не обійшлося? — відзначив сам собі Анрі, коли йому сказали про заручини. — Справді-таки дивно, що через наше життя знов і знов проходять усе ті самі люди, ніби рештки давнього запасу».

Подіями в домі Монморансі Анрі не дуже сушив собі голову: поздоровив обранця й сказав, що буде на весіллі. Перешкодила подагра, звичайна хвороба вояків під старість. Вона одночасно напала па Монморансі й на короля, а д'Епернон мав її вже давно. На ложі болючої недуги Анрі просив, щоб йому читали вголос. Бассомп'єр чергувався з молодим Грамоном. Обидва, корячись моді, поділяли загальне захоплення романом пана д'Юрфе[116], що називався «Астрея». В тому романі вівчарики й вівчарочки кохають одні одного без чуттєвості, тілесні втіхи й муки їм невідомі,— подагрика це може задовольняти.

Тa, з другого боку, короля, що лежав на ложі недуги, провідували й придворні дами. І жодна не обминала своєю хвалою чеснот юної Шарлотти. З них найрідкісніша — природжена чистота душі, далека, безмежно далека від двірських розрахунків. Коли дивишся на неї, починаєш вірити в рожевий край вівчарочок, у їхніх ідилічних ягняток. В устах королеви Марго таке звучить не дуже доречно. Їй Анрі відповів:

— Ця крихітка сама вдає з себе ягнятко. Чи, може, овечку. В найкращому разі вона поки що й справді така. Та ледве-но я зроблю її своєю коханкою, вона забагне стати королевою. Це неминуче.

І все ж сильний біль може довести чоловіка до того, що він почне шукати найнерозумнішої розради. Хоча країна ягняток та овечок також лежить на нашій грішній землі, та однаково нам віриться, що там немає болю. В ліжку нудно. Роман пана д'Юрфе, хоч він теж нудний, змальовує незнані пригоди, яких би не завадило скуштувати. Кохання без чуттєвості — це, очевидно, щось зовсім нове. А як гадає Бляклий Лист?

Бельгард, перший стайничий, уже так віддавна мав це звання, що при дворі його називали просто «пан Перший». У такій справі, що знов тривожить короля, той удається до звичних порадників. Коли Анрі запросив герцога поговорити віч-на-віч, давній друг відчув усю відповідальність і сказав: distinguo. Розрізняю. Він твердив, що є різниця між вівчарочками, до яких йому було байдужісінько, і певною юною дамою просто-таки бездоганної вроди.

— Дитина, — сказав Анрі.— Бляклий Листе, вона ж іще дитина.

— А з якої речі ця дитина має належати самому Бассомп'єрові? — спитав Бляклий Лист. Він і досі лишався показним чоловіком, тільки з носа в нього тепер весь час звисала капка, що була постійною мішенню для жартів— так само, як дружина маршала Роклора.

Анрі подумки відзначив, що його Бляклий Лист старів: він уже не здатен зрозуміти даний випадок. «Володіти дитиною — мені таке й не в голові». Своєму першому стайничому він доручив тільки одне:

— Приведи її до мене!

Так він сказав. Колись давно він висловився інакше: «Покажи її мені!» Про це згадав тільки Бельгард; перед його внутрішнім зором ще раз пролетіли минулі дні.

Король не склепив очей цілу ніч. Обидва його читці спали по черзі. Романові «Астрея» кінця не було, й нетерпляче прагнення до власної пасторалі гнало короля з ліжка. Вранці він назвав юну Моиморансі овечкою, навіть вівцею, і не хотів її й бачити. Проте це не завадило йому зізнатись перед її нареченим Бассомп'єром, коли той увійшов, що він кохає Шарлотту, кохає до нестями.

Зимовий день, восьма година ранку; самодержавний, обожнюваний монарх спирається на свого молодого, вродливого фаворита, що став навколішки па подушку коло ліжка. Його сльози скрапують на юнака або збігають у його власну сиву бороду.

— Коли ти з нею одружишся, Бассомп'єре, і вона кохатиме тебе, я неминуче тебе зненавиджу. І ти зненавидів би мене, якби вона мене покохала. Нащо нам сваритись! Не треба розбивати нашої приязні! Я вирішив одружити її зі своїм небожем, принцом Конде. Хай вона належить до моєї родини й буде втіхою моєї старості.

Заціпенілий з ляку Бассомп'єр відразу пригадав усе, що було на змаганнях у серсо. «Бідолашний обожнюваний владар! От якби наважитись та попросити вас, щоб ви хоч змалювали словами предмет свого захоплення. Величносте! Ви ж навіть не бачили по-справжньому моєї нареченої». Проте він вирішив, що все це — тільки примха хворої людини. А тому лишив свої думки для себе, а королю наплів вишуканих і зворушливих слів:

— Величносте! Нехай це нове кохання дасть вам стільки втіхи, скільки журби завдасть мені втрата — якщо тільки я взагалі здатен журитись при вашій величності.

Та йому ще судилось подивуватися. Цілий день його величність нудив світом. А коли Анрі вже втратив надію і в проході коло ліжка поставили столик, щоб він міг пограти в кості з трьома придворними, з'явилися дві гості. Пані де Монморансі для цього навіть поквапилась видужати. Король сидів по другий бік ліжка і через нього розмовляв з матір'ю й дочкою; правду кажучи, мати дужче подобалась йому. Але як же вівчарочки з роману «Астрея», хто нагадує їх і віщує незвідане щастя? Він спитав крихітку, чи вона рада, що йде за пана де Бассомп'єра. Вона з невинним личком відповіла:

• Предыдущая
• 180/196
• Следующая