Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 185

• Предыдущая
• 185/196
• Следующая

По-перше, юній бранці в Брюсселі більш не догоджали бенкетами й танцями. Її листи до короля доводилось підробляти, бо її слізні звіряння навряд чи когось переконали б — та й його звіряння теж. Конде зі свого боку теж відчував, що Брюссель нехтує його. Звичайно, ерцгерцог та інфанта вже гірко шкодували, що зв'язалися з ним. Ерцгерцог, цей спритний урядовець, ніколи б не повірив, що його невтомні посилання на честь та справедливість призведуть до такого. Тепер його посланці так і літали на два боки: до Мадріда — по гроші, до Рима — просити посередництва. Папа Павло П'ятий[120] справді послав надзвичайного легата; але король Франції, замість почекати, що скаже той легат, сам зразу назвав йому той шлях, яким збирається вирушити: через Люттіх на Юліх. І для вторгнення в іспанські Нідерланди вже були підтягнуті війська в більш ніж достатній кількості. Але це була ще дрібниця проти справжньої сили короля та його союзників.

На чолі Австрійського дому стояли два цілком посередні державці: імператор Рудольф і король Іспанії Філіпп Третій. Вони не мали жодного міністра, рівного Сюллі; їхні армії не мали над собою одного-єдиного, всевладного полководця, їхні володіння роздирали внутрішні чвари, підвладні їм народи тільки й чекали нагоди повстати. Сам імператор мав ворога в особі свого брата Матіаса[121]. Проти всесвітньої держави, що висувала не підкріплені силою, але неприйнятні претензії, збурилась, по суті, вся Європа, як неважко було вирахувати будь-кому. На початку травня 1610 року були готові виступити: з боку Італії шістдесят тисяч війська й сорок вісім гармат, французькі полки, папські, савойські, венеціанські, всі під рукою француза Ледіг'єра. На кордоні Іспанії — дві армії по двадцять п'ять тисяч солдатів з обох кінців Піренейського хребта. Герцогові де ла Форсу король падав звання маршала — тринадцятого травня, в останній день, який йому ще лишався.

Німецька парость Австрійського дому мала побачити, як на неї сунуть через Юліх та іспанські Нідерланди двадцять п'ять тисяч французів з дванадцятьма тисячами швейцарців під командою короля. Англія, що все ж таки приєдналася, разом із Швецією й Данією дала двадцять вісім тисяч солдатів; протестантські князі Німеччини виставили тридцять п'ять тисяч. Об'єднані провінції, а також протестанти Угорщини, Богемії, Австрії — по чотирнадцять тисяч. Загалом Європа давала двісті тридцять вісім тисяч солдатів і двісті гармат. На пай Франції припадало дві п'ятих. Воєнний фонд союзників перевищував півтораста мільйонів ліврів.

Ці зусилля, що віщували аж ніяк не пересічну війну, доводилось робити й терпіти задля того, щоб повалити всесвітню імперію, яка стала вже нестерпною, — повалити, відвернувши цим ті страхіття, якими загрожувала вона. Відвернувши загибель Європи та її неоціненної культури, відвернувши поширення варварства з самого осереддя континенту, не допустивши того, щоб у народів на цілі сторіччя відняли людські права й свободу совісті, не допустивши нової релігійної війни, що мала розтягтись на тридцять років. Ці зусилля не припинялись від часів Вервена, коли король переміг Іспанію. Тому вже дванадцять років. Повільно зростав і діяв його дух, поки врешті Великий план став по праву його надбанням. Повільно притягували на свій бік цілу Європу його дипломатія, його покликання, його чар — і врешті, через дванадцять років, зосередили в руках одного ще небачену могутність монархів і республік, їхні армії, їхні гроші.

Не дуже легко твердити, ніби король Франції готується до війни, аби захопити в Брюсселі коханку. Але саме така була поширена версія. Вистачило того, що її підтримувала одна партія. Така партія, єдиний капітал якої — це ненависть до людей і до народів, є всюди, є й буде всюди і завжди. Час іде, одна епоха переходить в іншу, а та знов же змінюється новою. Життя невпинно міняє своє обличчя. Переконання набувають інших назв. Але одне незмінно лишається: по цей бік — люди й народи, по той — їхній одвічний ворог. Та коли вони мають і друга, як-от той, що звався колись Анрі, або Генріхом Четвертим, королем Франції,— то він також вічний, і вони це розуміють і ніколи не забувають цього до кінця. Вбити його можна тільки тимчасово. І все ж його уб'ють.

Цього не слід було допускати. І доля, й історія мали б чинити опір цьому. Та насправді цього ніхто не розумів — самі лиш народи у своїх німих серцях. Голова суду Жаннен, той самий, що радив удатись до сили, коли король зітхав за викраденою крихіткою, — той самий Жаннен навіч бачив початок здійснення Великого плану й сказав, що не вірить у нього.

Анрі зажадав від ерцгерцога Австрійського, щоб той пропустив його військо через іспанські Нідерланди. Це було восьмого травня 1610 року. Оскільки цим самим жереб було кинуто, він тим невідступніше жадав миру з королевою. Адже вона має, стати регенткою королівства на той час, поки він воюватиме. Не може того бути, щоб вона наостанці поставила щось інше вище за королівство. Саме становище змусить її стати йому другом, її прив'яже до нього коли не почуття, то власна вигода. А втім, він вірив ще й у материнсько серце. Його власна любов до своїх дітей незломна й неподільна, як батьківські почуття всіх простих людей. А хіба ж він і в усьому не проста людина?

Та якось він, зайшовши до Марії, побачив, як вона вдарила дофіна, бо той зігнав її песика з подушки, щоб сісти самому. Її гнів був несумірний з причиною.

— Ти в мене будеш послідущим! — сказала вона до Луї, і той довго дивився на неї, ніби питав себе, хто ж вона, власне, така. Коли ввійшов батько, хлопець кинувся був до нього. Анрі пояснив:

— Твоя мати хоче сказати, що ти будеш останній, навіть коли всі її покинуть.

Хлопчик пройшов повз батька до дверей. Батько й мати мовчали, обоє дихали важко, схвильовано й не знали, з чого почати розмову. А в ту саму хвилину герцог д'Епернон скрадався до певної частини свого палацу, куди звичайно й не зазирав. Десь аж на горищі нужденна комірчина; чистильника срібла, що ночував там, того дня відіслали геть, як і всю челядь, котра могла б робити щось там поблизу. Герцог устромив голову в прочинені двері, і хтось підвівся з підлоги (сидіти там не було на чому). Колишній судовий писар, тепер промовець з вуличних перехресть, тільки похитав головою.

— Ще не прийшов? — пошепки спитав д'Епернон. — Гляди, щоб він знову не втік від нас зi своїм ножем та надто вразливим сумлінням!

Звісно, цих слів не могло бути чутно аж у Луврі. А проте Марія Медічі прислухалась, і губи її мимовільно розтулились, а погляд вробився безтямний. Анрі, що прийшов говорити з нею про регентство, затнувся: без видимої причини в нього пробіг поза спиною холодок. І він сказав тільки, що ближчим часом має обговорити з нею щось важливе.

— Ви? — перепитала Марія Медічі. Її безтямний погляд помалу набув якогось змісту. Спочатку він виражав сумнів: «Ви — і щось важливе? Ви — взагалі ще можете щось обговорювати?» Спочатку — тільки сумнів; Потім — зловтіху і, нарешті, глум.

— Пані, подумайте, хто ви, — мовив він наполегливо, одначе ще не тоном наказу. Адже й дофін щойно спитав її довгим поглядом, хто вона.

— Я думаю про шлюбний союз з Іспанією, — відказала Марія. — Про вершину своїх честолюбних прагнень, ось про що я думаю.

Анрі спробував нагадати їй, що вона вже стоїть вище за ті вершини, на які міг би піднести її отой шлюбний союз з Іспанією. Але не став докоряти їй тим, що вона, ставши королевою Франції, в глибині душі зосталася дрібною італійською принцесою. Та однаково тут він наштовхнувся саме на ту перешкоду, через яку його подружнє життя склалось нещасливо, та й оця розмова не могла скінчитися добром.

Він уже побачив, що з розмови пуття не буде — хіба що не спрямовувати її до певної мети, а пустити на волю випадку, — тож і заговорив про інше:

• Предыдущая
• 185/196
• Следующая