Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 57
- Предыдущая
- 57/196
- Следующая
Декотрі замислились; їм перехотілося сміятись. Кому так щастить, того треба стерегтися. І подвійна гра його коштом може скінчитися зле; отже, тим учасникам бенкету, котрі ще мали зносини з іспанцями в Парижі, час було їх урвати. Іспанці не зостануться в Парижі, коли їхній володар доп'яв таку хворобу. Щастя подає знак; не знехтуй його! Хтось голосно сказав, що ганебна хвороба точить не тільки повелителя світу, а й усю його всесвітню державу, що вона гниє і від її тіла відпадає частина за частиною. Ці слова рознеслися по всіх столах, і їх обговорювали вельми жваво. Тим часом від вина та наїдків обличчя почервоніли, а голоси стали гучніші. Цей бенкет вельмож через новину з Іспанії почав перетворюватись у невтримну пиятику, і королю захотілось урвати його. Ті, котрі кмітливіші, помітили це. До них належав і кардинал дю Перрон — це він підкладав подушку під коліна королю, коли той зрікався своєї хибної віри.
Дю Перрон подав королю чашу для обмивання рук, уклонився й попросив дозволу проспівати пісню (дивна річ для князя церкви), і всі зразу притихли. Кардинал співав королю на вухо, пісня була коротенька і, видно, дуже зворушлива, бо в короля вогко заблищали очі. За ближчими кінцями обох столів розчули й ті нечисленні слова: «Уста твої коралі, а зуби кість слонова. А підборіддя повне — яке ж воно звабливе!» По королевих сльозах спочатку ближчі, потім дальші збагнули, про кого пісня. Усі один по одному попідводились, обернулись до короля і, стоячи, безмовно віддали шану його щастю, як щойно плескали в долоні його успіхові.
Втілення того щастя звалося Габрієллю, про це здогадались майже всі — навіть найтупішим ситий обід прояснив у головах. Декотрі в думці порівнювали той скарб, що припав йому, із гнітючими новинами з Іспанії. Поодинокі міркували глибше: вони бачили, як змінився цей колись легковажний чоловік, і в його вірності та сталості відчували тверде бажання осісти й володіти. Але володіти в цьому світі чимсь малим він не захоче. Його войовничість межує з величчю. Войовничості ж тільки й бракує володіння, щоб називатись величчю. Така принаймні думка розважливих; а найрозважливіший з усіх, пан де Роні, цілком безумовно пов'язував ідею величі з ідеєю володіння. Тому, всупереч своїй натурі й бажанню, він у цю хвилину вирішив укласти мир з пані де Ліанкур.
Тільки-но спожили одну багату трапезу, як уже чекала друга, надвечір, цього разу вже з дамами. Декотрі з гостей лягли поспати, інші збавляли час у розмовах. Сам Анрі грав у м'яча — важкими довгастими шкіряними м'ячами, що їх нелегко кидати з повним шлунком, а як улучить котрий, то лишить принаймні синця. А удар у повний живіт буває просто нищівний, і тому один із гравців незабаром простягся на траві, а інші ще раніш визнали себе переможеними. Але Анрі будь-що-будь хотів грати далі і за браком дворян покликав у партнери городян, глядачів тієї гри. Хто з них найкраще грає в м'яча, спитав він і, на їхній подив, зразу несхибно вибрав тих гравців сам, бо оцінював поглядом будову тіла. Обранцями стали один різник, один бондар, два пекарі й один фігляр, що ненароком затесався між шановних людей; але у грі він зразу здобув пошану й вагу. Звичайно ніхто не має охоти водитися з линвоходцем, фігляром і видимим пройдисвітом. Тільки гра рівняє всіх, і на якийсь час завдяки фаховій виучці й з фігляра може стати щось порядне.
Король своїми далекими кидками спочатку вибив із гри одного з пекарів. Решта витримували з годину, поки врешті різник, бондар і другий пекар здалися; всі троє повернулись і пошкутильгали геть.
— Ану, давай! — гукнув король до фігляра, і обидва почали кидати один одному м'ячі з якоюсь дивовижною легкістю, ніби за допомогою чарів. Перебігали з місця на місце, наче ртуть, і тільки простягали руки, а м'ячі ніби самі влипали в долоню — не один, а три, чотири, п'ять — і здавались легкими, ніби мильні бульки. На те видовище надивитись не можна було. Зібрався густий натовп, і світські, й духовні вельможі забули про травлення, і всі дивились на чудовну гру короля з фігляром.
А ті двоє справді вдавали з себе якихось безтілесних духів, проте надовго їх не вистачило. Одна річ мистецтво, а інша — дійсність. У обох уже змокріли чуби, піт стікав по лобі, заливав очі й заважав ловити м'ячі. Тоді обидва водночас поскидали колеги, — в лютневий день, надвечір, — і люди побачили обох, і короля, і його партнера, в самих сорочках. Побачили й ще дещо. На линвоходцеві й жонглерові була добра сорочка, а в короля — луснула вздовж усієї спини. Вона була стара, виношена й не витримала різких рухів.
