Выбери любимый жанр

Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович - Страница 47


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

47

— Зачекайте, Пол, — зупинив його Хайме біля дверей. — Ви даремно нервуєтесь…

— Я нервуюсь? — щиро здивувався Роумен. — От чого нема, того нема. Що, ходімо гуляти?

— Я вас дожену, — сказав Хайме, — одну хвилинку. Візьме диктофон, зрозумів Роумен, ну й телепень.

Коли Хайме наздогнав його в парку, Пол показав очима на його піджак і прошепотів:

— Відключіть вашу штуку. Все одно я говоритиму дуже тихо і нічого не запишеться, галька тріщить під ногами, все ваглушить.

— Чого це ви такий підозріливий, — посміхнувся Хайме. — Можете мене обмацати.

— Подзвонили в Мадрід? Дістали санкцію на розмову без вапису?

— Послухайте, з такою людиною, як ви, просто одне «задоволення дружити. Я тепер розумію Еронімо. Може, зустрінемося в Мадраді?

— А що ви мені зможете дати? Я не звик марно витрачати час.

— Я також.

— Мене цікавлять люди із спеціальністю.

— Іспанці?

— Боронь боже! Ми не втручаємося у ваші внутрішні справи. Живіть як хочете. Якщо іспанцям подобається Франко, нехай він ними і править.

— Нами, Пол, нами. Не відділяйте мене від іспанців, я хочу, щоб нами правив каудільйо.

— Не говоріть за всіх, Хайме. Доцільніше сказати «мною». Розумієте? «Я хочу, щоб мною правив Франко».

— Я лише тоді чогось вартий, коли моя служба представлятиме думку нації. Один — це ж порожнеча…

— Один — це один, Хайме. Це дуже багато, та ще коли один — тобто кожен — явище. А от коли суцільні нулі, мільйон нулів, а попереду, окремо від них, одиниця — тоді це ненадовго, одиниця вріже дуба, нулі розсиплються…

Хайме засміявся:

— А ми навіщо? Ми не даємо нулям розсипатись. Ми їх добре тримаємо в руках… Так от, мене теж цікавлять люди із спеціальністю, звісно, не нашого громадянства.

— Якого конкретно?

— Не вашого. Я розумію вас і ціню ваш такт: вас не цікавлять іспанці, мене — американці. А всі інші нехай стануть об'єктом нашого спільного інтересу. Згодні?

— Пропонуєте обмін інформацією?

— Саме так.

— А чому б ні? Звичайно, згоден… Ви — мені, я — вам, дуже зручно.

— Залишите свій телефон?

Роумен поморщився:

— Послухайте, не треба так. Ви ж не дитина, їй-богу! Я дуже добре розумію, що мій телефон ви прослухуєте. Будь; те професіоналом, це надійно, таких цінять… Аматорами, що сліпо повторюють план, розроблений дядями, розплачуються. Будьте одиницею, Хайме. Бійтесь бути нулем. Дзвоніть мені в середу о дев'ятнадцятій, вечір вільний, можемо зустрітись. Де Брунн?

— Агов, — Пол гукнув Штірліца, коли той, поглянувши на годинник, підвівся з-за столика невеличкого кафе за два блоки від автовокзалу. — Ви куди?

— А яке ваше діло? — Штірліц стенув плечима, зразу ж відчувши біль у попереку і втому, що важко опустилась на плечі, немов хтось натиснув дуже сильною рукою на слабку кісточку ключиці.

— Як це так?! — Роумен сторопів од цих слів; ждав чого завгодно, тільки не такої реакції.

— А так. Який сьогодні день? Отож-то воно. Не людина для суботи, а субота для людини. Чи я мушу відмічатися перед тим, як захочу вийти з квартири?

— Дзвонити повинні.

— Чому? Не повинен. Ми про це не домовлялись.

— Брунн, якщо ви не скажете, чого сюди приїхали, я передам вас тутешній поліції.

— Вони люблять нас. Мені нічого не буде.

— Це так, вони вас люблять. Але вони, як і ми, не люблять тих, хто краде гроші, котрі належать фірмі. Тим паче такій міцній, як ІТТ. Ерл Джекобс пов'язаний з іспанцями, за крадіжку вас зашлють на каторгу.

Штірліц закурив, зітхнув, ляснув пальцями; куди йому до іспанців, у тих це від народження; ляскання не вийшло, шепіт якийсь, а не ляскання; тоді він повільно обернувся до стойки, боячись, що біль прониже все тіло, й попросив:

— Дві кави, будь ласка.

