Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович - Страница 41

• Предыдущая
• 41/74
• Следующая

Примкнув до антихрущовської змови Андропов і тому, що Микита Сергійович, героїчно проголосивши (наперекір могутнім адептам жорсткого курсу) боротьбу зі сталінським культом, сам почав сповзати в реанімацію цього ж культу: три геройські зірки; фільми, присвячені його сімдесятиріччю; симпозіуми учених про його теоретичний внесок у скарбницю марксистсько-ленінської думки, премії миру — усе це було чуже Андропову і як політику, і як особистості.

Знаючи незлобивість Брежнєва, лояльність у ставленні до колег, сентиментальну чутливість (до речі, це трохи лякало, лідер має бути логіком, відкритим усім точкам зору і тому далеким від сентиментів, які таять у собі примат особистих уподобань), Андропов усе-таки вирішив підтримати його, тим більше що той обіцяв повну свободу рук Косигіну з його економічною реформою, яка закликала передати підприємствам права на дії, а не на сліпе виконання пробірково спланованих наказів, спущених з центру…

Першу зарубіжну поїздку Брежнєва й Косигіна в соціалістичні країни організував саме він, Андропов.

У передачах Центрального телебачення було видно неозброєним оком, як давив Косигін, — своєю неквапливою переконаністю, точністю формулювань і абсолютним спокоєм, тоді як Брежнєв лякався камери, в’язав фрази насилу, знічувався, хоч зовні явно вигравав — широка усмішка, ямочки на щоках, зацікавлена доброзичливість; Косигін був сухорлявий, з роками його схожість з Керенським стала зовсім разючою, одне тобі обличчя, хіба тільки що не було невпинного пориву, такого притаманного першому російському соціалістичному прем’єрові.

У наступну поїздку Брежнєв подався вже один: Косигін явно йому заважав. Андропов не просто відчув це, він дізнався про це від своїх колег у соціалістичних країнах; саме тоді він і написав свої сумні вірші: «Всілякі є в житті напасті, так, люди часто прагнуть власті, але ще є така напасть, що люд і сам псує ту власть!»

Аналітик, він зрозумів стратегію Брежнєва, коли той підтягнув Щербицького, битого Хрущовим; Рашидова — подружились у Середній Азії; Кунаєва, що працював з ним пліч-о-пліч під час «заслання» у Казахстан після смерті Сталіна; пересунув з ВЦРПС на Москву Гришина, який першим почав славословити нового вождя; ввів до ЦК Романова, поставив на найважливіший відділ в апараті Черненка — свого давнього помічника, який працював п і д ним у Кишиневі; звідтіля перетяг і Щолокова, призначивши його на ключовий пост міністра охорони порядку, який мав право віддавати накази внутрішнім військам та дивізії імені Дзержинського, розквартированій у Москві.

Саме тоді Андропов уперше задумався над державною концепцією «зграї». Сталін захопив керівництво разом з тими, хто був з ним на критичних рубежах історії. Молотов у сімнадцятому ще займав, як і він, антиленінську позицію в питаннях війни, миру й співробітництва з Тимчасовим урядом. Тягнув Ворошилова, Будьонного й Мехліса, які працювали з ним у Царицині, звідки їх усіх з тріском відізвав Ленін; просував угору Маленкова та Єжова, які пройшли навчання в його секретаріаті.

Так і Брежнєв почав збирати своїх, саме тих, хто був вірний йому особисто: воістину інстинкт зграї.

Хрущов на таке не пішов; після того як прибрав Молотова, Кагановича, Маленкова, Булганіна, Шепілова, Первухіна, Ворошилова і Сабурова, всю сталінську рать, працював з тими, кого винесло нагору, не дуже й конструював свою більшість, бо вважав, що ті, котрі щойно прийшли, — з ним, і не тому, що він їх призначив, а тому лише, що вірні запропонованому ним курсу… Тільки з Жуковим і Фурцевою він повівся по-візантійськи, втративши, до речі, в їхніх особах своїх дуже надійних прихильників… (Чи не тоді Суслов почав плести сильце двірцевого перевороту?!)

Аналізуючи непоспішливу апаратно-кадрову політику Брежнєва, його кошачі, обережні переміщення, Андропов зрозумів, що той працює за методами Сталіна — пори двадцятих років, коли всі переміщення вірних людей у конструйованій партійно-державній Системі здійснювали Каганович і Куйбишев, що відали особистими листками, котрі зберігалися в оргінструкторському відділі ЦК на Воздвиженці.

