Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 64

• Предыдущая
• 64/196
• Следующая

Видиво розпливлось, коли Арманьяк гукнув знизу, що він неначе вгледів смужечку світла в котромусь із далеких вікон. Якщо й це йому тільки привиділось, тоді він пошле когось із сторожі біля брами, — не може ж його владар лишитись без келиха вина в такий вечір!

— Потерпіть ще трохи, величносте!

Та ні, в цю хвилину терпіння було найостаннішою з з якостей його владаря. Він раптом рвучко обернувся: наближалися чиїсь скрадливі кроки, майже нечутні навіть для такого слуху, як у нього. Його попередило скоріш якесь інше відчуття — як він гадав, те саме відчуття минулого, що явило йомупостаті придворного товариства давнини. Та духів треба зустрічати так, як і живих. Хто дасть їм узнаки, що має їх за щось інше, тому вони справді можуть дошкулити. І він, високо піднявши недогарок, відважно став чекати, хто ж там з'явиться.

З'явилася згорблена постать, досить схожа на новоспеченого маршала Бріссака; у першу мить Анрі подумав, що це він і є. Але саме за ту мить постать увійшла в тьмяне коло світла, і він побачив незнайоме, чуже обличчя — навіть не чуже, а наче не з цього світу. Очі погаслі, риси нечіткі; між білими патлами та бородою теж щось біліло, але якесь безтілесне, і здавалось, торкни його рукою — і все зникне. А шкода було б.

— Мене звуть Олів'є,— почувся примарний голос. Анрі помітив, що поява іще дужче згорбилась і що вона видимо боїться. Ну, а страх — це останнє з почуттів, що їх будь-коли виявляли духи. Та й справді, перед чим іще їм тремтіти! А ця поява, що назвала себе Олів'є, тремтіла.

— Забирайся геть! — гукнув Анрі не стільки зі злості, скільки випробовуючи появу. І вона справді відповіла:

— Не можу. Я прикутий до цього палацу.

— Дуже шкода, — відказав Анрі так само різко, хоч і не втямив, які це загадкові сили могли прикувати когось до спустошеного Лувру. — І давно ти тут?

— З незапам'ятних часів, — зітхнула примара. — Спершу недовгі літа втіх, а потім — нескінченна спокута.

— Кажи ясніше, — зажадав Анрі, якому стало просто-таки моторошно. — Коли ти маєш що мені відкрити, то висловлюйся зрозуміло.

Мара на ім'я Олів'є впала навколішки — правда, обережно й нечутно, і все ж той рух очевидячки був зовсім не примарний: просто жалюгідна людина спустилась у своєму впокоренні ще на один щабель, — і заскиглила зразу:

— Величносте! Пощадіть мої похилі літа. Яка вам користь із того, що ви накажете мене повісити? Меблі ж не повернуться. Я й так уже довго й тяжко караюся за те, що не досить чесно порядкував у вашому Луврі.

Анрі все зрозумів — і заспокоївся.

— Отже, це ти спустошив палац, — сказав він. — Гаразд. Ти крав, ти все нишком поспродував; так і будемо вважати. Але я хотів би ще знати, як це робилось, а головне — яким це чином такого шахрая настановили управителем палацу королів Франції.

— Тепер я й сам дивуюсь, — відповіла, не підводячись, жалюгідна поява. — Та коли мені надали цю посаду, всі були згодні з тим, що обрано такого достойного чоловіка, котрий завжди вправно порядкував власним майном. Усі думали, що він убереже від збитків і корону Франції. Я й сам заприсягся б у цьому. Величносте! Я не був шахраєм, тільки, на жаль, на собі звідав, як стають ним.

— І як же?

— Є кілька причин.

— Мабуть, три?

— Так, справді, три. А звідки ви знаєте, величносте? — Олів'є перебив сам себе ще жалібнішим скиглінням, а тоді благально підніс угору обидві долоні.— Я не можу довше стояти на кінчиках пальців однієї ноги й на коліні другої, бо це неприродна постава, а я до того ж ледь не помираю з голоду. Страх перед зашморгом ось уже стільки років приковує мене до цього покинутого замку та до його найглибших підвалів. Здебільшого я не важусь і світло світити, бо воно може пробитись у шпаринку, а добувати якусь їжу скрадаюсь тільки ночами. — І показав наочно, як він скрадається: на всіх чотирьох. Вигляд у нього був зовсім собачий. Із цього найнижчого щабля впокорення він промовив: — А як я колись, багато років тому, вперше з'явився сюди, то ходив гордо випростаний попереду цілого полку служників, і мені були довірені незліченні багатства. Ось тут стояв стіл з чистого золота, з ніжками в подобі лап, а замість пазурів — рубіни. А в оцьому простінку па килимах було п'ятьма тисячами перлин вигаптувано картину — весілля Самсона й Даліли[51], а також подвиги Геліогабала[52].— Оповідаючи, колишній повелитель палацу перебігав до певних місць на всіх чотирьох, але напрочуд моторно: видно було, що він давно вже не пересувається інакше.

— Годі! — звелів Анрі.— Встань!

Біла грива над підлогою затрусилась, паче па пуделі, але старий підвівся, хоч і похитуючись.

— Ну-бо, старигане, — підбадьорливо мовив Анрі,— відкрий мені свої таємниці!

Він мав надію, що цей божевільний хоч дещицю зі зниклих скарбів заховав у закутках та всяких важко приступних підземеллях Лувру; Анрі пригадав, що й сам мусив вишукувати тут різні таємні схованки, коли йому йшлося про життя і смерть. Та божевільний сказав щось інше зовсім несподіване:

— Величносте! Я спіткав вас у темряві самого, втікаючи від нашого придворного, бо він уже помітив моє світло. Певне, ви бачили в цій пітьмі давніх знайомих. Повернувся колишній двір. Повітря наситилось парфумами дам та кавалерів, а до них домішувались пахощі з кухні. Великі смолоскипи лили червоне світло на всю буйну розкіш зал та покоїв.

— Ну, до цього ще не дійшло, — промурмотів Анрі, вражений і знов діткнутий жахом, хоч це й сердило його.

— А в мене доходило й до цього, — відказав стариган і навіть спробував засміятись. — Я весь час, безнастанно відчуваю на собі пильне око невидимих, і не завжди вони лишались такі. Це була моя розплата за те, що я знав історію й був освіченим гуманістом. Мені ще тоді слід було усунутись, відмовитись від служби управителя. А що я зробив натомість? Почав улаштовувати пишні свята, бенкетував з іншими багатіями мого штибу, терпів коло себе блюдолизів, коли тільки вони більш менш правдоподібно зображували колишній двір. А найбільше назбирав я прекрасних, дуже дорогих дам, достеменних перлин жіноцтва; вони й справді поглинули врешті моє багатство.

— Це легко було передбачити, — докинув Анрі.

— Але якби я хоч на одну-однісіньку ніч зостався в палаці сам, — зашепотів божевільний, — то оті невидимі, що були всюди і час від часу являли свої обличчя, напевне скрутили б мені голову.

— Отже, тобі нестерпно було жити тут, — зауважив Анрі.— А друга причина?

— Друга причина — це самі часи. Весь Париж із тяжкого збентеження запав у розпусту, тоді як ваша величність здобували перемоги у своїх славнозвісних битвах, а коли вам того хотілось, облягали місто й морили нас голодом. Хто не міг кидатися грішми, той лив кров. Я вже не кажу, що й тут, під час безнастанних оргій…

— Годі! — ще раз перебив його Анрі.— Розповідай далі. Помалу склалося так, що ти мусив спустошити палац.

Жалюгідна постать зігнулася, і білі патли закрили все обличчя.

— Мною тоді володіли і пиха, й відчай. Величносте, повірте освіченому гуманістові: відчай вселяє в нас пиху, а пиха межує з відчаєм. Я хотів дійти до кінця того, що почав, і в цьому таїлась моя спокуса. Я й досі пишаюся тим, що піддався їй, як і годилося великій і могутній колись людині, що вичерпала всі втіхи й спустошила дощенту палац французьких королів.

Анрі підсумував:

— По-перше, місце твоє було не тут, по-друге, в усьому, що було звичне за твоїх часів, навіть у людожерстві, винен і ти. І, нарешті, ти дозволив собі виявляти цікавість щодо смерті. Ну, зараз ти з нею й зустрінешся.

Та враз пролунав голос живої людини — пана д'Арманьяка. Він озвався знадвору, з-під одного вікна, до якого спромігся видертись так, що міг зазирнути в кімнату. Адже йому цікаво було, з ким там розмовляє в темряві його владар. Останній недогарок, приліплений на підлозі, ледь блищав. Арманьяк устиг почути чимало.

• Предыдущая
• 64/196
• Следующая