— Я не маю часу розпивати з вами каву, — сказав Роумен. — Або ви відповісте на моє запитання, або я зв'яжусь з поліцією, там чекають на мій дзвінок.

— Я відповім вам… Не зліться. Випийте кави, добряче поспішали, звичайно. А дорога погана, треба розслабитись… Зараз підемо туди, куди я хотів піти сам-один. Я любитиму ланку, а ви посидите в сусідній кімнаті… Тільки вона нестримна в емоціях, розбурхає вас, краще зразу прихопіть когось.

— Годі вам клеїти дурня! — Роумен розлютився по-справжньому.

— Послухайте, Пол, я тут працював… Розумієте? В тридцять сьомому, І наймав квартиру в домі жінки, до якої вирішив приїхати в гості… Ви ж знаєте, що нам при Гітлері Заборонялося спати з іноземками…

— Вашому рівню не заборонялось.

— Я тут був ще не на тому рівні, якому дозволялось. Я тоді був штурмбанфюрер, шавка… Та й потім, коли нацизм пре вперед — усім усе забороняють, і ці заборони всі приймають добровільно, навіть з радістю; починають дозволяти, лише коли все розсипається…

— Ходімо. Я імпотент. Приємно послухати, як нацист ричить з місцевою фалангісткою, зоосад у Бургосі.

Штірліц допив каву, поклав на стіл долар, офіціант, який, здавалося, не звертав на нього уваги, кинувся шулікою, змахнув зелененьку й зник на кухні.

Іншого виходу в мене немає, зрозумів Штірліц. Слава богу, що я згадав про Клаудію, невже вона ще тут? А куди вона дінеться? Іспанки люблять свій дім, вона нікуди не могла звідси поїхати. А скільки ж їй зараз років? Вона молодша за мене на п'ять, отже, їй сорок один. Теж не подарунок; єдине, чого я зовсім не вмію робити, то це прикидатися закоханим, це справді страшенний злочин, жінки слабші за нас і влюбливіші, це все одно, що обдурювати дитину… Але вона любила мене, чоловіки краще відчувають, як ставляться до них жінки, ніж вони самі, вони живуть у придуманому світі, фантазерки, нам і це снились такі фантазії, які живуть у них, кожна подібна до Жюль Верна, що не встиг себе реалізувати; хлопчики ніколи не грають у свою війну з такою вигадливістю, як дівчатка в ляльок і в дочки-матері.

Він підвівся, стомлено думаючи про те, як Роумен міг його вичислити; зробив висновок, що тутешня служба почала контактувати з американцями; ще один удар по його надії на дружбу переможців; шкода; бідолашна кулька, нещасні люди, котрі живуть на ній; якась приреченість тяжіє над ними, фатум…

— У вас машина близько? — спитав Штірліц.

— Звичайно.

— А втім, тут недалеко. Підемо пішки?

— Як хочете, — відповів Роумен. — Я ж здоровий, це ви каліка.

Вони йшли мовчки, Штірліц знову трохи накульгував, біль у попереку дужчав; будь він проклятий; усе в нашому житті визначає якась одна мить; я прекрасно себе почував, не було ніякого болю, мені здавалося, що я молодий до тієї хвилини, поки не покликав мене цей хлопцюга; лише одна мить, і все перемінилося.

… Він увійшов у холодний мармуровий під'їзд перший і, натиснувши на мідний сосок дзвоника, миттю збагнув, яку непоправну помилку зробив: Клаудія знала його як Штірліца, а не як Брунна чи Бользена…

А ці про Штірліца, мабуть, ще не знають, подумав він, і чим довше вони не знатимуть про це, тим імовірніший шанс повернутися додому; я мушу зробити все, щоб вона не встигла назвати мене так, як завжди називала — «Естіліц». Я повинен — в ту хвилину, поки вона йтиме до дверей, — придумати, що треба зробити, аби тільки не дати їй змоги вимовити це слово.

ВИТЯГИ З ПРОТОКОЛУ ДОПИТУ КОЛИШНЬОГО СС БРИГАДЕНФЮРЕРА ВАЛЬТЕРА ШЕЛЛЕНБЕРГА-ІІ

(квітень сорок шостого)

Запитання. — Поясніть, яка була мета вашого візиту в Мадрід та Лісабон влітку сорокового року.

Відповідь. — Ви маєте на увазі липень сорокового року? Запитання. — Так.

Відповідь. — Я був змушений виконати наказ рейхсміністра Ріббентропа…

Запитання. — У чому він полягав?

