Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 76

• Предыдущая
• 76/196
• Следующая

— Дурню, — казав йому тоді король Анрі,— воювати проти одного з моїх підданих стане мені дорожче, ніж купити його.

Вагання й недовіра — ось який був поки що той урожай, що його пожинав король, як не рахувати чистого прибутку від подорожей Роні. Те саме виходило в нього і з майстернями в Луврському палаці. На першому поверсі він улаштував майстерні, де працювали як ремісники, так і митці,— для нього вони були рівні. Він хотів, щоб і народ, і чужинці могли тут, у зручному для цього місці, бачити навіч, як розцвітають ремесла в його королівстві. Він пішов ще далі й розпочав у своїй столиці спорудження Королівської площі: довгі вигнуті аркади круг величезного басейну, і в майбутньому там мало виставлятись напоказ те, чим пишався король, — виробництво шовку. Він його запровадив, він його плекав.

Але тією Королівською площею користуватимуться інші, аж після його смерті, і служитиме вона не ремеслу, а віджилій пишноті. Таке судилось цьому осередкові промислів, бо й найбільшого завзяття цього короля не вистачило для всіх справ, які він мусив звершити сам, за короткий час, відміряний йому. Крім того, його столиця, як і селянство, недовірливо ставилась до новацій і знов же висновувала з них те саме — що король проти їхньої віри. Городяни зі своїми родинами відвідували недокінчену площу, яка спочатку призначалася для них і для їхніх справ. Це їм не подобалось, і вони, зібравшися там, висловлювали сумнів, чи король тримається правої віри. Міський люд за божим велінням мусить працювати в тісноті. А широкий простір, склеписті галереї, басейн посередині — це добре для панів. Нехай вони тут грають у серсо та влаштовують турніри, як із призволу небес було споконвіку.

Та воно знов так буде, ось постривайте. Король Анрі вже й так посіяв невдоволення своїми майстернями, що їх і справді обладнує в Луврі та віддає ремісникам. Стукіт і брязкіт роботи, балачки з клієнтами, люди в робочій одежі, що сновигають туди й сюди, — і все це під одним дахом з королівською могутністю. Чи таке дозволено, чи це не блюзнірство? Ну гаразд, король будує. Ну гаразд, хай він насамперед доручив садівникові Ленотру розбити великі квітники й довгі алеї між підстриженими живоплотами. Ті прибутки, що вичавлює з народу його фінансовий радник Роні, він розтринькував на заморські дерева — пінії, помаранчі та платани, — а тоді все це обгородив і прогулюється сам по своїх зелених покоях. Це — по-королівському. Але те, що він заходить до майстерень, утручається в справи простого люду, дратує. Хіба ж там обійдешся без усяких пригод? А королю не годиться в них уплутуватись — надто цьому королю, бо він ще не твердо сидить на троні.

Ось у майстерні одного каменяра на якусь жінку напала падучка. Багато людей бачили: священна недуга схопила її від погляду на хрест, якого тримав перед нею витесаний з каменю святий. Біс, що вселився в неї, не стерпів цього й почав рватись назовні. Покликали священика, той проказав над одержимою всі владні слова, які слід промовляти в таких випадках, і злий дух напевне втік би. Жінка страшенно билась, металась, кричала нелюдським голосом. І враз надходить король зі своєю вартою, гукає: «Що це тут робиться?» — та лясь, лясь диявола по обличчю. Всі бачили, що під тими ляпасами проступила пекельна пика; жінка запінилась, ось-ось задихнеться. Тим часом надходить лікар — король послав по нього. Лікар кидає одержимій кров, ніби так і годиться. Він роздягає жінку до половини і, хоч вона б'ється й пручається, вгортає їй голову та плечі хустками, намоченими в холодній воді. В ту хвилину вулицею проносять святі дари, і хоч жінка крізь мокру тканину не може того бачити, вона верещить іще жахливіше.

