Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 60
- Предыдущая
- 60/196
- Следующая
— Ми запізнилися, — сказав Агріппа, — бо мусили спершу принаджувати, а потім спроваджувати слухачів: адже після від'їзду дами в масці вони стали непотрібні.
— Скоріш небажані,— підтвердив Анрі.— Відколи вона поїхала, в мене побував ще один гість, і це була досить гостра сценка, не призначена для третіх осіб.
Агріппа навіть не спитав, хто ж був той гість.
— Величносте, ви й не здогадуєтеся, хто була та дама в масці.
— Ви ж поручилися, що вона не небезпечна. А я не цікавий.
— А що б ви сказали, величносте, якби вам хтось розповів, що я був у Парижі?
— Ти? Не може бути!
— А от і був. Правда, в подобі старої селянки, а браму проїхав на возі з капустою.
— От так диво! І ти бачив губернатора?
— Він купив у мене на ринку всю мою цибулю — сам Бріссак у плоті й крові. А водночас ми домовилися, що задля більшої безпеки вашої особи і задля надійності до вас приїде пані де Сен-Люк, — так, так, рідна дочка губернатора Бріссака, — і вислухає те, що ви зволите переказати. Що, несподіванка?
— Я не можу отямитись від подиву, — сказав Анрі, хоч його сам Бріссак повідомив про візит пані де Сен-Люк. Бо в кожного все ж таки має бути хоч якась таємниця від інших. Чим хитромудріша роль, тим цікавішою вона здається нам. «Totus mundus exercet histrionem», — то чом би не грати й мені? Мого Агріппу здобуття Парижа зовсім не потішило б, якби йому не довелося зіграти роль селянки. І його так захопила ця гра, що йому й не в голові страждання бідолахи Габрієля Дамура; а хто відає, яку роль обрав собі сам бідолаха Габрієль Дамур? Його виступ був просто-таки біблійний».
Та це між іншим. Усі ці думки не перешкоджали Анрі випитувати свого давнього сподвижника, і то так по-дитячому докладно, що молодий Сен-Люк, стоячи позад Агріппи, аж губи кусав, щоб не засміятись. Чи, власне, удавав, ніби йому смішно: хай король як слід побачить, що пан де Сен-Люк, по-перше, свідомий своєї великої переваги над людиною старшого покоління, а по-друге — як і король, воліє ставитись до неї поблажливо. Анрі ця міміка не сподобалась, і він звернувся до Сен-Люка:
— Пані де Сен-Люк так чудово замаскувалася, що навіть ви не впізнали її?
Коли король сподівався, що цей молодик марнолюбно захоче похвалитись проникливістю, то він помилявся.
— Ваша правда, величносте, — підтвердив Сен-Люк. — Я не впізнав її.
— Брешете, — сказав Анрі.— Ви брешете, аби в чомусь перевершити нас, — він позирнув на Агріппу, — хоч би в скромності.
— Величносте, ви мораліст!
— Надто сьогодні,— відказав Анрі.— Тому я хотів би знати, чого це пан де Бріссак надумав удавати зрадника. Га? Ви, певне, знаєте про свого тестя щось таке, чого не знаю я, бо я ж не можу знати про нього все. При дворі мого попередника він здавався мені дуже простосердим, таким собі збирачем картин. Я був у спілці з Анрі Валуа, і Бріссак міг би лишитися зі мною, та й розуму б у нього вистачило зробити правильний вибір. Нащо йому було перекидатися до іспанців, коли це мало скінчитись тим, що тепер він їх ошукує й зраджує заради мене?
— Ваша величність виявляє мені дуже дивну честь такою відвертістю, що могла б зашкодити вашій справі, якби її витлумачити хибно.
Нарешті розумна й відверта відповідь, і Анрі вмить настроївся зичливіше. Він кинув ніби мимохідь:
— Бріссак уже не може відступити, він зайшов зі мною надто далеко. — А потім подивився в очі молодому придворному, чекаючи його пояснень. Той прокашлявся, озирнувся, ніби шукав підтримки, але признався, що йому просто потрібен стілець.
— Я можу думати тільки сидячи.
— А я мушу ходити. Але ж думати зараз треба вам, а не мені, тож сядьмо, — вирішив Анрі.
Агріппа також сів, дуже здивований: про що тут можна говорити так поважно чи навіть урочисто? Про Бріссака? То людина зовсім не вояцького вигляду, хитруватий простак, купує в фальшивої селянки цибулю, торгується, відходить, повертається знов — і щоразу кидає потай кілька слів. Адже це все курям на сміх, коли взагалі варте згадки.
Натомість молодий Сен-Люк говорив палко й задоволено, бо почував себе в цьому питанні впевнено:
— Пан де Бріссак — то неабияка загадка для кожного мораліста. Коли я сватав його дочку, він привів її до кімнати в масці, отак, як вона з'явилась і до вас. Та я однаково здогадався, що то не вона, а якась інша. Він гадає, ніби ніхто не вміє щось по-справжньому розгледіти, — тільки він сам, знавець картин.
— Загадка неабияка, згоден, — сказав Анрі.
— Він вивчив картин без ліку, не рахуючи книжок.
— Він поводиться не вояцькому, — озвавсь Агріппа.
— Навіть більше. — Сен-Люк поворушив руками, ніби розгортав щось невидиме, і впало в очі, що з однієї руки — лівої — він не скинув рукавички. — Пан де Бріссак збирає предмети мистецтва не просто для того, щоб вішати їх на стінах чи ставити у вітринки, — він невтомно збагачує свій розум усілякими образами та одкровеннями. Він проймається ними. І живе їхнім життям.
— А від нього самого нічого не лишається, — зрозумів Анрі.
Та Сен-Люк пояснював далі:
— Він не вдає зрадника, величносте. Він справді став ним, постійними вправами розвинув у собі зрадливість.
— Чи й він називає себе гуманістом? — спитав Агріппа д'Обіньє і схопився зі стільця. — Ми колись були гуманістами щиро й чесно. Я складав свої вірші на коні, з мечем у руці. А коли, як справжній хробак, босоніж копав шанці перед боєм на службі у войовничого гуманіста, мені являлись небесні видива.
Анрі сказав, ні на кого не дивлячись:
— Це один спосіб. Та є ще й другий, складніший; він вселяє непевність і позбавляє людину обличчя. — Тоді, обернувшись до Сен-Люка, засміявся: — Нехай собі граф Бріссак і далі користується своїм методом — збирати картини та читати античних авторів, — коли цей метод привів його до того, що він так хитро здає мені мою столицю. А той іспанець, Феріа, ні в чому його не підозрює?
— Та звідки! Пан де Бріссак сам запропонував герцогові де Феріа замурувати кілька брам, щоб легше було обороняти мури. Феріа не солдат, він і не помітить, що з замурованих брам знято варту і якраз ними має проникнути до міста ваша величність. Само собою зрозуміло, що насправді брами будуть тільки забиті землею.
— Це виявиться передчасно.
— Виявилось би, якби мій пронозливий тесть не був у спілці зі старшиною купецтва, з ратманами й з усіма на світі. Вже дійшло до того, що люди питають, чи є ще в Парижі хтось пошитий у дурні, крім Феріа, який поздоровляє себе з тим, що губернатор у нього такий недотепа.
— Кожен, мабуть, хоче знати, яку вигоду матиме з цього діла.
— Пан де Бріссак сподівається, що з ласки вашої величності стане маршалом Франції.
— Сміхота, — сказав Анрі — спочатку з поважним обличчям. Тоді повторив це слово, і враз його з незвичайною силою пройняв весь огидний комізм становища. Людина, що боролась увесь свій вік, — це він сам. Власною рукою рубав ворога, власною волею зберігав твердість — увесь свій вік. За віру й королівство боровся весь свій вік, і все це було б марне без отакого схибленого збирача картин та зрадника здуру. Сміх душив короля, але він стримав його, хоч від натуги аж посинів. Цей сміх, що рвався з нього, був би занадто злий.
Король підвівся й відійшов до вікна. Сен-Люк хвилинку зачекав, а тоді, нечутно ступаючи, теж підійшов: видно, розумівся-таки на порухах душі. Він наважився заговорити, але, щоб підкреслити свою підлеглість, висловлювався вкрай манірно і аж сюсюкав. Король і справді відчув погорду, але йому не хотілось вірити, що Сен-Люк прагнув саме цього. Не повертаючи голови, він повторив почуте:
— Кажете, той дивак уже віддав гаптувати перев'язь? Архангел Гавриїл, чи то Габрієль, — дуже промовисто й доречно, Габрієль на білому шовку. Цю перев'язь піднесе мені мій маршал у день мого вступу до міста… бозна-коли той день настане, — додав він, бо надто неправдоподібною здавалась ця картина.
— Сьогодні чотирнадцяте. Лишається тиждень, — просюсюкав пан де Сен-Люк. Анрі, почувши, рвучко обернувся.
- Предыдущая
- 60/196
- Следующая