Відповідь. — Це був абсолютно божевільний наказ… Подзвонив Ріббентроп і глузливим тоном — це було властиво йому та Герінгу — спитав, чи я маю час приїхати до нього негайно. Я відповів, що, звичайно, маю, але спитав, що буде предметом бесіди, аби я встиг підготувати потрібні матеріали. «Це не тема для телефонної розмови», — відповів Ріббентроп і поклав трубку. Оскільки мій безпосередній шеф Гейдріх був ревнивий, як жінка, і всі мої контакти з близьким оточенням фюрера сприймав як особисту образу, я не міг не сказати йому про цей дзвінок, все одно він дізнався б про нього в кінці тижня, коли спеціальна служ-. ба доповідала йому про всі телефонні розмови керівників рейху; заборонялося підслухувати тільки одного фюрера, але ж нічого не було сказано про всіх інших, та все одно телефонні розмови Гітлера з Герінгом, Ріббентропом, Геббельсом, Розенбергом, Кейтелем клали на стіл Гейдріха, і лише він визначав, про що доповідати Гіммлерові, а про що замовчати… Гейдріх вислухав мій рапорт, сказав: «Джентльмен, мабуть, не хоче консультувати зі мною свої проекти, що ж, це свідчить про те, що пан рейхсміністр став старим ідіотом. Їдьте, Шелленберг, і передайте йому мою щиру повагу…»

Майже завжди Ріббентроп не пропонував мені сідати, коли я бував у нього за дорученням Гіммлера, але цього разу він вийшов мені назустріч, запросив сісти біля кофейного столика, сам сів навпроти мене й спитав, чи правильні чутки про те, що в мене чудові зв'язки з секретними службами в Іспанії та Португалії. Я відповів, що мої зв'язки там справді надійні… Тоді він спитав, якою мірою вони надійні. Я сказав, що зв'язки розвідників мають особливий характер, питання надійності відходить на другий план, головною стає проблема взаємної вигоди й загальної доцільності. Ріббентроп досить довго обдумував мою відповідь, він з породи людей, які туго мізкують, потім нарешті спитав, чи добре я знайомий з герцогом Віндзорським. «Вас Же познайомили з ним на тому вечорі, який ми влаштували на його честь?» Я відповів, що мене не запросили на той прийом, але, звичайно, я чув про нього. Ріббентроп спитав, чи усвідомлюю я, якого саме рівня другом рейху є цей член британської королівської сім'ї. Я відповів, що можу про це здогадуватись.

«Які у вас є про нього матеріали?» — спитав Ріббентроп. Я сказав, що мені зараз важко відповісти, бо не мав можливості затребувати архіви. Тоді він попросив мене висловити свою особисту думку про герцога Віндзорського. Я зробив це, і Ріббен…

Запитання. — Розкажіть, що ви говорили Ріббентропу з приводу його високості герцога Віндзорського.

Відповідь. — Я сказав, що справа герцога Віндзорського свідчить про чудові традиції Англії, яка обстоює різні думки про одне й те саме питання, підкресливши, що позиція уряду його величності, перебуваючи в стані війни з рейхом, не є безкомпромісна; Даунінг-стріт ще й досі сподівається, що королівська сім'я сама вирішить свої внутрішні проблеми. Ріббентропа моя відповідь, звичайно, збентежила. Він сказав, що я не зовсім розуміюся на питаннях зовнішньої політики. Він сказав також, що я «не усвідомив головного: герцог Віндзорський — це взірець найпрекраснішого, дуже нам близького, найбільш правого політика серед усіх, хто живе на Острові. Саме ця його позиція страшенно розлючує правлячу Британією урядову кліку. Наше завдання полягає в тому, щоб гідно й шанобливо використати цього відданого друга рейху в наших інтересах».

Запитання. — У чиїх саме?

