Выбери любимый жанр

Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович - Страница 36


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

36

Пентагон дуже цінив Салаха Шаффара, його робота оплачувалась безпрецедентно високо; курирував його особисто шеф близькосхідного сектора воєнної розвідки полковник Ісаак Голденберг; вони періодично зустрічались, найчастіше у Швейцарії; після того як племінник Голденберга, тридцятилітній Абрахам, став працювати в зовнішньополітичному департаменті «Ролл бенкінг корпорейшн», цим джерелом надзвичайно зацікавилась спостережна рада — треба було дослідити можливість гарантованих вкладів капіталу в розвиток судноплавства по Нілу. З тих пір зустрічі Ісаака Голденберга з Салахом Шаффаром відбувалися не тільки в Швейцарії, а й у Відні шість разів на рік.

Саме після такої зустрічі Салах Шаффар, побачившись і недовго проговоривши з якимось Ламські, котрий був у контакті з резидентом ЦРУ, і подався в Базель для розмови з Вольфом Цорром.

Вони розійшлися опівночі, спогади про ту пору, коли вони були тридцятилітніми хлопчаками, зробили їх добрішими, лагідними.

Цорр з радістю взявся виконати прохання Шаффара. Чек на три тисячі доларів прийняв легко, як візитну картку, поклав у портмоне і ніби забув про нього. Попросив тричі повторити те, що він мав зробити з тією інформацією, яку йому передали, — саме в той момент, коли до нього подзвонять, але тільки після того, як назвуть по переданому йому телефону ім’я людини, котра до нього звернеться.

34

16.10.83 (19 годин 15 хвилин)

Комісар Матен підсунув Шору чашку кави і, відкинувшись на спинку крісла-вертушки, сказав:

— Соломоне, мене зовсім засмикали, заступник міністра вимагає доповісти йому про справу Граціо, будь ласка, сформулюй стисло все, що ти обіцяв розповісти, озброй мене, інакше ці дилетанти не злізуть, ти ж знаєш їхній інтерес до сенсації, ніякого професіоналізму.

— Треба писати?

— Ні. Ти розказуєш краще, ніж пишеш.

— Ти в курсі, що на пістолеті немає відбитків пальців, вже доповідав… Я з деким поговорив, і це змусило мене полазити по горищі готелю… Знайшов там слід одного пальця… На вікні, яке виходить саме туди, де був апартамент покійного…

— Цей палець е в нашій картотеці?

— Ні.

— Слава богу.

— Я звернувся в Інтерпол.

— Чудово… Нехай шукають… Далі?

— Я знайшов там ще один слід, черевиків сорок п’ятого розміру… Послав хімікам… Вони гадають, що взуття італійське… Остаточну відповідь дадуть завтра вранці…

— Далі?

— Ну, а що далі? Далі хтось спустився по вірьовці — цього навчилися після італійських фільмів про мафію… Кватирка в номері Граціо була відчинена… Жахнули бідолаху, відкрутили безшумну насадку й кинули револьверчик ближче до ліжка, біля якого він лежав…

— Далі?

— Далі хіміки шукають слід од вірьовки з горища. Щось там знайшли, вивчають.

— А що тобі може дати вірьовка?

— Багато. Професіонали возять свої, вітчизняні. Вийдемо на країну, вже зачіпка.

— Ну що ж. Цілком можливо. Допитав усіх у готелі?

— Звичайно. Папіньйон передав мені допити сімнадцяти службовців… Ніхто нікого не бачив… Я затребував карточки всіх, хто проживав і проживає в готелі до сьогоднішнього дня… Вивчаємо…

— Коли матимеш інформацію?

— Її вже опрацьовують, шеф. Думаю, завтра ввечері будуть вичерпні дані.

— Ти вважаєш, що в нашому ділі можна мати вичерпні дані? Завидний оптимізм. Далі?

— Далі гірше. Припустимо, палець, тканина вірьовки, сліди від черевиків і таке інше приводять нас у нікуди. Як же нам у такому разі знайти ту людину, яка прийшла до Граціо абсолютно легально, через двері?

— Не знаю.

— Я знаю, що ввійти могла людина, тільки добре знайома Граціо. Логічно?

— Цілком.

— Таких тут троє.

— Хто вони?

— Сюди напередодні прильоту Граціо приїхав Бланко; з Амстердама прискакав Уфер; і, нарешті, мені щойно стало відомо, тут з’явився сусід Граціо по замку в Палермо, брат Дона Валлоне, синьйор Ауреліо, дуже серйозний дідок з вищого кола мафіозі.

— Ну і?..

— З Бланко я розмовляв, але на нього тиснуть. За Уфером і Ауреліо спостерігаю.

— Отже, коли ти дозволиш, я підведу підсумок, Соломоне… В номері «Континенталю» загинув Леопольдо Граціо… Ніяких слідів насильства, на килимі валяється пістолет, ніхто не чув пострілу, ніхто не бачив людини, яка направлялась до апартаменту покійного… Все було б ясно, якби на рукоятці пістолета ми знайшли пальці нашого бідолахи. Коди ти зайшов у номер, там до тебе вже побували директор, шеф охорони, портьє, метрдотель, що приріз на каталці сніданок, покоївка і поліцейський, який чергує біля готелю. Виникає питання: а якщо хтось з цих людей схопив — пойнятий жахом, без злого наміру — пістолет, потім злякався, що знайдуть його сліди, витер рукоятку рушником і поклав на місце? Таке допустимо?

Шор примружився, розгублено глянув на Матена, витяг з кишені пом’яту пачку «Голуаз», закурив і, глипнувши на комісара ще раз, відповів:

— Взагалі коли…

— Що «коли»?

— Коли дуже хочеться вважати це самогубством, то…

— Ти що думаєш, я підштовхую тебе саме до такої точки зору? Соломоне, що з тобою? Ти висуваєш свою версію, але і я маю право на свою.

— Преса бере в стоси не тебе, а мене, Луї.

— Так було завжди, так буде й надалі, поки ти не заміниш мене в цьому кріслі, а на твоє місце не сяде Папіньйон… Але я аж ніяк не відкидаю твоєї версії. Затям собі, я з тобою, хоч би як ти повернув справу… Як завжди, я прикриватиму тебе. Копай, Соломоне.

Через дві години після дуже короткої зустрічі з комісаром Матеном в кафе Джон Хоф націлив резидентуру ЦРУ на те, щоб журналісти, які зв’язані зі службою, поговорили з працівниками «Континенталю».

Підрозділ, який відповідав за виконання спеціальних заходів, дістав завдання організувати таку людину в «Континенталі», яка згадає, що не більше як три дні тому, приблизно за день до самогубства Граціо, викликали майстра з профілактики електропроводок на горищі, у підвальних та складських приміщеннях; приходив чоловік середніх літ, дуже кремезний, десь близько п’ятої після полудня; запросили майстра тому, що йшли дощі, дуже погана погода, сталося щось з кліматом, ці американці й росіяни неодмінно доведуть світ до нового потопу з їхньою космічною безглуздістю; майстер був з якоїсь контори, треба згадати, мабуть, десь у паперах е телефон чи відповідний запис; ні, у день загибелі Граціо цієї людини в готелі не було, ми уважно стежимо за всіма, хто входить до нашого готелю…

Через три години, після відповідної шифрограми Хофа в Ленглі, Майкл Велш надіслав вказівку римській резидентурі ЦРУ зробити все можливе, аби вплинути на потрібних у кабінеті людей і домогтися відправки телеграми в Берн з офіційним запитом про обставини загибелі італійського громадянина Леопольдо Граціо; оскільки лист має виходити з секретної служби, то, ясна річ, на цей запит мусить відповісти секретна служба Швейцарії. А відповісти на лист, не взявши в кримінальній поліції всіх документів, висновків експертів, неможливо.

Правдолюбці — це добре, але Шор вирішив пограти в це діло аж надто серйозно. Не час.

А втім лишалася ще надія на завтрашній контакт з Шором тих, кому резидентура в Берні вірить безумовно.

35

Ретроспектива V (місяць тому, осінь 83-го)

Прийом влаштували на англійському газоні перед новим будинком Дігона в Сарагоса де Вілья; пальми підсвічували лампами денного світла, і тому ніч здавалася нереальною, мабуть, занадто чорно-білою, як у режисерів перших фільмів раннього італійського неореалізму.

Дігон, як завжди, був у своєму скромному чорному костюмі; він дозволяв собі тільки одну розкіш — шофер купував йому надзвичайно дорогі черевики, невагомі, лайкові, в найшикарнішому магазині Нью-Йорка. Як і кожна людина, що піднялася на високий щабель, Дігон не надавав значення одягові, любив старі, звичні речі; але в молодості, як і всі подібні до нього, хто рвався вгору, він замовляв собі елегантні костюми, купував величезні машини, бо той, хто хотів вийти в люди, мусив уміти замилювати очі; чим менше реальних грошей, тим більше повинно бути показного багатства; тільки купивши три будинки, понад тисячу акрів землі, багатої на нафту, зав’язавши — через треті країни — надійні зв’язки з банками Саудівської Аравії, він перестав звертати увагу на зовнішнє, «женихівське», як жартував пізніше, і став, навпаки, грати в скромність; спочатку перебирав міри, і гра ця здавалася ненатуральною. Та минали літа, і особливо після сорок п’ятого року, І коли Дігон дістав доступ у Західну Німеччину через концерн Дорнброка, він жив поняттям діла — агресивного, всепожираючого, безпощадного; будь-яке виставляння напоказ багатства здавалося йому тепер смішним і безглуздим.

36
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело