Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович - Страница 59

• Предыдущая
• 59/97
• Следующая

О двадцять першій годині невідомий на великій швидкості збив Соломона Шора, котрий ішов додому по темній невеличкій вуличці після прогулянки з собакою.

О двадцять першій годині тридцять сім хвилин Шора було доставлено в непритомному стані в міську клініку.

О двадцять другій годині сім хвилин в клініку прибув комісар Матей.

О двадцять другій годині тридцять хвилин у клініку приїхали представники преси.

О двадцять другій годині тридцять дев’ять хвилин журналісти атакували Матена запитаннями у вузькому коридорі лікарні…

… Спланований напередодні Дейвом Роллом скандал розпочався; некерованість процесу була вдаваною; можливі ходи противників заздалегідь вичислено на комп’ютерах, ендшпіль вирішено.

Джеймс Боу подзвонив директорові ЦРУ додому пізно, об одинадцятій.

— Послухай, справа варта того, щоб ми випили з тобою по склянці молока. Як ти?

— Без молока не заснеш?

— Боюся, що ні…

— Приїжджай… Тільки візьми таксі, гаразд? І зупини на розі, не доїжджаючи до будинку.

— Навіть так?

— Завжди так, Джеймс…

Він зустрів Боу на порозі, провів його до бібліотеки; на другому поверсі гриміла музика й молоді голоси; директор пояснив:

— Вечоринка у дітей, нехай уже краще бісяться вдома, ніж у дискотеках, такий бруд, таке падіння моралі, марихуана…

— Запропонуй узяти дискотеки під контроль, — усміхнувся Джеймс, — тільки де ти тоді черпатимеш кадри інформаторів?

— Ти страшенний цинік, старина. Що скоїлось?

— Дай молока, я справді не можу без хорошого молока, а в готелі від мене шарахаються — молоко тільки ранком, а ввечері пиво пий…

— Скидай піджак, зараз принесу…

Лише після того, як Боу жадібно випив цілий пакет молока, самі вершки, він витяг носову хусточку, витер лоб і ніс, розстебнув комірець вологої сорочки й сказав:

— Слухай, старина, виходить дивна штука… Навколо людей, які тебе цікавлять, особливо навколо майора Лопеса, ходять хлопці Дігона, Рокфеллера і Дейва Ролла…

— Ти перебільшуєш…

— Ні, це справді так… І вони замикаються на Майклі Велші, є в тебе такий?

— Чорт його знає, — відповів директор, — може і є, знаєш, скільки їх у мене… Ти заради цього примчав уночі?

Стривай, старина, стривай… По-моєму, ми з тобою останній раз хитрували в Канзас-Сіті, підсовуючи один одному содову, аби не пити горілки, якою нас там хотіли напоїти… Що сталося?

— Ти з глузду з’їхав! — Директор навіть закурив. — Як тобі не совісно? Я хитрую з ворогами, і мені платять за це гроші, це мій бізнес, Джеймс, але я ніколи не хитрую з своїми, не кажучи вже про друзів…

Боу ткнув у рот м’ятну сигарету і, як завжди, не прикурив, знову витяг носовик, зжужмив його в кулаці, витер з лоба і з шиї порскі, схожі на сльози цівочки поту; потім тихо засміявся.

— Добре, старина, ти так чудово відповів, ти завжди був у нас дуже спритним… Я все зрозумів… Я зрозумів тепер усе…

— Що ти зрозумів, Джеймс?

Він спитав про це так, що Боу раптом злякався; навіщо я поліз у це діло, подумав він, стара дружба, брати по коледжу, сентиментальна блювотина! Та він і від мене відмовиться так само легко, як од Велша, начебто важко взнати, хто його перший заступник! І доручить збирати дані на мене, і попросить когось третього, стороннього, написати сценарій лро мене, поки ці дані надходитимуть до нього з його резидентур…

— Я зрозумів, — неквапливо відповів Боу, — що даремно поліз у це діло, бо схожий на слона в крамниці, де торгують китайським фарфором… Ви — ювеліри, а я в дитинстві об’їжджав коней…

— Саме тому я й попросив тебе вникнути в це діло, Джеймс, — голосом, сповненим дружелюбства й простоти, вів далі директор. — Мені треба, щоб ти об’їхав диких іспанських жеребців, мої ювеліри цього не зроблять. А щодо прізвищ, котрі до тебе потрапили з числа наших фінансових спрутів, то викинь їх з голови, ними займаються інші люди, а найімовірніше це вдатно організована дезинформація, на яку клюнули мої хлопчики, віддавши за це чималу суму доларів з нашого річною бюджету… Пам’ятаєш, я обіцяв тобі назвати акції, які слід купити… Знаєш що, як найближчому другові, раджу тобі: звернись за інформацією до Роберта Кара, у цього хлопця є хватка, він дасть точну пораду, повторюю, ти застрахований від невдачі, я відповідаю…

У невеличкому готелі, де зупинився Степанов, мешканців було мало; всі столи в ресторанчику вільні; два іспанці, що приїхали сюди на заробітки (офіціантам тут добре платять, місцеві жителі залишили собі найбільш кваліфіковану роботу), стояли біля бару, протяжно, по-собачому позіхаючи.

— Давайте сядемо біля вікна, Марі, — сказав Степанов. — Коли піде дощ, тут буде так затишно й гірко, що відразу захочеться писати…

— А мені писати хочеться в спеку.

— Кожному своє, — зітхнув Степанов. — Треба ж такі прекрасні слова викарбувати на воротах концтабору…

— «Праця робить вільним» — теж чудово звучить; але й це пришпилили туди ж мої однокровці.

— Я замовлю Москву, поговорю з дочкою, — сказав Степанов, — а тоді подумаємо разом, як бути далі, в мене є деякі новини…

— У мене також.

Степанов кивнув, підвівся, попрямував до телефонного апарата, що стояв на маленькому столику біля бару, набрав міжнародну, назвав московський номер, попросив з’єднати його якнайшвидше, звернувся до іспанських офіціантів своєю варварською кастільською, поцікавився, звідки вони, ті радісно загомоніли, вважаючи, що зустріли одноплемінника, потім, коли Степанов пояснив, що він росіянин, бував в Іспанії, любить їхню країну, заляскотіли язиками, заходилися швиденько готувати салат, томатний сік та каву.

Повернувшись, Степанов сів навпроти Марі, глянув на неї:

— Чого ви така сумна?

Та скрушно мотнула головою, руде волосся шурхотливо впало на лоб.

— Я сумна, бо мені дзвонити нікуди…

— А батько?

Вона зітхнула, повторивши з невимовною ніжністю:

— Батько… У вас скільки дітей?

— Двоє.

— А ви щасливі в подружньому житті?

— Живемо окремо вже багато років…

— А з дітьми як?

— Мої справжні друзі…

— Як же у них склалися стосунки з вашою подругою?

— У мене немає постійної подруги…

— Яєчню собі готуєте сам?

— І дуже смачну…

— Скоро заведете постійну подругу, — впевнено сказала Марі, — у вас хворі очі.

Він заперечливо похитав головою.

— Ні.

— Так… Ви себе не знаєте…

— Тільки людина саму себе й знає, всі інші люди вгадують її…

— Пригадуєте слова: де був самим собою я?

— Ні.

— «Пер Гюнт».

— Російською все звучить інакше, — сказав Степанов. — Ми звикли до хороших перекладів, не обов’язково знати оригінал… Тепер ясно. Це ви до того, що Сольвейг відповідає: в надії, у вірі і в любові моїй?

Марі кивнула.

— Справжнє лице людини зберігає той, хто любить її… Любов дітей і любов жінки — поняття різні.

— На щастя, мої діти — дівчатка.

Обличчя Марі стало якимсь байдужим, під очима залягли ранні зморшки, вилиці загострились, і обличчя стало важким, немов після нелегкого переходу в горах.

— Я також дочка і, тільки коли сама відчула втому, а потім покохала чудового хлопця, але не можу бути з ним, отже, боюся за нього, тільки тоді зрозуміла батька. Він теж, як і ви, багато років готував собі яєчню, став товстий, обрезклий, зморшкуватий і нічого не встигав робити, не міг заснути без снотворного… А потім біля нього з’явилася жінка, і він знову, знайшов себе, своє справжнє обличчя… Раніше, після того як він розлучився з мамою, обличчя не було, була маска… А я і брат… Ми виявилися…

• Предыдущая
• 59/97
• Следующая