Відповідь. — В інтересах рейху і тих сил у Британії, які виступають за союз і дружбу з Гітлером… А всі ці питання «про традиції й терпимість кабінету Черчілля, — сказав на закінчення Ріббентроп, — мають вторинний характер і не причетні до суті проблеми». Я спробував заперечити в тому розумінні, що не можна приймати рішення, пов'язане з країною, не звертаючи уваги на її традиції, називаючи їх «вторинним питанням». Ріббентроп перепинив мене: «Фюрер і я прийняли рішення про герцога Віндзорського ще в тридцять шостому році. У нас є для цього підстави, щоб прийняти рішення, яке не підлягає обговоренню. Мені відомо, що кожен крок герцога контролює британська секретна служба. Але мені також відомо, що герцог, якого примусово призначили намісником на Бермуди, все ще лишається другом рейху. Більше того, в мене є достовірна інформація, що він висловив бажання оселитися в нейтральній країні і звідти вживати заходів, спрямованих на досягнення миру між Берліном та Лондоном. Фюрер вважає реалізацію такої можливості — один із членів британської королівської сім'ї відкрито стає на бік рейху — надзвичайно важливою. Тому вам доручається — з вашою західною зовнішністю, невимушеною поведінкою й знанням мов — відправитися на Піренейський півострів і зробити все, щоб вивезти герцога з Португалії. П'ятдесят мільйонів франків уже депоновано в Цюріху на ім'я його високості. Ви повинні вивезти його у будь-який спосіб, навіть застосувавши силу. Якщо ж він виявить вагання, вам дається повна свобода рук. Але прй цьому ви відповідаєте головою за безпеку герцога Віндзорського і за стан його здоров'я. Мені відомо, що найближчим часом його запросить один з іспанських аристократів приїхати на полювання. Вчора я обговорював цю проблему з фюрером, і ми вирішили, що саме в час полювання ви й маєте вивезти герцога до Швейцарії. Ви, звичайно, готові виконати це завдання?» Я навіть сторопів від такої Постановки питання, але все-таки звернувся до Ріббентропа з проханням дозволити мені з'ясувати в нього ряд конче потрібних для роботи моментів. Він дозволив, і я спитав його: «Ви говорили про симпатії герцога до Німеччини… Ви мали на увазі німецьку культуру, стиль життя, взагалі німецький народ чи ви вже включили сюди й симпатію герцога до нинішньої форми правління в рейху?» Ріббентроп хотів був щось відповісти, та раптом на його обличчі промайнула тінь переляку — як-не-як я приїхав з того дому, де всім заправляв Гіммлер, — і він відрубав: «Коли ми говоримо про сьогоднішню Німеччину, ми говоримо про ту Німеччину, яку й ви як німець представляєте у світі». — «Але від кого до вас надійшла інформація про симпатії герцога до рейху?» Ріббентроп відповів, відомості надійшли з Мадріда від цілком надійних людей, що займають досить високі пости1 у франкістській ієрархії. «Усі деталі обговорите з моїм послом у Мадріді. Та інформація, яка відома фюреру й мені, залишиться нашою з ним інформацією, з нею ніхто не може ознайомитись, крім нас». — «Чи немає тут якогось протиріччя, — мовив я. — Ви говорите про симпатії до нас герцога і водночас даєте мені свободу рук для його викрадення». Ріббентроп поморщився! «Фюрер дозволяє вам застосовувати силу не проти герцога, а проти британської секретної служби, яка тримає його під постійним і невсипущим наглядом. Коли я сказав про застосування сили, йшлося про те, щоб допомогти йому перебороти психоз страху, який старанно організовує секретна служба Черчілля. Ви повинні допомогти герцогові подолати бар'єр страху, лише в цьому розумінні я говорив про свободу рук. Він буде вдячний вам, коли опиниться у Швейцарії і зможе їздити по світу без постійного нагляду поліцейських нишпорок. Це все, Шелленберг».

Мені нічого не лишалося, як устати, подякувати цьому мерзотникові «за довір'я» і піти. Але Ріббентроп зупинив мене, показав очима на навушники, прикріплені до одного з телефонів; я надів їх; він набрав номер Гітлера й сказав: «Мій фюрер, Шелленберг виконає наказ». Гітлер сказав: «Нехай він налагодить контакт з герцогинею Віндзорською, вона має великий вплив на свого чоловіка. Скажіть Шелленбергу, що в нього будуть посвідчення від мого імені на проведення будь-яких акцій в ім'я успішного виконання цього завдання».

Коли я доповів Гейдріху про розмову, той зауважив, що весь план йому не подобається, що цей негідник Ріббентроп намагається використати його людей саме в таких ідіотських операціях і що я не маю права їхати в Мадрід один, він прикріпить до мене двох співробітників, найкомпетентніших в іспанських та португальських питаннях. Мені нічого не лишалося, як подякувати йому за турботу і…

Запитання. — Кого саме відрядили з вами?

Відповідь — Штурмбанфюрера Кройзершанца, він загинув на східному фронті, і штурмбанфюрера Штірліца…

Запитання. — Яка доля Штірліца?

Відповідь. — Останній раз я бачив його в квітні сорок п'ятого…

Запитання. — На чиєму літаку ви літали до Мадріда?

