Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 189
- Предыдущая
- 189/196
- Следующая
Коли його не було вдома, вона подивилася, що це він так ревно вивчає. То були насамперед писання якогось Маріани з Товариства Ісусового. Латини вона не розуміла і, коли одної ночі обоє знов опинилися вдвох у кухні, почала обережно випитувати його. Він відповідав охоче — видно, давно стримував бажання з кимось поділитися. Все, що він читав, стосувалось нашого права вбивати тиранів. Ескоман ніколи не чула про таке право, та й не вірила, що якийсь благочестивий отець може дати його нам. Але ім'я того тирана, про якого йшлося, було їй відоме: проповідники часто називали його. «Єгипетський тиран», — так чудно казали вони, хоч мали на увазі короля Франції. А той, навпаки, виявляв вільнодумство й не карав їх. Ескоман стояла за волю, бо й ремесло її потребувало волі — з більшими підставами, здавалось їй, ніж ремесло отих злобливих проповідників на амвонах або крикунів на вуличних перехрестях. Родичі цієї дами легких звичаїв були селяни. Одному з її братів король купив нову корову, а двоюрідному братові, що був колись її женихом, допоміг грішми.
Вона вважала короля хорошою людиною. Та це ще не означало, що її пожилець поганий. Хиба його в тому, що він бере близько до серця чиїсь чужі чвари, ніби вони його близько обходять, хоч насправді вони бозна-які далекі від його простої, немудрої душі. Дама легких звичаїв умить розгадала його й не раз пробувала навернути до жінок, та, на жаль, марно. Вона була певна: якби завдати добрячої роботи його повнокровному тілу, то дух його дуже скоро збувся б тієї згубної одержимості. Одначе він вибрався з помешкання, пояснивши, чому. Він хотів поїхати в рідні краї, щоб признатися святим отцям у своєму надприродному призначенні. Нехай вони схвалять його намір. Йому потрібне було підтвердження; він відкривався не тільки хазяйці помешкання. На нього вже пальцем показують на вулицях: оцей уб'є короля. Казали, а самі знизували плечима: чого саме цей? Але говорили про це тільки спотайна, бо хтозна, — ще, чого доброго, сам уплутаєшся.
Ескоман дуже пишалася, що буває в домі, де часом з'являється король: у багатія Цамета. Той охоче користався жрицями кохання як окрасою й привабою своїх гральних залів у ті години, коли там збиралося змішане товариство. Та коли з'являлись високі особи, не кажучи вже про його величність, — такі, як Ескоман, чорним ходом виміталися геть. Їй ніколи й на думку не спало стати перед очі короля. Вона тільки невтомно, безстрашно, не зважаючи ні на яку небезпеку, намагалась наблизитись до будь-кого, хто міг би допомогти їй урятувати життя короля. Та його самого вона ніколи не підстерігала й не адресувала йому жодного зі своїх незліченних листів — така священна була для неї його особа.
Те, що було їй відоме, вона звірила колишньому шевцеві, що за походженням був їй рівнею. Цамет швидко завів її до тихої кімнати, де колись відпочивала Габрієль д'Естре, відпочивала часинку перед тим, як почалися страхіття її агонії. Швець і дама легких звичаїв разом зітхнули над долею короля.
— Тепер настала і його година, — шепотів багатій. А бідна жінка в блискучій сукні зі стеклярусом горіла від палкої надії.
— Він дізнається й убезпечить себе. Тільки доступитись би до нього! Цамет, ти повинен поговорити з ним.
— Ескоман, я не такий могутній, як ти гадаєш. Одне зайве слово — і вони мене самого впорають.
— Цамет, чого ти боїшся! Він же король, він тебе захистить, коли ти йому скажеш, що знову з'явився його вбивця.
— Ескоман, по-перше, король уже не той, що був. Через свої тяжкі турботи він став дуже дратливий. Згадай іще одне: він завжди хотів, щоб його любили. А тепер його оточує ненависть, і життя під тиском такої ненависті йому не дороге, я ж його давно знаю.
— Цамет, я люблю його. Ми ж обоє його любимо. Кожен, хто знає, що знову з'явився його вбивця, з любові скаже йому правду.
— Ескоман, а багато їх сказали йому ту правду, коли ти її відкрила їм? І чи певним особам потрібна твоя правда?
— Цамет, такого я від тебе не сподівалася. Ти натякаєш, що королева знає про підготовлюване вбивство, що й вона причетна до нього.
— Ескоман, мовчи ради Христа, а то мені доведеться задля нашої безпеки замкнути тебе в найглибшому зі своїх підвалів.
— Коло твоїх торбин із золотом, Цамет? Та чи вони справді ще там? Деяких коштовностей я більш не бачу в твоєму домі. Чи ти вже думаєш про втечу?
— Ескоман, тобі треба помічати тільки дозволене, а того, що заборонене, не чути. Королева нетямиться з мстивості, бо королівські судді присудили відшмагати її любчика Кончіні й день потримати під вартою за зухвальство; а король радіє. Це й затвердило вирок йому.
— Цамет, королеву одна фрейліна сповістила, що я ради порятунку короля маю повідомити її про щось дуже важливе. Королева погодилась — та й як же інакше! Завтра вона мене прийме.
— Ескоман, сьогодні королева виїхала до заміського палацу.
,— Цамет, якби це не ти сказав, я б не повірила. Ні, ні, вона завтра повернеться. Я підказала їй, щоб вона перехопила ті листи, котрі завтра підуть до Іспанії.
— Ескоман, вибач мені, прошу. Я б нічого не пошкодував, якби ти пообіцяла мовчати, наче риба, про все, що тут говорилося.
— Цамет, твої гроші не дадуть мені щастя. Вони й тобі самому не поможуть.
— Ескоман, я оце весь час думаю про одну особу, що вислухала б тебе. Їй, можливо, треба того, що й тобі, хоч це ще не означає, що вона має більше сили проти долі, ніж ти. Але ти з нею стрінешся в моєму домі; я не скажу, ні коли, ні хто вона така. Ти мусиш сама вгадати. А тепер прошу тебе щиро: вибач мені.
Дама легких звичаїв знала одного юнака, що служив у міністерстві й викрадав для неї листи. Власне, юнаків було двоє: перший, що розповів їй про жахливі листи, аби додати ціни своїм обіймам, потім відмовився принести їй ті листи. На всі її палкі слова про те, який жахливий злочин він може відвернути, юний урядовець відповідав: «Хліб усюди смачний, люба моя пані».
Зате його приятель, на якого вона доти не звертала уваги, якось на вулиці, в тисняві, не дивлячись на неї, тицьнув їй у руку якийсь згорток і щез. Удома, розгорнувши той пакуночок, вона впала на ліжко, — серце її мало не розірвалось від нестямної радості. Вона вже бачила короля врятованим. Тільки не знала, як. Цей несподіваний успіх — у який їй ще не йнялося віри, тому вона раз по раз мацала рукою ті листи, — анітрохи не підказав їй, що ж робити далі. Навпаки, вона розгубилася ще дужче. Може, їхати негайно в арсенал до пана де Сюллі? Звичайно, вона вже давно писала йому — і, звичайно, відповіді не отримала. А тепер показати йому оці вкрадені листи? Вона вважала його жорстокою людиною і не наважилась поїхати.
Вона зашила листи в спідницю, пішла на Сент-Антуанську вулицю до єзуїтів і попросилася до патера Котона. Вона не подумала про одне: якщо вбивцю короля знає все місто, то й рятівниця його не може лишитися невідомою. На неї нагримали, Котон навіть не вийшов. Її прийняв і вислухав отець прокуратор, але про зашиті листи вона, на щастя, не сказала. Її схвильовану розповідь він вислухав щонайбайдужіше. А потім холодно відпустив її: іди, мовляв, з миром. Тоді вже їй урвався терпець:
— То ви попускаєте, щоб король помер, а ти, собако, хочеш і далі жити?
Вона ляснула велебного отця по обличчю, і той зразу став ласкавий та чемний. Спитав її, що вона збирається робити.
Ескоман:
— Злізу на тумбу десь на розі й нацькую на вас люд, душогуби. Душогуби! — закричала вона, але грубі мури, звичайно, не пропустили ні звуку.
— Заспокойся, дочко моя. Я сам поїду в Фонтенбло до короля.
— Це правда? — спитала вона з сумнівом, але їй самій дуже хотілось повірити. Не може того бути, щоб люди були жахливіші за хижих звірів. Треба тільки підхльоснути їхні мляві серця, хоч би й ляпасом.
І вона пішла собі, навіть не помічаючи, що хтось іде за нею назирці — і так цілий день. А ще один побіг із резиденції Товариства Ісусового до палацу герцога д'Епернона. Було восьме травня. Король був зовсім не в Фонтенбло, саме в ту годину він проходжався з дофіном за високими живоплотами свого саду, а королева з послом уладнували різні справи. На перехресті двох вулиць Ескоман наткнулась на свого колишнього пожильця.
- Предыдущая
- 189/196
- Следующая