Анрі зразу не збагнув, чому всі довкола перешіптуються. Він чув ремство, розрізняв зітхання, але нарешті хтось наважився сказати голосно:
— Величносте! У вас на сорочці дірка.
Коли все з'ясувалося, прикра ніяковість змінилася веселощами. Перший засміявся сам король, хоча намагався вдавати великий гнів.
— Арманьяк! — гукнув він, а коли перший камердинер з'явився, Анрі спитав: — Хіба в мене нема шести сорочок?
— Ох, — зітхнув д'Арманьяк. — Уже зосталось тільки три.
— Оце дожився… Скоро голий ходитиму. Отаке буває з королем, коли він не стягує податків з міст і викупляє їх у губернаторів Ліги, що просто-таки душили їх своїм здирством. А селянам я дарую їхні садиби, спершу відвойовуючи їх по одній. Звісно, що на коронаційний убір мені ще вистачає, а на сорочки — вже ні.
Сказав, повернувся і пішов — саме вчасно, щоб його мова зосталась у вухах у всіх. Він говорив сміливо й гордо. Дірка на сорочці обернулася жертвою, принесеною королівству, і примножила славу короля. Оце справжній король! Усі ще раз побачили в уяві, як він іде через собор у своєму фантастичному одінні, що здається на ньому природним, — порівняли, і цей, у подертій сорочці, видався їм навіть величнішим.
Анрі надів найкраще своє вбрання, бо на великому бенкеті, що почнеться незабаром, мали бути й дами — на чолі їх, у ролі господині дому, його люба владарка Габрієль. Велика зала архієпископського палацу в Шартрі від незліченних свічок сяяла тепло-золотими барвами. Жмути свічок в іскристих канделябрах, перед настінними дзеркалами та на столах обливали численних гостей у блискучих уборах сяйвом, яке кожного прикрашало й вирізняло. Завдяки цьому всі жінки на цьому бенкеті здавалися красунями, а чоловіки, що вже прожили чимало, видимо помолодшали — і щоки свіжі, і чоло гладеньке. Світло рясних свічок усім надавало вельможного виразу й марнотратної пишноти; вони самі ледве впізнавали одне одного, так чудово була освітлена ця зала. Весь блиск і сяйво були спрямовані на стіл, а за спинами в гостей чіткі обриси зразу танули, і там аж до стелі витала невиразно-осяйна імла, наче туман у тьмяному місячному світлі.
Король і пані де Ліанкур сиділи одне навпроти одного, як господар і господиня дому. По обидва боки Габрієлі розмістилися вряд дворяни. Ліворуч від Анрі сиділа пані Катрін де Бурбон — його люба сестриця; далі — принцеси й герцогині де Конті, де Немур, де Роган і де Рец. Праворуч від нього першою була принцеса де Конде, родичка його дому, а за нею — пані де Нівернуа й де Невер. Ці імена він сам перебирав у думці, бо то були великі імена його королівства, і носійки їхні сиділи тут, немов так і повинно бути; але він знав, скільки це коштувало. Чоловік тієї чи тієї ще й досі був на боці ворога, принаймні про людське око, і правив — теж тільки для годиться — Парижем, а дружина вже бенкетувала у короля. Такого бенкету не могло бути без попередніх інтриг, куди довших, ніж найдовший обід. Цей бенкетний стіл стоїть у кінці довгої низки мозольних трудів, таємних ходів, кривавих боїв. Якби ж то знати, що справді — в кінці!
Про це думав Анрі, перебираючи в думці своїх сусідок, що з них кожна й гадки не мала, як дорого вона обійшлася. А воднораз він жваво розважав їх, немовби вони сиділи тут просто так собі, як і годилось Кілька разів він перезирався з пані де Ліанкур, і погляди обох промовляли: «Ось чого ми досягли!» Або: «А могло бути й не так». Або ще: «Дякую тобі. Кохаю тебе».
Для Анрі Габрієль ще ніколи не була такою прекрасною, як тепер, бо він дивився на неї і гордо, й розчулено. Вбрання на ній було аж виклично розкішне; дами не могли відірвати від нього очей. Як м'яко лежить цей оксамит, а ко?льорові й назви не добереш — старе золото, осіннє листя, неяскраве сонячне свтло… І пишні, за іспанською модою, рукава. Хто коли бачив таку сукню, довершену, як цей день і цей вечір! А шию королевої подруги обнімає дрібно збрижений комір, і золотаві коси осяває алмазна діадема, подібна до сонця, і вони й самі аж міняться аж б'ють в очі блиском. Звичайно, дами виражають свій захват не зовсім щиро, хоч як вабить їх ця картина, і десь у душі вони недалекі від бажання, щоб це сонце зайшло.
- Предыдущая
- 57/196
- Следующая