Відповідь. — На одному з літаків Герінга. Це був спеціальний рейс. У Мадріді я взяв таксі окремо від офіцерів, які мене супроводили, заїхав у готель, де жили німецькі дипломати, потім, замінивши машину, поїхав до того готелю, де мав намір поселитися, а вже після цього, на третій машині, прибув у посольство, і мене там прийняв посол фон Шторер. Він повідомив мені, що його інформатори — представники вищої аристократії Іспанії й Португалії — ска…

Запитання. — Хто саме? Назвіть прізвища.

Відповідь. — З погляду етики взаємовідносин між розвідниками й дипломатами, я не мав права цікавитися іменами його контактів.

Запитання. — І ви не вжили ніяких заходів, щоб з'ясувати, що це були за люди?

Відповідь. — Я не пригадую. Мені важко відповісти на ваше запитання точно…

Запитання. — Ви не доручили нікому з ваших підлеглих у посольстві з'ясувати таке важливе для всієї операції запитання?

Відповідь. — Вам би доцільніше подивитися рапорти моїх супровідників. Якщо вони збереглися, то напевне там є вказівка на те, чи давав я таке завдання…

Запитання. — У нас складається враження, що ви говорите тільки про те, що показує вас у вигідному для вас світлі. А нас цікавить оперативна обстановка. Адже ці події відбувалися всього п'ять-шість років тому…

Відповідь. — Я не хочу пускати вас по хибних слідах, тому я такий обережний у тих відповідях, де вимагається абсолютна точність.

Запитання. — Ви могли б доручити з'ясувати імена інформаторів посла штурмбанфюреру Кройзершанцу?

Відповідь. — Міг.

Запитання. — А Штірліцу?

Відповідь. — Міг. Мабуть, йому я й повинен був доручити це завдання, якщо й доручав, бо в тридцять сьомому році він працював при штабі Франко і, як я пригадую, мав досить тісний контакт з полковником Гонсалесом…

Запитання. — Альфредо Хосефа-і-Раулем Гонсалесом?

Відповідь. — Я не пригадую його імені…

Запитання. — Він був заступником начальника політичної розвідки у Франко.

Відповідь. — Так, якщо він був заступником начальника політичної розвідки, то це саме той Гонсалес… Що з ним тепер? Я чув, його зняли з цієї посади.

Запитання. — Вам повідомили імена інформаторів посла?

Відповідь. — Щось говорили. Але я не міг входити в контакт з тими іспанцями, тому, певне, наказав надіслати відомості на інформаторів посла Шторера в наш архів…

Запитання. — Продовжуйте.

Відповідь. — Фон Шторер виявився вельми достойною людиною, без чванства і ревнощів, властивих дипломатам щодо людей моєї професії. Він пообіцяв організувати кілька прийомів, на яких я зустріну людей, що мають інформацію про герцога Віндзорського з перших рук. Він ще сказав, що точна дата полювання, котре організують для герцога, поки невідома і що герцог зараз у дуже пригніченому стані, бо призначення його губернатором Бермуд він вважає формою почесного заслання. Герцог знає, що британська секретна служба з підозрінням ставиться до запрошень на полювання і робить усе, аби відмінити цей захід. «Але, — сказав фон Шторер, — полювання можна організувати десь у прикордонному районі і влаштувати там «випадковий» перехід кордону. Тут, — додав він, — ви його візьмете під свою опіку…»

Запитання. — Судячи з цього зауваження, фон Шторер поводився не як дипломат, а як ваш колега.

Відповідь. — Мадрід був центром нашої диверсійно-розвідувальної служби на Піренеях, у Північній Африці, по морських перевозках союзників… Звісна річ, фон Шторер не міг бути осторонь цієї роботи.

Запитання. — Він. був агентом СД?

Відповідь. — Він міг бути особистим інформатором Гіммлера. Вербування на такому рівні не фіксувалося.

Запитання. — Але з того, як він поводився з вами, ви могли припустити, що він належить до інформаторів Гіммлера?

Відповідь. — У Німеччині тоді неважко було примусити людину до співробітництва з секретною поліцією…

Запитання. — Я хочу почути цілком певну відповідь: «Так, міг бути людиною Гіммлера» або «Ні, не міг».

Відповідь. — Так. Міг.

Запитання. — Продовжуйте.