Зрозумівши це, Андропов спробував спрогнозувати майбутнє: Брежнєв, мабуть, плавно спустить на гальмах рішення XX і XXII з’їздів; почуття вдячності було властиве йому; Сталін був його кумиром часів війни, Сталін перемістив його з Кишинева у Кремль, зробивши секретарем ЦК, він не завершуватиме почату Хрущовим справу, він, навпаки, віддасть належне пам’яті великого керманича, народу це угодно, дріжджі традиційного самодержавства й скривдженого у своїй вірі почуття народу («мужик, як бик, засяде в голові якийсь там дур, кілком його не виб’єш звідти») дадуть йому, продовжувачеві великої справи, політичний бариш — «запопадливий до пам’яті»; за це одне багато простять і спишуть, особливо коли економіка тріщить по всіх швах.

Андропов не помилився в прогнозі — усе пішло саме так, як він і передбачив…

Залишаючись секретарем ЦК у зв’язках з соціалістичними країнами, Андропов і далі відстоював лінію XX з’їзду; це був виклик — мовчазний, коректний, але цілком очевидний.

Прибрати Андропова — всього лише через два роки після жовтневої змови — було не так уже й просто: новий вождь обіцяв апарату спокій і стабільність, він мусить дотримуватись слова; врятувала матір-Візантія: ліберала перемістили на площу Дзержинського.

Андропов відповів по-своєму: «Жодна політична акція — чи то процес типу Синявського й Даніеля, розміщення ракет на Кубі чи операція в регіоні Середнього Сходу — не може бути виконана без відповідного рішення Політбюро; за діяльність Комітету відповідає партія, у неї ж права й обов’язки постійного контролю, як, утім, і в Прокуратури Союзу».

Цей його м’який ультиматум, акуратно упакований посиланнями на праці Леніна, було важко не прийняти.

Прийняли, вважаючи, що Цвігун і Циньов зможуть запропонувати новому голові свої умови гри, професіонали, на них лежить вся поточна робота, спробуй устежити, що робиться в усіх кабінетах Дому. (Однак він устежив; якби хтось інший був на місці Андропова, в країні полилася б кров, як у тридцятих; у Росії часом куди важливіше не дати здійснитися масовому терору, ніж зробити рішучий крок уперед до прогресу; ризиковано; чревато відкочуванням у минуле; жах став звичним, благо — хистко-загадковим, страшно в нього вірити.)

Ставши головою КДБ при Раді Міністрів, обачно лавіруючи між Косигіпим, Сусловим і Брежнєвим, Андропов усе-таки зміг усунути дивне «при»; з’явився КДБ СРСР; увійшовши до Політбюро нарівні з Громиком й Устиновим, вони створили свій, найоперативніший підрозділ у Системі, навіть на трибунах кремлівського залу сиділи разом, «могутня кучка», тріумвірат.

Поняття «текучка» Андропов виключив з лексикону, замкнув справи на собі.

Саме йому на стіл прийшла інформація про гецезис Щолокова: приїхав до Москви з великою кількістю планів про реконструкцію системи внутрішніх справ, поворот до громадськості, зв’язки з творчою інтелігенцією, але поступово його оточення почало створювати навколо новоявленого генерал-полковника ореол видатного партійно-державного діяча; почалися підношення — попервах звичайнісінькі кришталеві вази з портретами до дня тезоіменитства, унікальні рушниці, а там уже й до японської апаратури недалеко, до «мерседесів», «БМВ», квартир родичам… У Брежнєва було сто сімдесят свої х, прикріплених до кремлівського спецхарчування; Щолоков прикріпив до міністерського спецбуфета всіх родичів; теща, Галина Іванівна, ганяла шоферів з пайками: «У, влада ваша паскудна, навіть ковбаси не вміє зробити нормальної, самий крохмаль! Пожити б вам так, як за царя-батечка люди жили!»

Виходити з цими сигналами на Брежнєва було неможливо: той держав на дачі подаровані «роллс-ройси», по двісті тисяч доларів кожен, гоночні звіроподібні «альфа-ромео» й штучні «даймлери»… В колекції рушниць зберігалися «Черчіллі», «Пьорде», «Перле», ціни їм немає; потім почали підносити смарагди, брильянти, сапфіри — у домі повішеного не говорять про вірьовку…

• Предыдущая
• 41/74
• Следующая