Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 182

• Предыдущая
• 182/196
• Следующая

— Величносте, я б не вчинив так, як принц Конде, і не хотів би зараз бути на його місці.

Король зажадав, щоб викликали самого тільки Сюллі.

Начальник артилерії вже ліг спати й не хотів уставати, довелось показати йому депеші. Тоді він прибув. Король, навдивовижу, був у королеви; та ще не встала після пологів. Але настрій там більше пасував би до смертного ложа, ніж до ліжка породіллі. Король почув тільки безглузді або зрадницькі поради. Міністр Вільруа підказував дипломатичний шлях — саме тому, що він найповільніший. Голова суду Жаннен[118] знав тільки одне — силу. Погрозити війною кожному державцеві, який прийме до себе Конде. А Анрі хоче знати думку своєї дружини! Вона лежить відвернувшись, її обличчя він не бачить. Запізно дізнається він, що саме тієї ночі Марія остаточно змирилася з думкою про його смерть. А тут він сподівається зворушити її серце.

Коли ввійшов Сюллі, Анрі взяв його за руку.

— Наш лебедик утік і забрав усе з собою. Що ви на це скажете?

Сюллі, стоячи коло вікна, затарабанив пальцями по шибці марш. Анрі зрозумів його без слів, так знали вони один одного. «Наш лебедик міг би вже давно сидіти у в'язниці», — означав той марш.

— Але що робити тепер? — спитав Анрі.

Сюллі порадив не робити нічого. Чим менше здіймати галасу — а саме так слід поводитися з огляду на громадськість усієї Європи, — тим швидше принц повернеться сам. Хоч би через брак грошей.

На цьому скінчилось засідання державної ради, коли це можна так назвати. Сюллі бачив те, чого король у своєму стані ще не розумів: тут нічого не вдієш, навіть війни не почнеш. Поки Європа вбачала в королі свого визволителя, той вагався. Тож як можна йому виступати в похід, щоб забрати з Брюсселя коханку? І все ж обставини призвели до того, що йому довелось удавати, ніби так воно й є. Папському легатові Анрі скаже: «Це несправедливо, коли хто гадає, ніби я чинив так, скоряючись пристрасті. У Франції знайдуться й вродливіші жінки». Але цим він уже нічого не міг змінити. Народи в такий наклеп не повірили й на мить; та й двори і єзуїти тільки прикидались, ніби така їхня думка. Та однаково, — про це пишуть, повідомляють, говорять: для короля Франції приводом розпалити війну стала нова Єлена.

Альбрехт Австрійський правив іспанськими Нідерландами вдвох із дружиною, інфантою Ізабеллою. Він був ерцгерцог і спритний урядовець. Він негайно вирішив використати родича короля Франції як знаряддя проти нього, не зупиняючись ні перед чим, аж до претензій на трон і заколоту в королівстві. А прикривався сумнівами правничого характеру та турботою про свою честь. Він, Габсбург, має відіслати до нетерплячого коханця чужу дружину, бо той у своїй закоханості погрожує йому воєнною силою! Анрі справді натякнув, що прийде по принцесу на чолі п'ятдесятитисячного війська. Ерцгерцог вирішив зачекати. Звісно, це річ можлива, що ласолюбний дідок утратить самовладання, але не дуже ймовірна. Ерцгерцог більш-менш здогадувався, що Анрі хотів би запопасти не так принцесу, як принца.

А відколи надійшла ухвала короля Іспанії, Конде став претендентом на трон. Інфантин двір відзначив цю подію восьмигодинним бенкетом та балом. Ерцгерцог так і не зміг навести поважних підстав того, чому він відмовляється повернути принца крові главі роду, хоча всупереч волі цього глави ніхто не може лишитися членом королівського дому: така людина стає просто збунтованим підданцем. Дійшло до того, що король оголосив Конде поза законом. Від цього колись мовчазний і похмурий принц зробився метким і жвавим. Ерцгерцог порадив йому подорожувати, і він за іспанські гроші об'їздив усю Німеччину. В Трієнті його мало не злапали венеціанці, що негайно передали б його своєму союзникові. Але він утік до Мілана, тобто все одно що до Мадрида.

Анрі, діставши звістку про це, внутрішньо вгамувався. Сам перед собою він зрікся свого останнього кохання, але перед людьми ще ні. Крихітка в Брюсселі не здогадувалася про це; якраз нещодавно її гостинні господарі перешкодили спробі викрасти її. Аннібал д'Естре, брат Габрієлі, не виправдав королевої довіри, і Анрi, що вже готувався був зустрічати свою красуню, налаяв його йолопом. Тоді він іще не знав, що в невдачі винен не Аннібал, бо весь задум розкрито ще перед тим, як він приїхав до Брюсселя. І хто його виказав, Анрі ще мав дізнатися.

Овечка в ролі нової Єлени весь час витала в гордому почутті своєї важливості. Пані де Берні поговорила з нею за дорученням короля: нехай вона подумає. Адже король уже один раз домігся розлучення.

— Я чудово розумію вас, — запевнила Шарлотта. — Куди краще мати старого чоловіка, що боготворитиме мене, ніж молодого з такими нахилами, як у мого. Пані, напишіть його величності, бо мої листи тут розпечатують. Запевніть його, що я в усьому світі люблю тільки одне: його велич, його славу. І в міру своїх сил намагатимусь подарувати йому нарешті справжнього дофіна.

Щодо цього дружина королівського посла мала сумніви, бо мила крихітка не відхиляла й залицянь генерала Амброзіо Спіноли, переможця під Остенде. Рубенс намалював для нього її портрет; цей генуезький купець, якого тільки за багатство іспанці допустили до військової кар'єри, ніде не відступався від принцеси. Справжньою його метою було не заволодіти якоюсь там красунею, а спровокувати короля Анрі на війну. Він хотів досягти своєї вершини: зустрітись на бойовищі з найславетнішим полководцем, ось чого йому кортіло. Але ерцгерцог, обачливий урядовець, на словах погоджуючись на війну, відтягував її бо чекав на іншу сподівану подію, відому йому. Мерці вже не можуть воювати.

Невгамовний Спінола доводив йому, що могутнє військо напасника можна розділити на частини й стримувати, поки на нього з усіх боків навалиться всесвітня монархія. Та це було непевне діло: ерцгерцог добре знав свій Габсбурзький дім. Убивство надійніше. Та коли Анрі й зрікся своєї далекої мрії, навіть називав її потай корівницею Дульсінеєю, все ж лишались інтриган Конде й Спінола, що квапив події ще дужче, ніж сам Анрі.

А той посилав до Брюсселя листи, сповнені сердечної туги. Останні з них були нещирі. Нехай вважають, що він ошалів з кохання; тим важче буде розгадати його справжні наміри. Проте все, що він і далі писав крихітці, дуже мало різнилось від перших нетерплячих виявів почуття. В кожному разі овечка не помічала нічого. Вона читала листи великого короля інфанті, та висловлювала захват; але з Брюсселя принцесу не відпускали. А її відповіді приставлялись Анрі неухильно: в такий спосіб сподівались підсунути йому отруту.

— Мене називають новою Єленою, — хвалилась овечка.

— А ви така й є,— погоджувалась інфанта. — Але нащо ви дурите свого вінценосного поклонника зі Спінолою?

— Він до такого звик, йому б цього не вистачало, — відповідала овечка. — А можна й мені про щось спитати вашу високість? Нащо ви так рішуче перешкодили панові д'Естре викрасти мене? Я не хочу сказати, що бажала б зовсім утекти з ним. Але нехай би ваші солдати дорогою знов відбили мене в посланців короля. Цей бій за нову Єлену прогримів би по всіх дворах Європи.

— Ерцгерцог воліє, щоб усе було тихо, — пояснила інфанта.

— Але ж хіба й ви не можете зрозуміти жінку? — підлесливо спитала крихітка.

— Француженку — не можу, — відповіла інфанта з пихою, незбагненною для наївної уяви. Ця легковажна крихітка так і не зрозуміла, що її шпигнули.

На початку 1610 року військове становище короля було краще, ніж будь-коли. Він уклав угоду а Савойєю проти Іспанії: герцог зобов'язався захищати південно-східний кордон. Моріц Нассауський зi своїми давніми ватагами міг удертись до імперії, не давши їй і отямитись. Місто Галль у Швабії стало свідком зустрічі князів-протестантів з послами короля. Його радник Буасіс згуртував проти імператора союз князів та вільних міст. Їхнім гаслом проголошувалось повернення князям та імперії свободи, віднятої в них занадто тривалим перебуванням імператорської влади в руках дому Габсбургів. Якщо цей задум увінчається успіхом, римським імператором хотіли поголосити дофіна.

• Предыдущая
• 182/196
• Следующая