Відповідь. — Потім Шторер зупинився на тих проблемах, які найдужче непокоїли його як посла. Його бентежило те, що інформація, яка йде з Мадріда в Берлін, часом суперечить одна одній, бо його звіти Ріббентропу — з одного боку, рапорти представника НСДАП, що надсилалися рейхсляйтеру Боле, — з другого, й телеграми нашого резидента Гейдріху з третього, складаються секретно одна від одної. «Кожен хоче підставити йогу другому», — сказав фон Шторер. Потім він зупинився на головній проблемі, яка його цікавила. Він сказав, що той натиск, який проводить Ріббентроп на Франко, аби негайно втягти генералісимуса у війну на боці рейху, здійснюється без належного такту, який конче потрібен у Мадріді. «Коли не зважати на іспанський гонор, — сказав Шторер, — коли не повторювати часто пишномовних фраз про велич Іспанії, тоді тут нема чого робити. Старий галісієць[33] — бувала бестія, і хоч він наш друг, але не може не брати до уваги жахливого економічного стану країни. Він витрачає майже всі гроші на армію, таємну поліцію й пропаганду, тому промисловість і сільське господарство перебувають у скрутному становищі. Якщо ми зможемо взяти на себе постачання Іспанії продуктами харчування, машинами, літаками, танками, тоді Франко приєднається до нас. Коли він повірить, що вступ у війну дасть країні економічні вигоди, тоді він піде на це. Але пан рейхсміністр тисне тільки на те, що вступ Іспанії у війну необхідний для остаточної перемоги рейху, а цього тут не досить, ніщо так не в'їдається у свідомість нації, як її минула велич, а ми закриваємо на це очі, непростимо. Було б добре, якби ви довели цю точку зору до відома пана рейхсміністра».

Запитання. — А хіба сам Шторер не міг цього зробити?

Відповідь. — Рівень достовірності інформації в рейху визначався не критерієм істини, а лише тим, хто стояв ближче до того чи іншого керівника. Оскільки я був вхожим до Ріббентропа, фон Шторер вважав, що той прислухається до моїх слів більше, ніж до його.

Запитання. — Посол фон Шторер був надзвичайним і повноважним міністром рейху. А ви — лише штандартенфюрером… Полковник і начебто маршал. Хіба це логічно?

Відповідь. — Якби рейх було побудовано на основі логічних посилань, думаю, що зараз я допитував би вас, а не ви мене.

Запитання. — Не відвертайте уваги на подробиці, нас цікавить ваша операція проти його високості герцога Віндзорського.

Відповідь. — Після того як я зустрівся з моїм іспанським знайомим і обговорив контакти в Лісабоні, я виле…

Запитання. — З ким ви зустрілися в Мадріді?

Відповідь, — Наш аташе по зв'язках з іспанською секретною службою запросив до себе на вечерю чотирьох вищих офіцерів з розвідки Франко.

Запитання. — Імена?

Відповідь. — Я не певен, що ці пани виступали під своїми справжніми іменами, найімовірніше вони користувалися псевдонімами, іспанці дуже інтригабельні і недовірливі. Проте доти, поки ти не доведеш їм свою значимість, можливості й свою готовність допомогти їм у їхніх ділових операціях… Як я пригадую, там був генерал Серхіо Оцуп, підполковник Еронімо та полковник Гонсалес, цей не приховував свого справжнього імені, бо ми його знали ще в пору підготовки повстання Франко, і генерал… Ні, я не пригадую четвертого імені… Ми обговорили проблему…

Запитання. — Ви відверто сказали їм, що їдете в Лісабон викрасти члена королівської фамілії Великобританії?

Відповідь. — Я відверто говорив про це, розмовляючи з кожним окремо, після того як товариство розділилося на групи… Так, я кожному говорив про це зовсім відкрито.

Запитання. — Ніхто з ваших співрозмовників не висловив сумніву щодо допустимості такої акції?

Відповідь. — Ми професіонали, ми ж робили свою роботу…

Запитання. — Отже, професіоналізм дозволяє забути норми міжнародного права?

Відповідь. — З погляду міжнародного права, ви не можете мене допитувати, бо я — військовополонений.

Запитання. — Ви вважаєте себе військовополоненим? Це ще треба довести. І довести можемо тільки ми. Від нас залежить, вважати вас полоненим чи заарештованим нацистським злочинцем. Продовжуйте.

Відповідь. — Діставши ряд нових контактів у Лісабоні, я виїхав туди, орендувавши потужну американську машину. Мої люди в посольстві найняли для мене апартамент у домі багатого емігранта з Голландії, єврея за національністю, людини антинацистських переконань…

Запитання. — Як його звати?

Відповідь. — Не пам'ятаю.

Запитання. — Ви пам'ятаєте. Ви не хочете назвати його їм'я, чи не так?

Відповідь. — Я не пам'ятаю.

Запитання. — Гіммлер знав, що ви зупинилися в домі єврея?

Відповідь. — Ні. Я не мав права контактувати в роботі з євреями.

Запитання. — А коли б він дізнався про це?

