Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 86

• Предыдущая
• 86/196
• Следующая

— І це я — та, котра слід? На думку суворої й благочестивої дами, що у себе в Нідерландах, напевне, чує про мене тільки погане?

Стоячи, щоб її мова звучала ваговитіше й переконливіше, її високість сестра короля відповіла:

— Принцеса Оранська однією зі мною віри. Ми, протестанти, віримо в свободу совісті й у вибір серця. Король, мій брат, знайшов ту єдину, якою він хоче володіти до останку, і знайшов її у своєму королівстві.

Більше вона не сказала нічого — і цього мало вистачити надовго. Тому вона зразу вийшла з кімнати й заборонила служницям Габрієлі заходити туди: хай породілля спочине.

Габрієль лежала й намагалась осягти думкою почуте, наскільки це було до снаги ще знекровленому мозкові. Свобода совісті — змісту цих слів вона не розуміла, відчувала тільки, що вони сприятливі для неї. Дві протестантки підтримували її, а більше ніхто; вони обидві хотіли, щоб королева Франції була родом із цієї країни. Нe принцеса з чужоземного монаршого дому, хоч би якого могутнього, не інфанта, не ерцгерцогиня, не багата княжна. Не купа грошей і могутня рідня, — те, про що день і ніч думав пан де Роні, шукаючи по всій Європі пари, найвигіднішої для короля.

Про це Габрієль давно знала. Холодний розрахунок щирого слуги, ненависть усіх, хто дивився на неї й на її рід звисока, — і те, й те, на жаль, не було для неї таємницею. Скоріш воно було звичне. Тільки любов короля й «вибір серця» давали їй змогу бачити суворе й жорстоке життя все ж таки пом'якшено, крізь рожевий серпанок. Вона боялась інфант, але внутрішня осторога озвалася в ній лиш недавно — відколи її любий владар почав чекати навали кривих шаблюк зі сходу. Так, якби не його передчуття небезпеки, в ній це передчуття не озвалось би; але тепер, завдяки дітям, вона стала часточкою його крові й плоті. Вона вже другу дитину народила своєму владареві, й небезпеки начебто спинились, одначе тільки на сьогодні та, може, на завтра. Але вона передчувала, що потім усе почнеться спочатку.

Габрієль відвертає обличчя від світла, щоб не так важко було думати. «Я маю двох приятельок, і обидві — протестантки. Як же це? Адже я сама — не їхньої віри. І довкола короля нема протестантів, крім хіба пана де Роні, що ненавидить мене. Що ж із цього вийде? І що хотіла сказати її високість сестра короля?» Годі знайти відповідь, надто тепер, та й ніколи її легко не знайдеш. Засни невинно, і хай тобі присниться вінчальна сукня.

Габрієль утягло в велику гру потужних сил, і вона заплуталася в ній, мало що як слід розуміючи, проте відчуває: ця гра страшна. Ставки в ній завеликі; чи не вона сама є такою ставкою? Гранці прицілюються, кидають м'ячі, ловлять їх або прогавлюють, і останній похапає всі м'ячі й забере всі ставки. Королі, грає так добре, невже він не виграє тієї ставки? Звичайно, він уже зробив той свій смертельний стрибок, і цим наперед вирішено дуже багато. Але чи й у грі за Габрієль? Вона заснула невинно, і їй сниться вінчальна сукня.

Анрі, Габрієль і двір покинули Руан і повернулись до Парижа саме в дні карнавалу. Цей карнавал був надзвичайно буйний, і в цьому якраз виявлялись перші наслідки чесного двобою в Руані, який виграв король. Париж також визнав себе переможеним. Вельможі, а головно шановні городяни, не погребували розвагами простого люду, бо побачили, що король прихильний до простолюду та його звичаїв. Кавалери й дами веселились незгірш за весь люд, і на ярмарках та людних вулицях кавалери поринали в товпище заклиначів, школярів, носіїв, хоч досі тільки звеліли б своїм слугам дати лупня цій потолочі при перших же ознаках зухвальства. А тепер вони самі набивались на розмови й суперечки, не зважали навіть на стусани, а один адвокат, від якого вже нізащо в світі такого не сподівалися, навіть загубив у якомусь шинку свого капелюха.

А дами забули про добре виховання: на ярмарку вони заходили до буд, де показували всіляких виродків. Навіть більше — вони не цуралися найпослідущих публічних жінок. Дійшло ніби до того, що одна дама вдвох із повією відвідала певний дім — щоправда, в масці, якої не скинула навіть у найкритичнішу хвилину. Габрієль, якій розповіли про це, вперше зустрівши ту даму, повернулась до неї спиною, хоч з усіма іншими була втілена люб'язність. Та їй самій це не допомогло; їй ніщо не могло вернути доброї слави — ні незмінно пристойна поведінка, ні цей поодинокий спалах обурення.

Про короля, маркізу д'Естре та кардинала Австрійського, що захопив Кале, в ті карнавальні дні склали віршика, і всі парижани переповідали його один одному:

Габрієль вгадувала приязне, дружнє місто Руан — там би ніхто не складав таких віршиків і не виспівував їх. Вона хотіла припинити їх розповсюдження, навіть підкупила кількох дужих хлопаків, щоб вони вжили заходів. Марно: одного вечора, коли вона була на самоті з Анрі, той прохопився, що знає їх. Він проказав ці рядки у хвилину найніжніших пестощів.

Замість відповіді Габрієль сердито відіпхнула його. Тоді поважно попросила, щоб він покинув грати. Навіть гра в м'яча, хоч який він у ній майстер і хоч як вона любить на неї дивитись, врешті-решт коштує багато грошей. А що вже казати про карти — ті й зовсім штовхнуть його в руки лихварів. Вона добре знала, кого має на увазі насамперед: такого собі Цамета. Дім його був водночас картярським кублом, позичковим банком і борделем, і король туди вчащав.

А оскільки найкраще все ж було супроводити його — принаймні на славнозвісний Сен-Жерменський ярмарок, — Габрієль узяла з собою дам: свою тітку де Сурді й пані де Сагон[63]. Ця остання була велика пліткарка, і Габрієль на те й розраховувала, що все одразу стане відоме дворові. Тому вона й улаштувала так, щоб король почав торгуватись за перстень. Господар-португалець зажадав від короля нелюдської ціни, і Габрієль відмовилась від персня. Проте ощадливість допомогла їй не більше, ніж моральна суворість. Хто хоче тлумачити все неприхильно, тому не забракне таких пояснень.

У вівторок, на масниці, її високість сестра короля дала великий бал на честь Габрієлі. Тюїльрійський палац, де жила пані Катрін, весь сяяв вогнями, в ньому не лишилося жодної темної комірчини, жодного потаємного куточка. Всі придворні дами, що зібралися круг сестри короля та його любої владарки, були вбрані однаково, в шовк кольору морської води: колір — бо такий любила білява Габрієль, а шовк — бо з майстерень короля. Всі були в масках, і, щоб розрізнити якусь даму, треба було дуже добре знати її фігуру або наперед домовитися з нею про умовний знак.

Музика лилася згори, негучна й поважна, танці дозволялись тільки статечні, й декотрі панночки перешіптувалися, що тут буде нудно. Дам уже дивувало, що кавалери так запізнюються, коли це вони з'явилися всі разом. Поява їхня була досить химерна: одні рухались через усю залу навприсядки, викидаючи вперед то одну, то другу ногу, й торохтіли тріскачками, а другі виступали поміж ними випростані, височезні, бо були на схованих під довгими мантіями дибах і в шпичастих шапках, розмальованих астрологічними знаками. Ці теж торохтіли, але не тріскачками, а дерев'яними бритвами об великі миски. По мантіях було видно, що вони зображують собою магів. Але водночас у них було щось і від голярів, а ті, котрі стрибали навприсідки, були достеменні лазники. Вони виймали з кишень навіть п'явок чи щось подібне.

Дими спочатку зустріли холодним подивом це видовище — неквапний танок кавалерів, спотворених не тільки масками та наліпленими носярами. Якась суміш магів із голярами, половина їх — ніби куці стрибучі пеньки, а друга несе голови, увінчані знаками сузір'їв, високо-високо; одні ніби пригнуті до землі, другі відірвані від неї, і жодного схожого на справжню людину, все якісь почвари, що танцюють вервечкою, якийсь нарад механічних ляльок. Дамам стало аж ніяково. «Чи це справді наші кавалери?» — питали вони одна одну, дивлячись на ту веремію. Та ось декотрі з них захихотіли, а врешті більшість дам невтримно зареготала. В двох чи трьох регіт перейшов у істерику, вони аж верещали, відкинувшись на спинку стільця.

• Предыдущая
• 86/196
• Следующая