Король зробив негаразд. Він покидає майстерню серед ворожої мовчанки. Ще добре, що з ним варта. Не скоро йому пробачать наругу над одержимою, хоч вона зразу по тому встала й пішла собі. Таке зцілення нічого не важить. І майстерні в Луврському палаці, й Королівська площа, і ще багато дечого, як-от мости, що ними він нарешті пов'язав частини Парижа в одне місто, — все це нічого не важить. Поки що — ні. Король прощає; він прощає всім: і своїм ворогам із Ліги, які залюбки повісили б його, і вельможам, яких би він мав повісити, а не платити їм викуп. Він відпускає на волю тих селян, котрих злидні донедавна гнали в розбійницькі ватаги; і навіть із протестантами, його колишніми одновірцями, не роблять нічого. Відколи цей король вступив до Парижа, там не було жодної страти, і людям це не подобається. Поки що — ні.

І все ж одного дня на Гревському майдані почалось любе й звичне для городян готування: катові помічники споруджують поміст, мастять колесо, щоб воно не заїдало, обертаючи стратенця, поки кат перебиватиме йому руки й ноги. А на додачу напоготові стоять четверо вороних коней, щоб роздерти його начетверо. Будинки, вгорі ширші, ніж унизу, цікаво дивляться слуховими віконцями, що ж тут буде. Люди в натовпі вирячають очі; під високими капелюхами та підстриженими під горщик чупринами носи аж гострішають від великої напруги. Вони й досі не вірять, що буде страта, хоча й чули пронизливе дзеленчання дзвіночка, що її звістує. Але неймовірне справді відбувається: в оточенні солдатів ведуть якогось дворянина.

Він проходив без перешкод, бо люди самі розступались перед ним. Хода його була навіть граційна, не кваплива й не сповільнена, голову він тримав кокетливо, показуючи всім юне, привабне лице. Жінки прикипали до нього очима, і він відповідав на ті погляди з ласкавою настирливістю, незбагненною, як згадати його становище й те, що він накоїв. У тих жінок, котрим він утоплював свій погляд у очі, тьохкало серце зі страху, але вони самі не знали, чи то жах перед ним, чи тривога за нього. Дві жінки, не дуже молоді, дебелі статурою, перші почали волати про помилування засудженого, їх ураз підхопили інші. Чи годиться колесувати кавалера з таким ласкавим поглядом! Такий гречний та люб'язний кавалер не міг учинити того страхіття, за яке його мають четвертувати!

Декотрих чоловіків їхні жінки взивали боягузами, і вони почали знехотя нарікати на королівський суд і на самого короля. В натовпі зчинився рух, усі посунули до помосту. Ще трохи, і передні видерли б пана де Ліонна з рук у солдатів, перше ніж ті передали б його катові. Цього не сталося лиш тому, що кат став навколішки й почав молитись. І в натовпі вирішили, що сам виконавець страшного діла не може наважитись, а до того ж зараз з'явиться гонець від короля й звільнить дворянина. Натомість його схопили катові помічники, а на приступках, що вели на ешафот, раптом з'явився якийсь молодий селянин і почав промовляти серед приголомшеної мовчанки. Голос його аж зривався з люті й ненависті:

— Вона була моя наречена! Він розпоров їй живіт і застромив туди ноги.

Тоді кілька жінок заголосили пронизливо, в лад квапливому дзвіночкові. Бо вони всі знали правду й тільки не хотіли в неї вірити — адже вродливий дворянин поводився так вишукано! А тепер це було неможливе для нього, бо його вже прив'язали, витягти руки над головою, а ноги від колін звисали з поземного колеса. Вслід за молодим селянином виступили й інші свідки. Слухаючи їх, у натовпі загомоніли злякано, приголомшено, гнівно, що цей негідник уже не вперше чинив такі злочинства, а надто у своїх власних володіннях. Тільки боячись його титулів та впливу, його досі не судили. Суддів стримував острах, а селян — давня звичка до покори.

Годі повірити, що може бути й не так. Усі витягували шиї — чи не їде гонець-рятівник? Але кат крутить колесо, здіймає залізну штабу. І над усім майданом пробігає зітхання. Весь цей натовп на Гревському майдані в Парижі хором видихує нестерпну напругу. Отже, справді настало щось нове: дворянина страчують за загальним законом для злодіїв та вбивць. Не стинають йому голову мечем, як усім іншим з його стану, і не за змову проти державця. А колесують і четвертують за знущання з бідних людей.

Якийсь чоловік, що тільки-но ремствував, під'юджуваний жінкою, раптом спаленів на виду й несамовито вигукнув:

• Предыдущая
• 76/196
• Следующая