Відповідь. — Я сказав би, що мені це й на думку не спало.

Запитання. — А ваш хазяїн знав, що ви з РСХА?

Відповідь. — Звичайно, ні. Мене відрекомендували йому як швейцарського комерсанта.

Запитання. — Чому ви вирішили зупинитися саме в голландського єврея, а не в іншому домі?

Відповідь. — Тому що люди, які симпатизували в Португалії англійцям, прекрасно знали, що людина з СС ніколи не зупиниться в домі єврея. Таким чином, моя квартира була в повній безпеці, я був гарантований, що британська секретна служба не зацікавиться мною. А в мене були підстави побоюватися такого роду інтересу, бо я був переконаний, що у вас були мої фотографії, таємно зроблені Вестом і Стевенсом, коли я вів з ними переговори у вашій штаб-квартирі в Гаазі.

Запитання. — Чому ви ідентифікуєте мене й мого колегу з британською секретною службою? Ми представляємо органи слідства і не маємо ніякої причетності до секретної служби його величності.

Відповідь. — Так, звичайно, хай буде так. Можна продовжувати? Дякую. Отже, я налагодив контакт із співробітниками японської розвідки, котрі працювали в Лісабоні під дахом власника судноплавної фірми і на…

Запитання. — Його прізвище?

Відповідь. — Ошима.

Запитання. — Ім'я?

Відповідь. — Завжди я називав його «пан Ошима» або ж «дорогий друже». Я попросив його дістати мені інформацію, пов'язану з герцогом Віндзорським, який жив у замку Ерторіл. Потім я зробив візит нашому послу фон Гуену, і він мені люб'язно допоміг уточнити деталі дорученої мені операції.

Запитання. — Чи був фон Гуен інформатором Гіммлера? Відповідь. — Думаю, що був.

Запитання. — Ви не відповіли так упевнено з приводу Шторера.

Відповідь. — Річ у тім, що фон Гуен був добре інформований про мою роль у Венло, коли викрадали Беста і Стевенса… Таку інформацію одержували найдовіреніші люди СС… Він, до речі, спитав, чи продумую я застережні заходи, аби моя акція не завдала шкоди німецько-португальським відносинам. Саме тоді Салазар ще більше зміцнив таємну поліцію, і мої люди практично до початку сорок п'ятого року робили все, щоб прибрати до рук вищі чини цієї служби. Наскільки я знаю, саме таку роботу вела секретна служба Великобританії…

Запитання. — Ви віддаляєтесь від основної теми. Що ще вам сказав фон Гуен?

Відповідь. — Він сказав, що одержав інформацію, яка має винятковий характер. Незважаючи на події у Венло, секретна служба Великобританії все ще переконана, що серед німецьких військових існує впливова опозиція до фюрера, генерали хочуть усунути його й підписати мирний договір з Лондоном, щоб створити єдиний фронт проти більшовиків.

Запитання. — А може, ця переконаність створилась не всупереч інцидентові у Венло, а саме завдяки йому?

Відповідь. — Ви хочете сказати, що британська секретна служба навмисне пішла на те, щоб віддати нам Беста і Стевенса? Ви хочете сказати, що операція планувалась не тільки в Берліні, а й у Лондоні?

Запитання. — Мене цікавить ваша точка зору.

Відповідь. — Я не готовий до того, щоб висловлювати свою точку зору з приводу такого припущення. Я мушу подумати…

Запитання. — Продовжуйте ваші показання про спробу викрадення його високості.

Відповідь. — Наступного дня від Ошими надійшла вичерпна інформація про замок Есторіл, про зали та апартаменти, що їх займали герцог та його дружина, слуги й охорона. Я організував спостереження за замком і мав інформацію, що секретна служба Англії не спускає з нього очей. Потім надійшли дані, що герцогу Віндзорському відкрито не рекомендували приймати запрошення на полювання, яке передав йому мій іспанський знайомий…

Запитання. — Ви ж сказали, що не пригадуєте імен тих іспанських аристократів, які влаштовували полювання на честь принца…

Відповідь. — Здається, серед них був потомок графа Оргаса… Та ще нащадок маркіза де ля Енсенада… Словом, я дістав інформацію про те, що герцогові не рекомендовано їхати на полювання і що він, як і раніше, не хоче їхати на Бермуди і з радістю лишився б у Європі. Однак герцог начебто сказав, що він не має наміру назавжди оселятися ні у ворожій, ні в нейтральній країні… Його позиція видалася мені дивною. Він хотів жити в Європі, але в Європі на той час було тільки дві нейтральні країни — Швеція та Швейцарія, бо і Іспанія, і Португалія були значно ближчі Гітлеру, ніж Черчіллю… Я обговорив цю ситуацію з моїм португальським контактом…

Запитання. — Його ім'я?

Відповідь. — Антоніо ду Сантуш, як мені здається… Полковник ду Сантуш із секретної поліції… Ми розробили план… Я попросив його повідомити герцога Віндзорського, що за ним посилене спостереження англійської секретної служби, а можливо, й німецької, і тому він, ду Сантуш, має посилити його охорону своїми людьми, чинами португальської секретної поліції… Щоб надати словам ду Сантуша більшої вагомості, мої люди організували інцидент в Есторілі і розбили кілька вікон камінням… Це дало змогу людям ду Сантуша зробити ретельний обшук в Есторілі під приводом того, що під каміння могли задекорувати бомби або підслухуючі пристрої. Це дало мені додаткову порцію інформації про герцога Віндзорського, а також про те, що ситуація з його майбутнім зовсім непроста. Я влаштував ще один спектакль з биттям вікон. Я вдався також до дуже простого, але який дратує нерви, маневру: герцогу привезли величезні букети троянд із запискою: «Від ваших португальських друзів, що роблять усе, аби врятувати вас від британської секретної служби».

Запитання. — Коли ж португальська секретна служба, як ви кажете, відтіснила британську охорону, то чому ж ви не викрали його? Ви ж мали право на «будь-який вчинок»?

Відповідь. — Справа в тому, що мої спостерігачі повідомили: після того як португальці провели потрібну роботу, зразу ж активізувалася британська секретна служба; з Лондона прибуло понад двадцять осіб із спеціального підрозділу, вони блокували входи і виходи з Есторіла[34]. Я зустрівся з моїм японським другом. Він вислухав мене і поставив одне лише запитання: «Що може врятувати вас від покарання, якщо ви не виконаєте наказу фюрера?» Я відповів, що мені навіть важко уявити, що зі мною буде, коли я не вивезу герцога Віндзорського. Японський друг запевнив, що зможе допомогти мені в організації «спектаклю зі стрільбою» і влаштувати виток інформації про це в бразільську пресу. «У вас буде виправдання перед фюрером, ви зробили все, що могли, і не ваша вина, якщо викрадення зірвалося». Того ж вечора я зустрів ду Сантуша і — було бажання перевірити самого себе — сказав, що завтра вночі разом зі своїми людьми, незважаючи на небезпеку стрілянини, викрадатиму герцога. При цьому я запитав, чим він може мені допомогти і скільки це коштуватиме. Ду Сантуш відповів, що ситуація складна; він не береться мені допомагати, бо багато людей може загинути, а цього Салазар йому не простить. І ще він додав, коли про все це стане відомо, то престижу рейху буде завдано непоправного удару. «Це, звичайно, позбавить вас підтримки в моїй установі, у нас не люблять тих, хто занадто гучно й ризиковано працює. Я можу обіцяти вам тільки одну форму допомоги: з моїх джерел Берлін дізнається, що викрадення практично неможливе…» А через кілька днів герцога вивезли кораблем на місце його почесного заслання на Бермуди… Коли я повернувся до Берліна, Гейдріх, вислухавши мій рапорт, зауважив: «Ніколи більше не дозволяйте Ріббентропу втягувати себе в авантюри, подібні до цієї». Саме ця його позиція врятувала мене від покарання…

Запитання. — Гейдріх міг піти на те, щоб по своїх каналах поінформувати секретну службу Британії про операцію, яка готувалася, аби скомпрометувати Ріббентропа як ініціатора цієї справи?

Відповідь. — Не знаю.

вернуться

33

Мається на увазі Франко.

вернуться

34

Полковник Ісаєв (М. фон Штірліц) зумів повідомити в Москву про операцію, намічену Шелленбергом. Москва в усній формі поінформувала людину, близьку до Черчілля, про викрадення, що готується, яке могло створити серйозні труднощі для Великобританії; живий Квислінг з королівської фамілії міг перейти на бік Гітлера, що в умовах сорокового року, коли Англія переживала пору серйозних труднощів як військового, так і економічного характеру, коли посол США Кеннеді переконував Рузвельта в недоцільності допомоги «приреченому на поразку Острову», могла справити шоковий вплив на британську громадськість, тим більше що такі могутні аристократи, як леді Астор та лорд Рокуелл, активно прагнули до сепаратного миру з Гітлером, відчуваючи давню симпатію до антикомуністичної ідеології націонал-соціалізму. (Ю. С).

47
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело